13 Оцінка фінансових ризиків в інвестиційній діяльності підприємства

Фінансовий ризик в економічній діяльності — це об'єктивний фактор, зумовлений дією стохастичних причин і чинників, зокрема конфліктністю ситуації прийняття рішень, невизначеністю цілей і наслідків дій, відсутністю повної та. об'єктивної інформації щодо процесів, які відбуваються тепер чи постануть у майбутньому. Більшості фінансових або техніко-економічних рішень притаманна наявність багатьох невизначеностей. Фінансовий ризик завжди потенційно небезпечний. Але ще небезпечнішою від ризику є невизначеність, тобто відчуття неясності того, що має статися. Фінансовий ризик можна оцінити й виміряти і все-таки прийняти рішення. Але це не стосується невизначеності. Невизначеність повинна бути перетворена у ризик, а останній має бути підданий детальному аналізу. Тому в умовах, коли діють два фактори невизначеності — невизначеність вхідної інформації і невизначеність наслідків дій, — функції системи підтримки прийняття фінансового рішення в основному концентруються в напрямку подолання цих невизначеностей [2].

Визначення фінансового ризику провадиться під час формулювання проблеми прийняття фінансового рішення та вивчення ситуації, пов'язаної з ним, і, на думку проф. С. Ф. Покропивного, полягає у [2]:

— виявленні причин і факторів, які збільшують чи зменшують конкретний тип фінансового ризику;

— проведенні аналізу й ідентифікації виявлених причин і чинників;

— виділенні етапів і робіт, під час яких можуть виникати передумови

фінансового ризику.

Фактори, які стосуються фінансового ризику і впливають на його рівень, умовно можна поділити на дві групи: об'єктивні й суб'єктивні:

 До об'єктивних факторів належать ті, що безпосередньо не залежать від дій керівництва підприємства (фірми), але повинні враховуватися при підготовці й прийнятті рішень, наприклад, інфляційні процеси, дії конкурентів, політичні й економічні кризові явища, екологічні вимоги, митні пільги, режим найбільшого сприяння, можливість діяти у

вільних економічних зонах, зміни в податковій політиці держави тощо.

 Група суб'єктивних факторів характеризує саме підприємство (фірму) та внутрішні умови його функціонування, зокрема виробничий потенціал, наявність висококваліфікованих працівників та управлінського персоналу, організацію діяльності фірми, наявність кооперованих зв'язків, рівень технології тощо.

14Порівняльний аналіз реалізації законів про інтелектуальну власність в Україні, сша та Японії

На відміну від України чинним у США є Закон про патенти 1952 р., який поширює охорону на винаходи, промислові зразки та сорти рослин.

Відповідно до законодавства США, об'єктами винаходу можуть бути нові й корисні процеси, способи, технології, машини, склади матеріалу, вироби та вдосконалення (способу, машин, виробів, матеріалів).

Законодавство США не позбавляє охорони винаходи, які раніше були відомими або використовувалися за межами США. В багатьох країнах, у тому числі і в Україні, такого лояльного для винаходів положення законодавство не містить. Суть зазначеного положення зводиться до того, що американський законодавець вірить у малоймовірність обізнаності заявника у сфері виробничого ринку інших країн. Але у випадку опублікування інформації про певний винахід в іншій країні припускається можливим, що заявник міг володіти знаннями про такий винахід, отже, винахід не може відповідати

критерію новизни.

Законодавство США містить спеціальний порядок визнання винаходу «неочевидним» для так званих «комбінованих патентів», тобто для винаходів, які містять елементи, що були відомими раніше.

Законодавство України не передбачає порядку визнання винаходу неочевидним і не визначає критеріїв, які повинен брати до уваги Державний департамент інтелектуальної власності при прийнятті рішення про видачу патенту.

На відміну від законодавства США, закони України лише містять вказівку на умови придатності винаходу, а порядок визначення відповідності винаходів таким критеріям залишається поза межами правового регулювання, що негативно впливає на національну практику прийняття рішення про видачу патентів.

Нині в Україні, як і в США, строк дії патенту на винахід становить 20 років і обліковується від дати подання заявки.

Різними в законодавстві США і України є умови визнання осіб винахідниками. П. 4 ст. 8 Закону України зазначає: не визнаються винахідниками фізичні особи, які не здійснили особистого творчого внеску у створення винаходу, а надали винахіднику тільки технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні. Законодавство США виглядає менш вибагливим у визнанні осіб винахідниками: винахідники можуть подати заявку на патент спільно, навіть якщо вони фактично не працювали разом або одночасно, або кожний заявник не здійснив якісно або кількісно однакового внеску до предмету кожної заявки на патент.

Більш досконалим та прозорим у законодавстві США (на відміну від українського законодавства) є порядок визначення статусу винаходу як службового. В США винахідник більш захищений законодавством, він вважається первинним власником патентних прав. В Україні відносини, пов'язані зі службовими об'єктами інтелектуальної власності, регулюються на користь роботодавця: майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать спільно працівникові та юридичній або фізичній особі, де або у якої працівник працює, якщо інше не встановлено договором

Українське законодавство містить більше формальностей, які ускладнюють процедуру подання заявки.

Як і в США, в Україні заявка проходить дві стадії: спочатку формальну експертизу, під час якої перевіряється комплектність, правильність оформлення, наявність підписів, печаток тощо; потім — кваліфікаційну експертизу, завданням якої є перевірка відповідності заявленого винаходу умовам патентопридатності.

Якщо процедура отримання патенту в США триває приблизно 2 роки, то в Україні цей строк є довшим. Основним недоліком Закону України про винаходи є відсутність чітко визначених строків кожного з етапів розгляду заявки. Строки розгляду заявки на винахід умовно можна поділити на три етапи: перший етап — подання заявки до початку експертизи по суті; другий — експертиза по суті і прийняття рішення за заявкою; третій — видача патенту або оскарження рішення про відмову у його видачі. Приблизно зазначається, що перший етап розгляду складної заявки триває близько трьох років, другий — один рік, третій — два. В цілому заявка може розглядатись до 6 років. Отже, Україна обрала досить складний, тривалий та переобтяжений формальностями шлях розгляду заявки.

В Україні можливості оскарження рішення про невидачу патенту вужчі, ніж у США.