Одесский национальный политехнический университет

Одесский национальный политехнический университет (ОНПУ) — один из ведущих технических вузов Украины. Занимает 13-е место в рейтинге высших учебных заведений и 2-е в рейтинге высших технических учебных заведений Украины[1]. Входит в состав Европейской ассоциации университетов[2].

Одесский политехнический институт был основан 18 сентября 1918 года усилиями одесского инженера и политика М. В. Брайкевича. В институт было зачислено 1100 студентов, занятия проводились в здании бывших Сабанских казарм[3].

На базе института были созданы такие учебные заведения, как Одесский национальный морской университет, Одесская национальная академия связи, Одесский государственный экономический университет, Одесская государственная академия строительства и архитектуры.

В 1941 году Одесский индустриальный институт был эвакуирован в Пензу. На его основе был создан Пензенский индустриальный институт (ныне — Пензенский государственный университет).

В 60-е годы XX-го столетия на базе филиала Политехнического института в Севастополе был создан Севастопольский национальный технический университет.

В 1945 году индустриальный институт был превращен в политехническое высшее учебное заведение. В 1968 за достигнутые большие успехи в подготовке специалистов и развитие науки был награжден Почетной грамотой Указом Президиума Верховного Совета Украинской ССР. В 1971 году Указом Президиума Верховного Совета СССР Одесский политехнический институт награжден грамотой и орденом Трудового Красного Знамени. В 1977 году Постановлением Совета Министров Украинской ССР и Украинского республиканского совета профессиональных комитетов, коллектив Одесского политехнического института занесен на Республиканскую доску Почета.

Постановлением Кабинета Министров Украины № 646 от 13.08.1993 года институт переименован в Одесский государственный политехнический университет. На базе ОГПУ был создан учебно-научный комплекс «Политехнический университет», который объединяет лицеи, гимназии, колледжи, техникумы города Одессы и Южного региона Украины. В комплексе обучается около 20 000 студентов, стажеров, аспирантов и докторантов, трудится около 4 000 преподавателей, научных сотрудников, инженерно-технических работников. Среди них член-корреспондент Академии педагогических наук Украины, 57 академиков и член-корреспондентов государственных и отраслевых Академий наук Украины, более 120 профессоров и докторов наук, почти 450 доцентов и кандидатов наук, 21 заслуженный деятель науки и техники Украины и заслуженный работник народного образования Украины, 50 отличников образования Украины.

16 сентября 1998 награждается Почетной грамотой Кабинета Министров Украины и памятным знаком. Согласно Указу Президента Украины № 591 от 07.08.2001 года университету присвоен статус национального высшего учебного заведения.

Ученые и специалисты университета сделали большой вклад в развитие науки и техники. Вот некоторые из них: лауреат Нобелевской премии, академик Тамм И. Е.; Герои Социалистического Труда: Атрощенко В. И., Боресков Г. К., Корчагина В. И., Нудельман А. Э.; лауреаты Государственных премий Ажогин В. В., Бараб-Тарле М. Е., Гутенмахер Л. И., Дащенко А. Ф., Мандельштам Л. И., Матвеенко М. М., Махлин Б. А., Панов Л. И., Папалекси Н. Д., Пристер Б. С., Севцов А. И., Сташко А. Я., Усов А. В., Шойхет Ф. М., Якимов А. В.

Сегодня университет сотрудничает с учебными, научными и производственными центрами 20 зарубежных стран. В 2000 году в ОНПУ открыта кафедра ЮНЕСКО.

ОНПУ выпустил более 90 тысяч инженеров для разных отраслей народного хозяйства, около 4 тысяч специалистов для 102 стран мира. Известные выпускнинки: И. М. Зальцман и другие.

За время существования ОНПУ возглавляли 18 ректоров: профессора Нилус А. А., Тимченко И. Ю., Суслов Г. К.; инженеры Розенфельд М. Ф., Передерий И. Я., Шмуклер А. Д., Гурвич Н. З., Тягнибеда Л. Ф., Беленький С. Н., Волохович М. Ф., Березко С. П., Кобелев М. П., профессор Добровольский В. А., академик Ямпольский С. М., профессора Коваленко К. С., Заблонский К. И., Ажогин В. В. С 1987 года университетом руководил академик Малахов В. П.. В 2010 году Малахов В. П. был уволен с должности ректора в связи с окончанием контракта. Следующим ректором был выбран профессор Оборский Геннадий Александрович (проректор по учебной, научно-педагогической деятельности и кадрово-экономическим вопросам, заведующий кафедрой «Металлорежущих станков, метрологии и сертификации»)

Донецький національний технічний університет

Історію Донецького національного технічного університету можна розділити на кілька етапів:

1921-1926 — Донецький гірничий технікум

1926-1935 — Донецький гірничий інститут

1935-1960 — Донецький індустріальний інститут

1960-1993 — Донецький політехнічний інститут

1993-2001 — Донецький державний технічний університет

з 2001 — Донецький національний технічний університет

[ред.]

