Golovenkin_Pedagogika_vysshey_shkoly / Lec3_1

Предмет і задачі педагогіки вищої школи Предмет і задачі педагогіки вищої школи.

Педагогіка - наука про навчання і виховання. В перекладі з давньогрецької  (pedos – дитина, ago – веду) педагогіка дослівно означає  – “вести дитину”. Навчання можна трактувати як механізм трансляції культури (у широкому цивілізаційному розумінні, як те, що відрізняє людину від тварини), що виконує в суспільстві ту роль, яку виконує генний механізм передачі спадковості в тваринному світі.

Навчання і виховання підростаючого покоління є необхідною умовою існування та розвитку будь-якого суспільства (у тому числі і тваринних угрупувань, за виключенням угрупувань комах, поведінка яких запрограмована на генному рівні; недаремно комах називають біороботами) і соціуму.

Практика виховання своїм корінням уходить у глибинні прошарки людської цивілізації. З’явилося воно разом з першими людьми. Тому педагогіка виникла у глибокій давнині і пройшла великий шлях становлення та розвитку. Можна виділити 3 періоду розвитку педагогіки.

           Ранній період – нерішучі кроки до початкового педагогічного мислення. Вже в найрозвиненіших державах древнього світу − Китаї, Індії, Єгипті − були здійснені серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних засад. Всі знання про природу, людину, суспільство акумулювались тоді у філософії; у ній же були зроблені перші педагогічні узагальнення. У древньоєгипетських папірусах, „Книзі притч Соломона” та ін. ранніх джерелах є описи педагогічного досвіду у  вигляді рекомендацій, повчань, попереджень та заборон.

Другий період пов’язаний з педагогічною думкою Древньої Греції, де від безсистемного набору описів педагогічного досвіду зроблено крок до рівня ідеального відображення виховного процесу, виявленню стійких тенденцій, закономірностей. На цьому етапі педагогічні знання є, як правило, частиною політичних, філософських, психологічних знань. Древньогрецька філософія стала колискою європейських систем виховання. Відомий її представник Демокрит (460—370 рр. до н.е.) створив узагальнюючі праці у всіх областях сучасного йому знання, не залишивши без уваги й виховання. Його крилаті афоризми, що пережили віки, сповненні глибоким змістом: „Природа і виховання подібні. А саме, виховання змінює людину, і перетворюючи, створює природу”; „Гарними людьми стають більше від вправ, ніж від природи”; „Вчені виробляють прекрасні речі тільки на основі праці”. Теоретиками педагогіки були великі древньогрецькі мислителі Сократ (469−399 рр. до н.е.), його учень Платон (427−347 рр. до н.е.), Аристотель (384−322 рр. до н.е.), у працях яких глибоко розроблені найважливіші ідеї та положення, пов’язані з вихованням людини, формуванням її особистості. Довівши свою об’єктивність і наукову спроможність на протязі віків, ці положення виступають аксіомами для педагогічної науки. Своєрідним підсумком розвитку греко-римської педагогічної думки став твір „Освіта оратора” давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана (35−96 рр.). Праця Квінтіліана довгий час була основною книгою з педагогіки, наряду з творами Цицерона його вивчали у всіх риторичних школах.

           У період середньовіччя церква монополізувала духовне життя суспільства, направляючи виховання у релігійне русло. Затиснута у лещата теології та схоластики освіта загубила свою прогресивну направленість античних часів. Із сторіччя в сторіччя відточувались і закріплялись принципи догматичного навчання, що проіснували в Європі майже дванадцять віків. І хоча серед діячів церкви були освідченні для свого часу філософи, наприклад Тертулліан (160−222 рр.), Августин (354−430 рр.), Аквінат (1225−1274 рр.), що створили великі педагогічні трактати, педагогічна теорія далеко вперед не пішла.

               Епоха Відродження дала цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, які проголошували своїм гаслом античний вислів „ Я − людина, і ніщо людське мені не чуже.” В їх числі голландець Еразм Роттердамський (1466−1536рр.), італієць Вітторіо де Фельтра (1378−1446рр.), французи Франсуа Рабле (1494−1553рр.) і Мішель Монтень (1533−1592рр.).

