2.2. Ідеологічні погляди Дж. Дженетіле.

На зміну "дикому капіталізму", який означав диктатуру грошей, мали прийти механізми національної солідарності – контрольована економіка та корпорації під керівництвом сильної держави. У державі головна роль мала належати апарату/бюрократії, котра ухвалювала рішення. Це мало би означати перемогу політики над економікою.

Джованні Джентіле (1875–1944) здобув освіту в університеті Пізи, очолював кафедру історії філософії в Палермо, в 1917 р. став професором філософії Римського університету, а в 1922 р. – сенатором, міністром освіти. Здійснив шкільну реформу, якій надали його ім'я. Для Конгресу на честь фашистської культури, який організував Б. Муссоліні в Болоньї у 1925 р., Дж. Джентіле підготував "Маніфест фашистських інтелектуалів до інтелектуалів усіх націй", в якому закликав не лише присутніх у залі 250 найвідоміших діячів культури Італії, але й усіх решта в країні та поза нею до підтримки та пропаганди досягнень фашистського режиму. Протягом 1925–1929 pp. був членом Великої фашистської ради, директором "Італійської енциклопедії". В 1943 р. очолив Академію наук Італії. Він готував політичні промови Б. Муссоліні й вважався головним офіційним ідеологом фашистського режиму. З початком Другої світової війни Джентіле залишив усі свої офіційні посади, але продовжував підтримувати режим і особисто дуче. Його стратили партизани у Флоренції. У 1929 р. вийшла у світ його книга "Підстави фашизму".

Своє політичне мислення Дж. Джентіле визначав як фашизм, який вважав найпослідовнішою, історично найбільш зрілою і досконалою концепцією держави/ свободи. Державу ототожнював з нацією, тому фашизм трактував як нову політичну ідею або віру, що покликані створити нову "етнічну державу", зробити італійський народ "великою нацією". Головне завдання держави він убачав у духовному оновленні італійського суспільства, захисті його від анархії, соціалізму. Відповідно засобом реалізації цієї мети є фашизм. Держава мала бути тотальною, тобто поширювати свій вплив на все суспільство без винятку. Також держава мала бути корпоративною, а корпорація – головним/первинним інститутом фашистської держави. Корпоративна держава здатна подолати "подвійний" характер держави та синдикатів (профспілок), привнести реальне самоврядування конкретного виробника, а не "абстрактного" індивіда лібералізму.

Тотальний характер держави визначався також тим, що всі сили нації мали бути сконцентровані й об'єднані в єдиній ідеї, уособленням якої є особа вождя. Дуче був найяскравішим символом цієї єдності. Згідно з Дяс. Джентіле вождь символізує дух, волю та всі чесноти народу і ототожнюється з нацією загалом.

Джентіле не визнавав ідеї соціалізму і марксизму, вважав, що реалізація на практиці цих ідей неминуче призведе до авторитаризму. Противагою соціалізму був визнаний фашизм як "новий лібералізм". На відміну від класичного лібералізму, реалізованого у Великій Британії, існував лібералізм італійський і німецький. Цей лібералізм зумів подолати уявний антагонізм між державою та індивідом; у ньому свобода особи так само є метою, проте вона реалізується через державу та закони. Він зазначав, що індивід не є атомарною одиницею. В кожній людині живе/наявна політична "тварина". Індивідуальна свобода не може бути відокремлена від певного контексту, певної цілісності, у складі якої вона виявляється. Такою цілісністю є держава. Джентіле наголошував, що поза соціальним організмом із його системою взаємних прав та обов'язків індивід не може мати суттєвої свободи. Людина існує до тієї межі, до якої її підтримує та спрямовує спільнота – держава. Інтереси особи мали виходити з інтересів держави, їм підпорядковуватися. У разі потреби особа повинна бути готова до жертовності в ім'я інтересів батьківщини.

Народ може стати нацією лише тоді, коли він завоює свою свободу. Це означало необхідність ведення війни заради набуття національної величі. Війна, за Джентіле, "запалює душу народу", а фашизм – це "син війни". Він трактував фашизм як активізм, здатний опиратися і на насильство. Адже будь-яка сила є моральною силою, тому насильство має бути виправданим, якщо воно вчиняється заради великої ідеї.

Таким чином Джовані Дженетіле вводить новий термін як «тоталітаризм», що в свою чергу ґрунтується саме на фашистській ідеології. Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. і прагнули до монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення "нового світу" або "нового світового порядку". Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20—30-х років, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії". Третій різновид тоталітаризму — націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів — побудова комуністичного суспільства, фашистів — відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів — світове панування арійської раси.