Golovenkin_Pedagogika_vysshey_shkoly / Lec3_2

Сутність основних понять дидактики Сутність основних понять дидактики.

Понятійний апарат, тезаурус, є основою будь-якої науки, тому, беручись до вивчення теорії навчання, необхідно засвоїти основні поняття і визначення дидактики. Фундаментальними поняттями дидактики є: знання, навики та вміння.

У тлумачному словнику ЗНАННЯ визначено як сукупність відомостей, пізнань в якійсь області. У такому тлумаченні можна говорити про поняття інформації, яка може знаходитись в енциклопедії, базі даних і, нарешті, в пам’яті людини. Знання, яким оволодіває студент у процесі навчання, є результатом колективного досвіду та основою для його цілеспрямованої діяльності. З урахуванням цього дамо більш розгорнуте визначення, що використовується у педагогіці.

ЗНАННЯ − це узагальнений та засвоєний особистістю фрагмент колективного досвіду, що став основою адекватним способам діяльності особистості.

Знання людини слугують їй орієнтирами при визначенні цілей та змісту своєї практичної чи теоретичної діяльності, основою для формування свого ставлення до оточуючого світу і до себе самого.

Дамо ще один варіант визначення. ЗНАННЯ − це перевірений практикою результат пізнання дійсності, вірне та логічно впорядковане її відображення у свідомості людини, що стало приводом до усвідомленої дії.

Знання включає відомості про властивості та відношення об’єктів та явищ і проявляється у системі понять, суджень, уявлень та образів, орієнтовних основ діяльності людини. 

Тут корисно більш строго диференціювати поняття „інформація” та „знання”. Інформація у навчанні – це певна знакова система (наприклад, текст підручника, промова викладача, програма для ЕОМ), що існує об’єктивно, поза людиною.  Той чи інший знак як носій інформації певним чином замінює реальні предмети, у цьому перевага навчання. Через знаки – замінники на понятійному рівні учень може економно та швидко засвоїти професійну реальність. Однак це лише можливість. Необхідно, щоб ця можливість перетворилась у дійсність, щоб інформація стала знанням, тобто основою обдуманої діяльності та поведінки учня.   

Щоб інформація перетворилась у знання, учень повинен зрозуміти її сенс, тобто перебудувати свій попередній досвід з урахуванням отриманої нової інформації.  Перехід від інформації до її застосування відбувається через думку, що і робить цю інформацію обдуманим знанням, знанням, що забезпечує адекватну діяльність. Таким чином цей перехід можна відобразити схемою, приведеною на рис.1: 

Рис.1 – Схема перетворення інформації в знання.

Центральним процесом перетворення інформації в знання є процес розуміння, емоціональним проявом якого може слугувати поява позитивних емоцій у процесі індивідуального пізнання. При цьому, чим складніша розв’язувана задача, тим більший емоційний сплеск відчуває людина, що отримала потрібне рішення. Відомий філософ П.Кропоткін так змалював цей стан: «Хто відчув хоч раз у житті захоплення наукової творчості, той ніколи не забуде цієї блаженної миті. Він буде жадати повторення. Йому буде прикро, що подібне щастя випадає на долю небагатьох».

Як влучно помітив Іоганн Вольфганг Гете: "Те, що ви не розумієте, вам не належить». Інформація, засвоєна формально, механічно заучена, ніби закриває перед людиною можливості практичної дії. При цьому у студентів виникає відчуття непотрібності накопичення інформації, безглуздості процесу навчання. Одним з найголовніших недоліків навчання є його направленість на набуття «знань – відомостей», які функціонально «мертві», тобто не здатні виконувати свої методологічні, технологічні, прогностичні  та практичні функції. Очевидно, що таких «знань-відомостей» студенту недостатньо для подальшого вирішення конкретних пізнавальних професійних проблем.

Все це визначає відсутність у багатьох студентів особистого змісту засвоєння знань, формальний характер цих знань. Парадоксально, але факт: знання, які призначенні освітлювати людині шлях, ніби закривають для неї можливість практичної дії.

Цей недолік є наслідком помилкової думки деяких викладачів про те, що студент, який „знає” навчальний матеріал (а насправді – лише пам’ятає навчальну інформацію), тобто може дати визначення, перерахувати, зробити опис, викласти теоретичний матеріал – апріорі розуміє його і може використовувати знання на практиці, приймати обґрунтовані рішення.

Потрібно пам’ятати, що знання повинні забезпечити людині можливість розумних, компетентних дій. Таким чином, щоб отримати статус знання, обдуманого відображення дійсності, інформація від початку повинна нібито примірятися до дії, засвоюватися у його контексті. Однак при навчанні знання є результатом праці людини не з реальними об’єктами, а з їх „замінниками” – знаковими системами, які складають зміст навчальної інформації. Недолік міститься в тому, що знакові системи ніби закривають для учня можливості практичного відношення до дійсності, з цієї причини деякі студенти не вміють використовувати знання на практиці. А як говорить приказка дзен-буддистів − "Знати і не робити – означає не знати".

