1.2. Характеристика націонал – соціалізму як відображення фашизму у Німечинні.

Фашизм в Німеччині з’явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як відповідь на сильну кризову ситуацію, коли антиліберальні, антидемократичні рухи прийняли загальноєвропейський характер[4].

В 1920 році Гітлер виступив з програмою "25 пунктів", яка стала в майбутньому програмою Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії.

В 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, побудованої на принципі необмеженої влади фюрера. Головною ціллю створеної партії стає розповсюдження фашистської ідеології, підготовка спеціального апарату для придушення демократичних сил і захоплення влади, в кінцевому рахунку. В 1923 році вслід за загальнонаціональним страйком німецького пролетаріату фашисти пробують захопити державну владу ("пивний путч"). Провал путчу змушує фашистських керівників змінити тактику боротьби за владу. Від 1925 року починається "битва за Рейхстаг", шляхом створення масової бази фашистської партії. І вже в 1928 році ця тактика дає свої перші результати — фашисти отримують 12 місці в Рейхстазі

В той час положення в Німеччині лише ледве стабілізувалося, як вибухнула економічна криза. Рівень вироблення промислової продукції знизився майже наполовину, а безробітних стало 9 млн. чоловік. Люди чекали нової сили, яка зможе знайти вихід з кризи. Гітлер чудово зрозумів цю ситуацію і вплив його харизматичної особистості призвів до того, що в 1932 році фашистська партія отримує більше мандатів, ніж будь-яка інша партія, з представлених в Рейхстазі.[5] Ці вибори надали легітимний характер її приходу до влади. За Гітлера голосували найрізноманітніші соціальні прошарки населення. Його соціальна база складалась з тих людей, які відчували себе зневіреними, наляканими, які втратили разом із майном життєву перспективу. Соціальну, політичну і психологічну невпевненість цих громадян він зумів використати, вказуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої держави, обіцяючи різноманітним групам населення все те, чого вони хотіли. Націоналістичні гасла фашистів сприймало більше німців, аніж поклики до "розуму і терпіння" соціал-демократів і побудови радянської Німеччини комуністів.

При сприянні впливових промисловців 30 січня 1933 року Гітлер займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади, як голова коаліційного уряду, так як його партія, навіть разом з нечисленними союзниками не мала більшості в Рейхстазі.

Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Германії:

· монополістична буржуазія знайшла в ній бажаний вихід з гострої політичної ситуації, створеної економічною кризою;

· мала буржуазія і деякі групи селянства бачили в обіцянках гітлерівської партії здійснення надій на пом'якшення економічних труднощів, викликаних посиленням кризи;

· робочий клас Німеччини -- і це чи не головне, виявився розколеним, і тому не мав змоги перешкодити приходу нацистів до влади.

Так само як в Італії фашизм, в Німеччині нацизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Цім цілям служила ціла низка надзвичайних декретів, що доводяться на перші місяці 1933 року.

Почалось знищення усіх опозиційних партій. За своїм звичаєм, гітлерівці удалися до провокації. У ніч на 28 лютого 1933 року гітлерівці підпалили будівлю рейхстагу. Після цього нечувані репресії обрушилися перш за все на комуністів. Депутати компартії в рейхстазі були позбавлені мандатів і арештовані. Сама партія була заборонена (березень 1933 року), її преса закрита.

Незабаром наступила черга всіх інших партій. Право на існування отримала одна тільки нацистська партія. Переслідуванню піддали і соціал-демократичну партію - нацисти виклали їм практичний урок легальності і конституційності. Використовуючи досвід Італії, гітлерівці створили свої власні профспілки, в які насильно заганяли людей.

Нацистська партія стала частиною урядової машини. Перебування в рейхстазі і на державній службі прив'язувалося присягою на вірність націонал-соціалізму.

Центральні і місцеві органи фашистської партії мали урядові функції. Вирішення з'їздів партії отримували силу закону.

Особливе місце в системі репресивного апарату зайняла секретна поліція - гестапо, що мала в своєму розпорядженні величезний апарат, значні засоби і необмежені повноваження.

Державна влада фашистської Німеччини зосереджувалась в уряді, урядова влада - в персоні "фюрера". Закон від 24 березня 1933 р. дозволяв нацистському уряду, не просячи санкцій парламенту, видавати акти, які "ухиляються від конституції".

Серпневий закон 1934 року знищував посаду президента, а його повноваження передавав “фюреру”, який одночасно залишався главою уряду і партії. "Фюрер" перебував в цій ролі довічно і міг призначити собі наступника.