Гірничий технікум

Становлення першого в Донбасі інституту проходило у вкрай несприятливих умовах. Після громадянської війни не діяли шахти, металургійні, коксові, машинобудівні заводи, були зруйновані залізниці. Нове керівництво країни надавало великого значення відновленню Донбасу. Для цього необхідні були інженерні кадри. На той час у Донбасі працювало всього 189 гірничих інженерів, тому гірнича промисловість гостро відчувала потребу у фахівцях високої кваліфікації.

З огляду на це в Юзівці вирішено відкрити технікум. У 1920-ті роки в Україні технікуми були вищими навчальними закладами і готували фахівців вузької спеціалізації, у той час як інститути готували керівників виробництва, адміністраторів. За рішенням міської влади для новостворюваному навчальному закладу виділили будинок колишнього Комерційного училища (нині 2-й навчальний корпус) і напівзруйновані козацькі казарми, що примикали до нього. За короткий термін здійснений їхній ремонт, і 30 травня 1921 року відбулося офіційне відкриття ДонТехнікуму. Перший набір студентів склав 208 чоловік.

Оскільки студенти мали дуже слабку загальноосвітню підготовку, адміністрація технікуму організувала робітничий факультет. Це був один з перших в Україні робітфаків, де студенти впродовж трьох років вивчали загальноосвітні дисципліни. На робітфаку училася і майбутній голова СРСР Микита Хрущов. Саме ДонТехнікум дав старт його політичній кар'єрі. Повернувшись 1922 року в Юзівку, він, закінчивши громадянську війну інструктором політвідділу Дев'ятої армії, був спрямований у якості комісара на відновлення однієї із шахт Рутченково (зараз Кіровський район Донецька). Завдяки успішній роботі він незабаром одержав пропозицію очолити сусідню шахту, але замість цього подав заяву на робітфак, у якому, зокрема, указав мету надходження: «Одержати технічні знання, необхідні для продуктивнішої роботи на виробництві». Незабаром Хрущов став партсекретарем не тільки робітфаку, але і всього технікуму.

Великою проблемою для ДонТехнікуму був підбір викладацьких кадрів. Для ведення спеціальних предметів запрошувалися інженери з промислових підприємств. З 1923 року у технікумі почали працювати професори з Харкова, Катеринослава, Новочеркаська й інших міст.

[ред.]

Донецький гірничий інститут

До 1926 року технікум досяг значних успіхів у підготовці кваліфікованих фахівців, ставши фактично центром науково-технічної думки Донбасу. Однак високі темпи індустріалізації Донбасу вимагали значно більшої кількості кваліфікованих фахівців. У зв'язку з цим в квітні 1926 року Донецький гірничий технікум реорганізований у Донецький гірничий інститут.

Наприкінці 1929 року вечірній металургійний технікум, що відкрився в місті, був перетворений на Донецький металургічний інститут, або ДМІ, що готував фахівців в доменному, мартенівському і прокатному виробництві. Влітку 1930 року на базі вуглехімічного факультету виник другий галузевий інститут — Донецький вуглехімічний (ДВуХІ). Він швидко розвивався: з'явилися лабораторії хімії вугілля, фізики, коксування й інші. У ДВуХІ працювали відомі вчені: професор В. С. Крим, що займався вивченням хімії вугілля; професор І. Є. Коробчанський, що розробив проект газифікації міста Сталіно й інших.

До 1935 року гірничий, металургійний і вуглехімічний інститути випустили більше 1,5 тисяч фахівців, що поповнили ряди інженерних кадрів на вугільних, металургійних, хімічних підприємствах країни. Однак умови вимагали створення в Донбасі єдиного великого вищого технічного навчального закладу, у якому можна було б з максимальною користю для підготовки фахівців створити сильні загальнотеоретичні і загальноінженерні кафедри.

[ред.]

Донецький індустріальний інститут

В квітні 1935 року прийняте рішення створити на базі Донецького гірничого, металургійного й вуглехімічного інститутів єдиний — Донецький індустріальний інститут (або ДІІ).