З цього виходить найважливіша задача педагогіки – забезпечення зв’язку теорії та її практичних застосувань. Необхідно, щоб кожне нове поняття чи положення, що вводяться викладачем, перебудовувало структуру минулого досвіду, орієнтувало її на ситуацію майбутнього професійного використання знань. Будь-яка навчальна дисципліна повинна розглядатися як елемент системи, який складає зміст навчання і, як наслідок, цілі, що перед нею стоять, її зміст та структура детермінується, перш за все, загальними принципами побудови та функціонування цієї системи. При цьому, навчання повинно будуватися на основі фундаментального принципу подвійного входження дисципліни у зміст навчання: як об’єкту вивчення та як аспекту вивчення всієї оточуючої дійсності.

Це означає, що студент повинен не лише знати певне коло питань, а, перш за все, розуміти, яким чином ця галузь пов’язана з іншими. Інакше кажучи, сучасні знання повинні мати системний характер. Як цього досягти? Хоч у процесі навчання і передаються не знання, а певний обсяг навчальної інформації, однією з задач будь-якої методичної системи (а також будь-якого дидактичного засобу як компонента цієї системи) є вирішення проблеми „перетворення” навчальної інформації у знання учнів.

Підводячи підсумки, можна сформулювати загальну проблему. Будь-яке учбове завдання повинно навчати вмінню думати і творити. Учень повинен не зубрити, а вчитися аналізувати отриману інформацію та робити на цій основі висновки, тобто мислити. Не потрібно нав’язувати йому якісь погляди. Адже навчання є результативним лише тоді, коли воно спонукає до вирішення проблем, коли це постійний пошук відповідей на поставленні питання. Тому є потреба впровадження нових технологій у навчально-виховний процес.

НАВИКИ - це доведені до певного степеня автоматизму жорстко детерміновані, алгоритмізовані дії чи елементи складних дій.

Навики з точки зору психофізіології є умовними рефлексами, тобто динамічними стереотипами. Автоматизм звільняє свідомість від контролю за перебігом операцій, з яких складається дія. У полі свідомості лишаються та виходять на перший план цілі, заради яких виконується дія, умови, в яких вона відбувається, та її результат. Це і є дві ознаки сформованості навику.

  В основі формування навиків лежать пробні спроби та відбір, тобто вправи і тренування. Без повторних практичних спроб формування навиків неможливе. Рівень сформованості навиків характеризується ступенем автоматизму і точністю виконання відповідних дій.

Навики поділяються на моторні, сенсорні та інтелектуальні. Наприклад:

§        моторні навики (робота з клавіатурою ПЕОМ, написання, ходіння, їзда на велосипеді і т.д.);

§        інтелектуальні чи розумові навики (читання тексту, арифметичні підрахунки, виконання алгебраїчних перетворень і т.д.);

§        сенсорні навики, тобто навики, що пов’язані з органами чуттів (розпізнання висоти ноти якогось звука, визначення на дотик класу точності оброблювальної деталі, розпізнання кольору чи геометричної форми зорових об’єктів і т.п.).

ВМІННЯ – це здатність людини виконувати якусь діяльність чи дію на основі отриманого раніше досвіду, знань чи навиків.

Вміння розглядаються як здатність учнів застосовувати знання для вирішення практичних задач. Психологічною основою вмінь є розуміння взаємовідносин між цілями діяльності, умовами та способом її виконання.

 Вміння характеризуються здатністю проводити відбір знань, що необхідні для вирішення задачі, виділяти орієнтири для побудови плану розв’язання, складати програму дій, що ведуть до вирішення задачі; здатність успішно виконувати ці дії та здійснювати контроль результатів відповідно до поставленої цілі та корегувати на цій основі весь процес.

Вміння спираються на раніше отримані знання та навички. Приклади вмінь:

§        вміння керувати мотоциклом, основані на знанні будови мотоцикла і навиках їзди на велосипеді;

§        вміння розв’язувати диференційні рівняння основані на знанні методів розв’язання різноманітних типів диференційних рівнянь і навиків алгебраїчних перетворень, диференціювання та інтегрування функцій. 

Вміння формуються у процесі самостійного вирішення відповідних задач. Таким чином – знання отримуються, а навики та вміння формуються.

Вміння розрізняються за рівнем сформованості, який є характеристикою здатності людини переносити раніше засвоєні знання та сформовані навики на нові об’єкти та задачі, але про це поговоримо пізніше

Розглядаючи взаємозв’язок знань та вмінь, слід мати на увазі, що знання відображають зв’язок між пізнавальною та практичною діяльністю людини. Дуже влучно з цього приводу сказав Л.Н.Толстой:  “Знання – зброя, а не ціль”.