Рейхстаг зберігався, але тільки для парадних демонстрацій. Іноді в демагогічних і зовнішньополітичних цілях - гітлерівці проводили "народні опити". При цьому заздалегідь оголошувалося, що всякий, хто скористається правом голосувати таємно, вважатиметься "ворогом народу".

Як і в Італія, в Німеччині були знищені органи місцевого самоврядування. Розподіл на землі, а відповідно з тим земельні ландтаги, скасовувався "в ім'я єдності нації". Управління областями доручалося чиновникам, яких призначав уряд.[6]

Формально не скасована конституція Веймарськая припинила свою дію. Гітлер не визнавав попередньої держави Веймарської республіки, критикував її інститути за слабкість. З погляду політичного устрою він прагнув запровадити в державі ієрархічний режим, який передбачав на чолі влади фюрера/вождя. Всі державні інститути мали б лише дорадчі функції, вони не могли приймати жодних рішень, оскільки це право належало тільки вождю: "Ми маємо перенести в сферу державного життя... головний принцип:...влада кожного вождя зверху до низу і відповідальність перед вождем знизу догори. ...Починаючи від громади і закінчуючи головними керівними інститутами держави, ніде не буде представницьких інститутів, які б що-небудь вирішували згідно з засадами більшості. Будуть лише дорадчі інститути, які допомагатимуть обраному вождю розставляти людей на відповідні посади".*41 Отже, влада вождя мала бути повною і беззаперечною. У здійсненні влади вождь мав опиратися лише на одну партію, яка була покликана формувати у нації націонал-соціалістичний світогляд, виховувати нових людей. Решта партій були заборонені.*41: {Гитлер А. Моя борьба / А. Гитлер. – X.: Світовид, 2003. – С. 451.}

У праці Гітлер приділяв значну увагу історії, вважаючи, що її творять не маси, а видатні люди. До них він відносив: Карла Великого, деяких німецьких імператорів, Рудольфа фон Габсбурга, Фрідріха Великого, окремих Пап, Петра Великого, Наполеона, Отто фон Бісмарка та Вільгельма І. Для нього історія – це сума війн кожного проти кожного. В ній не має місця гуманності та жалю, оскільки в природі та в людському суспільстві діє "залізний закон логіки" постійного відбору, що відбувається не на життя, а на смерть. У цій боротьбі сильніший завжди перемагає слабшого і забезпечує собі "право на життя".

Історія була для Гітлера історією расової боротьби. Він був переконаний, що сильні не мають права з'єднуватися зі слабшими, а повинні панувати над ними. Расою панів уважав арійців, відповідно якість арійців залежала від якості їхньої крові, тому змішування рас трактував як злочин перед нацією. У своїх історичних уявленнях Гітлер сповідував біологічний антисемітизм. Оцінюючи євреїв, він приписував їм усі можливі негативні риси, покладав на них вину за більшість суспільних проблем, з якими зіткнулася Німеччина, обґрунтовував їхню відповідальність за поразку Німеччини у Першій світовій війні, тому вони мали бути знищені. Подібна доля очікувала також циган і слов'ян.

Історія держави завершується тоді, коли народ припиняє боротьбу і так виступає проти законів природи. Перенаселення, боротьба та війни є тими чинниками, які безпосередньо впливають на долю народу. Гітлер використав концепцію Т. Малтуса про співвідношення зростання народонаселення і темпів виробництва продуктів харчування*42 щодо оцінки перспектив розвитку німецького народу. Він вваясав, що перенаселення Німеччини необхідне для того, щоби стимулювати народ до боротьби за розширення життєвого простору внаслідок підкорення собі інших народів. Війна визнавалась як необхідний засіб побудови Третього Рейху, тобто імперії, коли Німеччина за рахунок розширення/приєднання територій отримає потрібний для свого розвитку життєвий простір.

*42: {Малтус Томас Роберт (1766–1834) у праці "Дослід про закон народонаселення" стверджував, що зростання народонаселення відбувається в геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування – в арифметичній. Унаслідок цього зростання кількості населення завжди випереджатиме продукування харчів. Щоб уникнути нестачі продуктів харчування, голоду та зубожіння, треба запровадити контроль за народжуваністю.}

У своїй праці А. Гітлер значну увагу приділив питанням виховання молоді, особливо хлопців, намагався визначити межі "раціонального" з погляду цілей національного відродження виховання. Його оцінка ролі жінки поєднувала елементи патріархальності та маскулінізму, позаяк він заявляв, що "німецькі дівчата є лише підданими і права громадянства можуть отримати лише після заміжжя. Але жінки, які живуть з власної праці, в певних випадках можуть отримувати громадянство і незалежно від заміжжя"*43.

