Golovenkin_Pedagogika_vysshey_shkoly / Lec2_3

Статус і тип вищого навчального закладу Статус і тип вищого навчального закладу.

Статус навчального закладу визначається рівнем його акредитації. В Україні, в залежності від рівня освітньо-професіональних програм, що реалізуються, встановлено такі рівні акредитації: §        ВНЗ першого рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста (це − колишні середні спеціальні учбові заклади);

§         ВНЗ другого рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра (це вузи нового рівня);

§        ВНЗ третього рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста (це всі бувші інститути та університети);

§        ВНЗ четвкртого рівня акредитації, проводить підготовку спеціалістів за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра.

Рівень акредитації ВНЗ встановлюється наказом Міністра освіти та науки за результатами акредитації. Динаміка зміни структури вузів за рівнями акредитації та формами власності за десятиріччя реформування системи освіти України представлена на малюнках. Як видно з рис.3, кількість ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації державного сектора за останне десятиріччя має тепденцію до зменшення.

Рис. 3 − Діаграма динаміки розвитку мережі вузів І-ІІ рівнів акредитації.

Сучасною тенденцією трансформації системи вузів є розширення вузів І-ІІ рівнів акредитації через інтеграцію по горизонталі (об′єднання, ліквідація з малочисельним контингентом студентів) та інтеграцію по вертикалі, яка передбачає включення цих вузів до складу вузів ІІІ-ІV рівнів. Це дає можливість  ефективніше реалізувати переваги ступіньчастої системи освіти, зменьшити витрати на підготовку спеціалістів. Найрадикальніша реорганізація цих вузів відбулася у 1998 році. У ці роки відбувався незначний зріст недержавного сектора вузів І-ІІ рівнів(з 23 до 77). Серед недержавних вузів преважають коледжі − їх частина складає 53,8 % (42 вуза).     

     У 2002 році система вузів І-ІІ рівнів поєднує 665 навчальних заклади, в тому числі: 155 коледжів, 304 технікуми, 206 училищ. У цих навчальних закладах навчається 561,3 тис. студентів. Переважна більшість (88,3 %) вузів І-ІІ рівнів акредитації є державними; у них навчається 90,7 % загальної кількості студентів.

Слід відмітити також і негативну тенденцію реорганізації – за останнє десятиріччя знизився показник чисельності студентів вузів І-ІІ рівнів на 10 тис. населення з 142 (1991р.) до 115 (2002р.).

Що стосується динаміки розвитку мережі вузів ІІІ-ІV рівнів акредитації, то в цьому секторі освітніх послуг за роки реформування системи освіти відбувається постійний зріст чисельності як державних, так і недержавних вузів.  

Загальна чисельність за  десятиріччя зросла більш ніж  у два рази (з 149 у 1990 р. до 318 у 2002 р.), а чисельність студентів − майже у 1,8 рази(з 881,3 тис. до 1548 тис.).

У середині 90-х років відбувається швидкий зріст вузів у недержавному секторі, цьому сприяла нежостка, мало ефективна система ліцензування учбових закладів, що організовувались. В останні роки посилились вимоги при ліцензуванні та чисельність недержавних вузів ІІІ-V рівнів акредитації складала 29,2 %, у них навчалося 9,4 % студентів. Структура мережі вузів на 2004 рік представлена на рис.4.

Рис. 4 − Структура мережі вузів на 2004 рік.

Спеціальний статус національного надається учбовому закладу наказом Президента України. Статус національного надається закладу, який досяг найвищіх показників у своїй діяльності по використанню інтелектуального потенціала нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, впровадження державної мови є провідним серед закладів галузевої групи гуманітарної сфери. Статус національного закладу України може бути наданий одному або декільком закладам в залежності від їх кількості у відповідній групі, але не більше ніж трьом.

Підставами для надання закладам України статуса національного є:

§        загальнодержавне та міжнародне визнання результатів діяльності закладу;

§        розробка і практична реалізація ними найважливіших державних програм у гуманітарній сфері;

§        присутність у закладі визнаних на загальнодержавному або світовому рівні спеціалістів та їх авторських шкіл або спеціалістів з високим рівнем професіональної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи, що забеспечують вагомі результати у діяльності закладу, в також наявність сучасної матеріально-технічної бази;

§        перспектива подальшого розвитку.

Відповідно до існуючих направлень освітньої діяльності в Україні діють вищі учбові заклади таких типів:

1) університет – багатопрофільний вищій учбовий заклад четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших направлень науки, техніки, культури та мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинену інфраструктуру учбових, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення, сприяє розповсюдженню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність. 

Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, художні  культурологічні і т.п.) університети;

2) академія – вищий учбовий заклад четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури  і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;

3) інститут – вищій учбовий заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університета, академії, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;

4) консерваторія (музична академія) – вищий учбовий заклад третього або четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації в галузі культури і мистецтва музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;

5) коледж – вищій учбовий заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого учбового закладу третього або четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації за спорідненими напрямками підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого учбового закладу третього або четвертого рівня акредитації або належить до учбового чи учбово-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями  та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення;

6) технікум (училище) – вищій учбовий заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого учбового закладу третього або четвертого рівня акредитації, що проводить освітню діяльність, пов′язану з отриманням вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, та має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забеспечення.

Структура вузів за типами у 2004 році представлена рис.5; звертає на себе увагу велика кількість університетів (114), що перевищює показники окремих розвинених країн з сталою системою освіти. Так у Франції 83 університета, у Канаді – 96, у Польші за майже такої ж чисельності вузів, університетів лише 15. 

Рис. 5 − Структура мережі вузів в 2003 році.

У наш час у складі державних вузів: 121 університет, 5 академій, 56 інститутів і 2 консерваторії.

Підводячи підсумки реформування системи освіти України, слід зазначити, що Україна з її 48 мільонами населенням має один з найвищих у світі індексів освітченості (98%) і величезний людський інтелектуальний потенціал. В той же час у 21-е сторіччя Україна увійшла з низько технічною промисловістю та слаборозвиненою інфраструктурою. Великі невідповідності між можливостями високоякісного людського капіталу та реальним станом суспільного розвитку змушують країну проводити швидкі та масштабні реформи у всіх сферах її діяльності. Зазнає значних змін також і система вищої освіти. Це стосується як кількісних, так і якісних показників. Мережа учбових закладів за роки незалежності України розширилась і зросла з 910 до 1009, у тому числі кількість університетів, академій, інститутів виросла майже вдвічі з 156 до 339.  З′явилося 104 вищіх учбових заклади ІІІ-ІV рівнів акредитації та 84 − І та ІІ рівнів акредитації недержавної форми власності (всього 188), що розширило доступ громадян України до отримання освіти (до 1991 року їх зовсім не існувало в Україні). В 1,5 рази збільшилась чисельність студентів на 10 тис. населення (з 310 у тому числі 168 у ВНЗ ІІІ, ІV рівнів акредитації у 1991 році до 512 у тому числі 387 у ВУЗах ІІІ, ІV рівнів акредитації у 2003 році). Значного реформування зазнав склад освіти, зокрема, введення освітніх і кваліфікаційних рівнів випускників вищих учбових закладів. Верховна Рада України ще 23.05.1991 року прийняла закон „Про освіту”, в якому вперше було введено рівні бакалавра (як перший науковий ступінь) та магістра ( другий науковий ступінь).

У новій редакції Закона України „ Про освіту”, прийнятій Верховною Радою України 23.03.1996 року, були внесені зміни у багаторівневу (ступінчасту) систему вищої освіти та встановлені освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні „бакалавр”, „спеціаліст” і „магістр”.

Певні позитивні зміни  у вищій школі були забеспечені шляхом:

§        поступового нарощування об′ємів державного замовлення (за два останні роки держзамовлення на бакалаврів збільшилось на 14,2%);

§        впровадження багатоканального фінансування, у тому числі і платного навчання;

§        створення вищих учбових закладів недержавної форми власності;

§         постійного оновлення направлень підготовки, спеціальностей та спеціалізацій.

Впрвадження вищої освіти стало значним кроком у реформуванні освіти України з врахуванням входження її у ринкові відношення, у направленні світових тенденцій підвищення мобільності студентів і викладачів в умовах демократизації суспільства та глобалізації ринка праці. Фактично, Україна  ввела ступінчасту освіту раніше багатьох країн Європи, але при цьому не були вирішені важливі структурні прблеми, як ті, які залишилися від попередньої централізованої економіки, так і ті, що з′явилися в період незалежності у зв′язку з особливостями перехідного періода і економічної кризи.

Як наслідок, зараз існують суттеві розбіжності, як за формою, так і за змістом навчання системи вищої освіти України порівняно з найкращими європейськими моделями.