З цього всього слід зробити висновок – необхідна зміна направленості контролю рівня підготовки учнів від перевірки точності відтворення готових знань до контролю вмінь застосовувати знання для вирішення практичних задач.

Зміст освіти – обумовлена потребами суспільства сукупність знань, навиків і вмінь, а також професійних, світоглядних і громадянських якостей особистості. Вимоги до змісту освіти відображаються в освітньо-кваліфікаційних характеристиках (ОКХ) стандартів вищої освіти (СВО).

Зміст навчання -  дидактично обґрунтована і структурно впорядкована наукова інформація, засвоєння якої забезпечує отримання студентом відповідного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів. Зміст навчання включає як наукову інформацію, яку студент повинен засвоїти, так і практичні навики та вміння. Зміст навчання передбачає також встановлення рівня та глибини викладу та засвоєння кожної дисципліни. Зміст навчання визначає зміст навчальної діяльності викладача і пізнавальної діяльності студента. Визначення змісту навчання є однією з найважливіших і достатньо складних задач дидактики.

Вимоги до змісту навчання з кожної дисципліни та різним освітньо-кваліфікаційним рівням відображаються у освітньо-професійних програмах (ОПП) СВО. Зміст навчання як система навчальної інформації, відображається в навчально-методичній документації (навчальний план, програма навчальних дисциплін, підручники та ін.). 

Педагогічний (навчальний) процес (від латинського processus – рух вперед) – це процес взаємообумовленої та взаємопов’язаної діяльності викладача і студента, направлений на ефективне та результативне досягнення цілей освіти.

Таким чином, головними особливостями педагогічного процесу є співробітництво викладача і студентів, направлене на досягнення єдиної мети і нерозривність процесів навчання та виховання

Педагогічний процес є учбово-виховним процесом. Педагогічний процес, і, як наслідок, процес навчання, як його складова частина, будуються на базі певної технології навчання, яка є результатом методичної діяльності викладача.

Форми навчання (від лат. forma − зовнішній вигляд, оболонка) − характеристика навчального процесу, що відображає рівень взаємодії студентів і викладача. Розрізняють денну (очну) форму навчання та форми навчання без відриву від виробництва: вечірню, заочну, дистанційну та їх комбінації, екстернат.

 Організаційні форми навчального процесу – навчальні заходи, що відрізняються видами навчальної діяльності учнів і способами керівництва ними збоку викладача. Це спосіб існування навчального процесу, оболонка для його внутрішньої сутності, логіки та змісту.

 Форма, перш за все, пов’язана з кількістю учнів, часом і місцем навчання, порядком його здійснення, особливостями взаємодії викладача з студентами і т.п. Різноманітними формами організації навчального процесу є: навчальні заняття, самостійна робота студентів, виконання індивідуальних завдань, практична підготовка, контрольні заходи.

Види навчальних занять – відрізняються складом учнів, місцем проведення, змістом і послідовністю видів діяльності студентів, способом керівництва ними збоку викладача.

Видами навчальних занять є: лекції, практичні заняття, лабораторні заняття, семінарські заняття, індивідуальні заняття, самостійна робота студентів, консультації.

Лекція – основний вид навчальних занять, призначених для викладення теоретичного матеріалу. Як правило, окрема лекція є елементом курсу лекцій, що охоплює основний теоретичний матеріал одної або декількох тем навчальної дисципліни. Те­матика курсу лекцій визначається навчальною програмою дисципліни.

Лабораторне заняття – вид навчального заняття, на якому  студент під керів­ництвом викладача  проводить натурні або імітаційні експеримен­ти чи дослідження з метою практичного підтвердження окремих теоретич­них положень, набуває практичних умінь роботи з лабораторним обладнанням, оснащенням, обчислювальною техні­кою, вимірювальною апаратурою, оволодіває методикою експерименталь­них досліджень в конкретній предметній галузі.

Практичне заняття – вид навчального заняття, на якому студенти під керівництвом викладача шляхом виконання відповідно сформульованих завдань закріплюють теоретичні положення навчальної дисципліни і набувають вмінь та навичок їх практичного застосування.

Комп’ютерний практикум -  вид практичного заняття, на якому викладач організує індивідуальну роботу студентів на ПЕОМ з метою формування умінь практичного використання певних оболонок, програм.

Семінарське заняття – вид навчального заняття, на якому викладач організує дискусію з попередньо визначених проблем. На підставі індивідуальних завдань (рефератів) студенти готують тези виступів з цих проблем.