 Первинні узагальнення, емпіричні відомості, висновки із життєвого досвіду не можуть вважатися теорією, вони лише витоки, передпосилання останньої. Наука про виховання сформувалася пізніше. Вона за всіма ознаками належить до числа молодих галузей знань, що розвиваються. Відомо, що першопричина виникнення усіх наукових галузей − потреби життя. Настав час, коли освіта почала відігравати досить значну роль у житті людей. Виявилось, що суспільство прогресує швидше чи повільніше в залежності від того, як  в ньому поставлено виховання підростаючих поколінь. З’явилася потреба в узагальненні досвіду виховання, у створенні спеціальних учбово-виховних закладів для підготовки молоді до життя.

       Третій період – формування педагогіки як самостійної наукової теорії. Виділення педагогіки з філософії та оформлення її в наукову систему пов’язане з іменем видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592−1670 рр.). Його головна праця  „Велика дидактика”, видана в Амстердамі у 1654 р. − одна з перших науково-педагогічних книг, що вперше вирішувала задачу систематизації педагогіки як науки. Багато з висловлених в ній ідей не втратили ні актуальності, ні свого практичного призначення і сьогодні. Запропоновані Я.А. Коменським принципи, методи, форми навчання, як наприклад класно-урочна система, стали основою педагогічної теорії.  «В основі навчання має бути пізнання речі як явища, а не завчання чужих спостережень та відомостей про речі»; «Слух необхідно поєднувати із зором і слово − з діяльністю руки»;  «необхідно вчити на основі доводів через зовнішні чуття та розум». Чи не співзвучні нашому часу ці узагальнення видатного педагога?

На відміну від  Я.А. Коменського англійський філософ та педа­гог Джон Локк (1632−1704рр.) зосередив свої зусилля на теорії виховання. У своїй основній праці „Думки про виховання” він висловлює погляди на виховання джентльмена − людини вірної собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, витонченість манер з твердістю моральних переконань.

Непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою та вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д.Дідро (1713−1784рр.), К. Гельвецій (1715−1771рр.), П. Гольбах (1723м1789рр.) та особливо Ж.Ж. Руссо (1712−1778рр.).

Демократичні ідеї французьких просвітителів багато в чому визначили творчість видатного швейцарського педагога Іоганна Генріха Песталоцці (1746−1827рр.). «О, любий на­роде! − писав він. − Я бачу, як ти низько, жахливо низько стоїш, і я допоможу тобі піднятися!» Песталоцці стримав своє слово, запропонувавши вчителям прогресивну теорію навчання та морального виховання учнів.

Іоганн Фрідріх Гербарт (1776−1841рр.) − значна, але суперечлива фігура в історії педагогіки. Крім значних теоретичних узагальнень у галузі психології навчання та дидактики (модель уроку з чотирьох ланок, поняття виховного навчання, система розвиваючих вправ) відомий працями, що стали теоретичною базою для введення дискримінаційних обмежень в освіті широких мас трудящих.

«Ніщо не постійне, крім переміни», − навчав видатний німецький педагог Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790−1886рр.), що займався дослідженням багатьох важливих проблем, але більш за все − вивченням протиріч, що внутрішньо притаманні всім педагогічним явищам.

Світову славу вітчизняній педагогіці приніс Костянтин Дмитрович Ушинський (1824−1871рр.). Вагомий вклад у сучасну педагогіку внесли видатні вітчизняні педагоги, випускники Полтавського педагогічного інституту (нині − університету) Антон Семенович Макаренко (1888−1939рр.) і Василь Олександрович  Сухомлинський (1918 − 1970рр.).

Предметом педагогіки вищої школи, як частини загальної педагогіки, є процес виховання та навчання, підготовки та перепідготовки спеціалістів з вищою освітою.

У зв’язку з цією особливістю та з задачами безперервного навчання, реалізації парадигми „навчання через усе життя”, у педагогічній літературі, за аналогією, з’явився новий термін – андрагогіка, від древньогрецького Andres (дорослий чоловік) і ago (веду), що означає науку про навчання дорослих.

Значний вклад у педагогіку вищої школи внесли вітчизняні вчені та педагоги: Грабовський Т.Н., Ключевський В.О., Мендєлєєв Д.І., Мечніков І.І., Остроградський М.В., перший ректор КПІ  Віктор Львович Кірпічев  та інші.