Проблеми, які накопичилися за останні роки в освіті, зокрема, у вищій, уповільнюють входження України в Європейський освітній простір. Серед них слід зазначити наступні:

§        в Україні надмірна і недостатньо збалансована з потребами суспільства і ринку праці кількість направлень (76) і спеціальностей (584), за якими здійснюється підготовка спеціалістів з вищою освітою. Найкращі світові системи вищої освіти мають як мінімум у 2 рази меньше, вони більш розширені та універсальні;

§        має місце недостатнє визнання в суспільстві рівня „бакалавра” як кваліфікаційного рівня, недостатній попит на нього вітчизняної економіки через невизначеність його місця на ринку праці. Тому прийом студентів до вищих учбових закладів України здійснюється переважно не на бакалаврські направлення, а на спеціальність;

§        існує загрожуюча у масовому вимірюванні і зростаюча тенденція погіршення якості вищої освіти;

§        не зменьшується розрив між сферою освіти і ринком праці, роботодавцями;

§        має місце невиправдана путанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З однієї сторони, існує близкість програм підготовки „спеціаліста” і „магістра”, їх еквівалентність за освітнім та освітньо-кваліфікаційним статусом, з іншої сторони − вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за третім і четвертим;

§        сектор вищої освіти не бере на себе роль лідера у проведенні передових наукових досліджень в учбових закладах, що є основою  елітної університетської підготовки. Ця обставина привела до другорядності університетської науки, як у системі державних пріоритетів, так і у принципах фінансування, що не відповідає світовій практиці;

§        система наукових ступінів і структура наукових спеціальностей в Україні не відповідає загальноєвропейській, що ускладнює її розпізнання та знижує мобільність викладачів і наукових працівників в Європі;

§        неадекватно до потреб суспільства у спеціалістах з вищою освітою діє така поширена ланка освіти, як технікуми, коледжі та вищі професіонально-технічні училища, які штучно були віднесені до системи вищої освіти. Як наслідок, освітньо-кваліфікаційний рівень „молодший спеціаліст” не відповідає мінімальним, прийнятим у світі стандартам якості і нормам вищої освіти та не узгоджується з загальноєвропейською ступіньчастою системою. Підготовка ж „бакалавра” в учбових закладах ІІ рівня акредитації − коледжах − не відповідає головним вимогам до фундаментального змісту базової вищої освіти, яку можуть надавати лише вузи ІІІ-ІV рівнів акредитації з високоякісним професорсько-викладацьким складом і розвиненою наукою;

§        фактично зруйнована колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Нової системи, яка задовільнила б потреби ринкової економіки і була б тісно з нею пов′язана, в Україні ще не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип „освіта через все життя” поки що в умовах нашої держави не може бути повністю реалізований;

§        університети України не беруть на себе роль методичних центрів, новаторів, суспільних перетворень, за яким може ідти країна.  Рівень автономії вищих учбових закладів в цих питаннях значно нижчий за середньоєвропейський. Не виконують роль лідерів учбові заклади, що мають статус національних, у той час як їх кількість досягла більш ніж 65, а це четверта частина від загальної кількості вищих учбових закладів ІІІ та ІV рівнів акредитації.

Ці та інші перешкоди погіршують розпізнання нашої системи вищої освіти зовнішнім світом, посилюють ізоляційні тенденції, погіршують мобільність наших студентів, викладачів і наукових працівників у межах європейського освітнього простору та ринку праці.

Для адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспілтства та ринку праці, а також для покращення взаємовизнання з відповідною європейською системою необхідно зробити наступні кроки:

1)     Для вирішення проблеми, пов′язаної з низьким рівнем фундаментальної підготовки бакалаврів вузами ІІ-го рівня акредитації (коледжами), доцільно включити їх до складу профільних вищих учбових закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, які будуть відповідати за якість навчання в інтегрованих коледжах.

2)     Враховуючи, що освітньо-кваліфікаційний рівень „молодший спеціаліст”  відповідає вимогам підготовки спеціалістів до виконання ними виробничих і технологічних функцій переважно у промисловій сфері діяльності, доцільніше цей рівень трансформувати до рівня „кваліфікований робочий” піднявши суспільне значення і зміст підготовки цього рівня.

3)     Важливо констатувати, що освітньо-кваліфікаційний рівень „спеціаліст” є традиційним і найпоширинішим в економіці України. Підготовка за цим рівнем дозволяє спеціалістам виконувати конструкторські, інженерні, дослідницькі, експлуатаційні та інші функції в народному господарстві України.  На поточний момент часу цей рівень користується найбільшим попитом у країні. Тому освітньо-кваліфікаційний рівень „спеціаліст” має право на існування протягом певного періоду часу на внутрішньому ринку праці. У зв′язку з цим, як вже зазночалося, обговорюється питання трансформації освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” у рівень ”магістр інженерії”, „магістр права”, „магістр бізнес-адміністрування” і т.п.

4)       З метою адаптації української системи рівнів  до потреб Болонського процесу повинні бути внесен і зміни до Закону України „Про освіту” та „Про вищу освіту” та інших нормативних документів відносно освітньо-квіліфікаційних рівнів.

5)     На державному рівні повинні бути здійснені уточнення переліку кваліфікацій і посад та їх узгодження з вимогами Європейського ринку праці.