Індивідуальне навчальне заняття – проводиться з окремими студентами, виявившими особливі здібності в навчанні та нахил до науково-дослідної роботи і творчої діяльності, з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття  індивідуаль­них творчих здібностей.

Консультація – вид навчального заняття, на якому студент отримує від викладача відповіді на конкретні питання або пояснення окремих теоретичних положень чи їх практичного використання. Під час підготовки до екзаменів (семестрових, державних) проводяться групові консультації.

Самостійна робота студента (СРС) є основним засобом засвоєння нав­чального матеріалу у вільний від аудиторних  занять час. Самостійна робота студента включає: опрацювання навчального матері­алу, виконання індивідуальних завдань, науково-дослідну роботу тощо.

Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, розрахункові, графічні, розрахунково-графічні роботи, домашні завдання, курсові, дипломні проекти (роботи і т. ін.) сприяють більш поглибленому вивченню студентом теоретичного матеріалу, формуванню вмінь використання знань для вирішення відповідних практичних завдань.

 Методи навчання  (від лат. metodos — шлях, спосіб) − шлях досягнення (реалізації) мети і задач навчання. Це дидактично обґрунтована система прийомів, способів, через які викладач навчає, а студент засвоює передбачені змістом навчання знання, навички та вміння.

Методи навчання: лекційний, метод бесіди, колоквіум, домашнє завдання, усне опитування, дискусія, контроль, дидактичні ігри і т.д.

 Серед найважливіших дидактичних проблем − забезпечення відповідності змісту навчання та організаційних форм і методів навчання.

 Методика – сукупність методичних рекомендацій і методів проведення навчальної діяльності. Методика охоплює систему навчання по всім предметам і на всіх рівнях навчальної діяльності. За шириною обсягу виділяють спільну та окрему  методику. Предметом спільної методики є процес, методи навчання, що притаманні всім дисциплінам. Окремі (конкретні) методики називаються методиками викладання. Предметом окремої методики є навчання за конкретною дисципліною. Окрема методика будується з урахуванням змісту науки, що складає навчальну дисципліну (математика, фізика, сопромат та ін.). Цілями  окремої методики є обґрунтування та оптимізація змісту дисципліни згідно до встановлених вимог до підготовки конкретного спеціаліста, значення та місця дисципліни у їх підготовці; створення та обґрунтування оптимальної для даної дисципліни системи навчання.

Окрема  методика дозволяє:

§     забезпечити єдність поглядів викладачів на зміст дисципліни та методи навчання студентів;

§      встановити єдині вимоги до викладення дисципліни, керівництво навчанням і критеріям оцінки рівня підготовки студентів;

§      проводити систематичне вивчення, узагальнення та впровадження у навчання передового педагогічного досвіду;

§     забезпечити послідовність у викладанні дисципліни, скорочення строків становлення молодих викладачів.

Головними задачами окремої методики є:

§     розуміння історії розвитку та визначення предмету навчальної дисципліни, її наукових та методологічних основ;

§     визначення пізнавального і виховного значення та місця у підготовці спеціаліста конкретної спеціальності та освітньо-кваліфікаційного рівня, встановлення взаємозв’язку даної дисципліни з іншими;

§     розробка змісту дисципліни, наукового обґрунтування її навчальної програми;

§     розробка методики вивчення дисципліни у цілому, її розділів, тем і окремих навчальних занять, методики їх проведення;

§     розробка робочої навчальної програми дисципліни;

§     розробка методичного забезпечення СРС, виконання різноманітних індивідуальних семестрових завдань, проведення різноманітних видів контролю рівня підготовки студентів за дисципліною і критеріїв їх оцінки.

Результатом розробки окремої методики є комплекс методичного забезпечення навчальної дисципліни.

Засоби навчання − предметна підтримка навчального процесу, тобто це сукупність об’єктів, що мають дидактичні функції.

Засоби навчання поділяються на капітальні, що забезпечують нормальні умови діяльності навчального закладу, та дидактичні засоби.

До капітальних засобів належить інфраструктура вузу – навчальні будівлі, аудиторії, лабораторії, майстерні, бібліотеки, основне обладнання у вигляді лабораторних стендів, обладнання майстерень, засоби обчислювальної техніки, світлотехнічні засоби представлення інформації, студентський гуртожиток, спорткомплекси, їдальні та буфети та ін.

До дидактичних засобів навчання належать: підручники та навчальні посібники, об’єкти вивчення та їх макети, навчальні програми для ЕОМ (автоматизовані навчаючи системи, автоматизовані навчальні комплекси тощо), методичні розробки і т.п.

Рівень розвитку та ступінь забезпеченості навчального процесу дидактичними засобами є одним з вагомих показників навчальної діяльності вузу.

Технологія навчання розуміється як дидактично обґрунтована система засобів, методів і форм організації навчального процесу, що ефективно забезпечують досягнення цілей навчання.