*43: {Гитлер А. Моя борьба / А. Гитлер. – X.: Світовид, 2003. – С. 442.}

Альфред Розенберг (1893–1946) народився у м. Ревелі (Таллін) у родині балтійських німців, студіював архітектуру в Ризі та вчився на інженера в Москві. Не підтримав Жовтневої революції, отож у 1918 р. змушений був виїхати до Мюнхена, де займався журналістикою. Після вступу до Націонал-соціалістичної партії був директором багатьох партійних видань. Під час перебування А. Гітлера у в'язниці, після Мюнхенського путчу, тимчасово виконував функції голови партії. У 1930 р. видав книгу "Міф двадцятого століття". З 1934 р. відповідав за виховання членів усіх нацистських структур. З 1941 р. був міністром східних (окупованих) територій, де проводив політику "германізації". Його стратили згідно з вироком Нюрнберзького трибуналу.

Розенберга вважають головним нацистським спеціалістом і творцем расистської теорії. Окремі дослідники припускають, що саме Розенберг ознайомив Гітлера з теоретичними засадами расизму, оскільки він на момент їхнього знайомства мав низку книг/публікацій расистського і відверто антисемітського характеру. В книзі "Міф двадцятого століття" він зазначав, що історія і завдання майбутнього вже не визначаються протистоянням класів або церковних догматів, а характеризуються боротьбою між "кров'ю і кров'ю", расою і расою, народом і народом. На його думку, лише три речі – кров, раса і народ становлять сутність історичного розвитку, є вищою цінністю. Расу він трактував як різновид душі, вона є цінністю сама по собі. Головним завданням XX ст. вважав творення "нового міфу життя", "нового типу людини". Зміст міфу А. Розенберга був простим. Згідно з ним на півночі існував доісторичний центр, в якому жила творча нордійська раса. Вона створила велику культуру та розіслала по всьому світу своїх дітей – моряків і воїнів. Ці міграції сприяли колонізації світу шляхом підкорення інших народів і рас. Міграції призвели до змішування нордійської раси з іншими, що значно послабило її якісні характеристики.

Розенберг запропонував своєрідну драбину – рейтинг рас. На найнижчому рівні він помістив негрів, євреїв та інші семітські народи. Трохи вище мали бути слов'яни. На самій горі розташована "раса панів" – нордійська раса, або арійці. До них належали німці, народи Скандинавії, народи країн Балтії та Британських Островів. Німців він трактував як расу надлюдей, "дітей Бога", і вони мали очолювати цю ієрархію.

Згідно з Розенбергом раса вирізнялася не лише біологічними властивостями. Велике значення також мали духовні характеристи-' ки, зокрема кожній расі притаманний індивідуальний "расовий дух". Расовий дух охоплював сукупність расових характеристик, які виявлялися в цивілізаційному внеску певної раси: культурі, мистецтві, науці, а також у державному устрої. Виразниками расового духу мали бути історичні особистості. З-поміж німців, на його думку, найвидатнішими постатями, представниками арійського духу, були І. Кант та Р. Вагнер. Головною складовою "духу раси" була воля, тобто сформована сила, здатна нав'язати певну форму державної організації.

Волю А. Розенберг розглядав як головний чинник формування нової німецької держави. Серед інструментів творення він також вирізняв націонал-соціалістичну партію, яка мала бути ієрархічно побудована за зразком католицької церкви і покликана оновити народ. Саме народ мав висунути зі своїх надр вождя, який не нагадував традиційного короля або ідеального героя. З одного боку, він повинен бути "примітивним королем", подібним до простого народу, а з іншого – "втілювати геройський міф".

На базі вождя і партії, яка його підтримує, мала утворитися нова держава – органічне та ієрархічне об'єднання, що визначає кожному його відповідне місце. Держава мала бути одночасно національною і соціалістичною, позаяк соціалізм не можна було відокремити від націоналізму. Розенберг розглядав державу не як самостійну мету, а як засіб для збереження німецького народу. В цьому випадку держава мала бути одним з багатьох засобів, разом із церквою, правом, мистецтвом тощо. Він вважав, що держави змінюються, набувають чинності нові закони, а народ залишається стабільним.