Задачами педагогіки вищої школи є:

§        аналіз системи вищої освіти, її характеристик, прогнозування та обґрунтування шляхів розвитку системи вищої освіти;

§        визначення  цілей  та  змісту  освіти,  змісту навчання за окремими спеціальностями  та кваліфікаційними рівнями;

§        вивчення та вдосконалення методів і форм організації навчання та виховання студентів;

§        вдосконалення методів контролю рівня підготовки випускників та оцінки успішності студентів;

§        розробка нових технологій навчання.

Частиною педагогіки, що вивчає теоретичні основи процесу навчання, є дидактика (від грец. didaktikos − той, що отримує і didasko − той, що вивчає).  Вперше, наскільки відомо, це слово з’явилося у творах німецького Вольфганга Ратке  (1571−1635рр.) для позначення мистецтва навчання. Аналогічним чином, як „універсальне мистецтво навчання всіх всьому”, трактував дидактику і Я.А. Коменський. На початку  XIX ст. німецький педагог І.Ф. Гербарт надав дидактиці статус цілісної та несуперечливої  теорії виховного навчання.

Методологічну основу сучасної дидактики складають об’єктивні закономірності теорії пізнання (гносеології) та матеріалізм, дякуючи чому сучасна дидактика змогла здолати односторонній підхід до аналізу та інтерпретації процесу навчання. Нинішня її концепція базується на системному підході до розуміння процесу навчання, згідно до якого чуттєве сприйняття, розуміння і засвоєння знань, практичне використання надбаних знань та вмінь повинні бути органічно поєднанні у пізнавальному процесі, навчальній діяльності. 

Задачами дидактики вищої школи є вивчення закономірностей, принципів і засобів фор­мування спеціалістів з вищою освітою. Головними цілями дидактики вищої школи є оптимізація процесу навчання студентів і підвищення якості підготовки спеціалістів з вищою освітою.

Умовою побудови теорії навчання вищої школи є взаємозв’язок трьох формуючих засад:

§        нагромадження дослідного, емпіричного матеріалу, виходячи з оцінки практики навчального процесу;

§        встановлення емпіричних зв’язків елементів і складових навчального процесу;

§        формування теоретичних узагальнень, об’єктивних відносин, що складають навчальний процес, виявлення причин їх виникнення та розвитку.

Взаємозв’язок цих засад забезпечує змістовну основу, достатню наукову визначеність та об’єктивність теорії навчання.

Теорія навчання вищої школи виникає з вимог практики навчального процесу, формується та розвивається у вигляді певної закономірної системи, та, в свою чергу, все більший вплив чинить на практику вузівської підготовки спеціалістів.

У практиці навчання послідовно виникають нові задачі, нові проблеми, їх вирішення та розвиток знову потребує науково-теоретичного обґрунтування, ставить перед теорією  навчання вимоги застосування більш розвинених та обґрунтованих методів аналізу, узагальнення та передбачення подальшого розвитку.

Зростаюча роль теорії навчання посилюється прогностичною функцією, розкриттям все більших можливостей практичного використання нових методів і засобів, що виникають на основі науково-технічного прогресу.

Сучасна концепція базується  на системному підході до розуміння процесу навчання, згідно якому чуттєве сприйняття, розуміння та засвоєння знань, практичне використання набутих знань та вмінь повинні бути органічно поєднанні у пізнавальному процесі, навчальній діяльності.

Сучасна дидактична система спирається на всю сукупність новітніх знань про механізми навчання, цілі та мотиви пізнавальної діяльності. Її вирізняє розумне поєднання педагогічного управління з особистою ініціативою та самостійністю, активністю учнів. Сучасна дидактика прагне до розумного раціоналізму. Її кредо і головна ціль − виводити учнів на заданий рівень навчання з мінімальними затратами часу, сил, засобів.

Говорячи про призначення та роль дидактики вищої освіти, необхідно підкреслити, що навчальний процес у вищій школі − це не лише передача та засвоєння знань, прищеплення навиків, формування та розвиток вмінь, це складна система організації, управління та розвитку пізнавальної діяльності студента, це процес багатостороннього формування спеціаліста з вищою освітою. Значною мірою зростає роль дидактики на сучасному етапі у зв’язку з реформуванням системи освіти.