До 1941 року інститут перетворився в найбільший навчальний і науковий центр регіону. За 20 років свого існування ДІІ підготував близько 4 300 інженерів, була створена гарна матеріально-технічна база, підготовлені висококваліфіковані кадри викладачів. З огляду на заслуги в підготовці висококваліфікованих інженерно-технічних кадрів для вугільної й іншої галузей промисловості, Донецький індустріальний інститут нагороджений у травні 1941 року орденом Трудового Червоного Прапора. Орденами і медалями нагороджена і велика група викладачів.

Подальші плани з розвитку інституту порушила Друга світова війна. Вона ввірвалася в самий розпал екзаменаційної сесії і захисту дипломних проектів. Вже в перші дні війни багато студентів-старшокурсників, випускники, викладачі і співробітники добровольцями пішли на фронт. У серпні 1941 року на фронт мобілізовані майже всі студенти молодших курсів. Напередодні окупації міста фашистами в жовтні 1941 року вдалося евакуювати частину устаткування інституту, частину викладачів і студентів — у місто Прокоп'євськ на Уралі. Там їм надане приміщення і виділене навчальне устаткування. У лютому 1942 року почалися навчальні заняття. Вони мало чим нагадували минулі: проводилися в малопристосованих аудиторіях, у яких часто відключалася електрика. У настільки складних умовах у березні 1942 року відбувся перший випуск студентів воєнного часу. Дипломи інженерів одержали тільки 6 чоловік. У новому 1942/43 навчальному році в ДІІ у Прокоп'євску навчалося вже більше 4 00 студентів. Науковці інституту займалися дослідженнями, тематика яких була зв'язана з нестатками фронту.

Після звільнення Донбасу восени 1943 року із Прокоп'євска в Сталіно спрямована група викладачів для обстеження стану інституту. Збиток, нанесений йому, склав більше 66 млн. карбованців. Були спалені і зруйновані 13 навчальних і житлових будинків, розграбовані лабораторії, кабінети, бібліотека. Не менш значними були і людські втрати; розстріляні фашистами професор Нікольський Н. А., завідувач кафедрою математики С. Ф. Лебедєв, заживо спалені більше ста викладачів і співробітників інституту. Багато викладачів, співробітники, студенти віддали свої життя на фронті. У пам'ять про них вдячні нащадки спорудили Пам'ятник викладачам, вихованцям і співробітникам Донецького політехнічного інституту біля входу в 3-й навчальний корпус.

Паралельно зі звільненням території Донбасу почалися роботи з відбудови його господарства. Разом з відновленням промислових підприємств відновлювався інститут. Викладачі і студенти працювали на відновленні навчальних корпусів, гуртожитку практично цілодобово. Завдяки їхній самовідданій праці 5 грудня 1943 року 678 студентів 1-2 курсів приступили до занять. Однак студенти не тільки навчалися, після занять вони продовжували ремонтувати аудиторії, бібліотеку, їдальню. У жовтні 1944 року основний склад інституту, що перебував у Прокоп'євску, прибув у Сталіно. В ДІІ знову почали діяти 4 факультети: гірничий, гірничо-механічний, металургійний і вуглехімічний.

Незважаючи на всі складності періоду відбудови, в інституті активно продовжувалися наукові дослідження. Професорсько-викладацький склад працював над найважливішими темами, пов'язаними з відновленням зруйнованого промислового потенціалу краю. У ДІІ організована центральна лабораторія з відкачки грунтових вод із шахт Донбасу на чолі з завідувачем кафедрою гірничої механіки професором В. С. Паком.

Проте основна задача ДІІ з відновлення зруйнованої війною економіки полягала в підготовці великої кількості інженерно-технічних працівників. Стан самого інституту був досить складним: з 5 довоєнних навчальних корпусів до початку 1946 року в експлуатації перебувало лише три: другий навчальний корпус, 70 % корисної площі першого і 40 % третього. Через відсутність навчальної площі багато спеціальностей не мали лабораторій і кабінетів. Однак, попри це, уже до початку 1947-1948 навчального року число студентів досягло довоєнного рівня. Їхня підготовка проводилася за 14 спеціальностям на п'ятьох факультетах: гірничому, гірничо-механічному, геологорозвідувальному, металургійному, хіміко-технологічному. Для прискореної підготовки набазі ДІІ організовані трирічні вищі інженерні курси. До 1951 року ДІІ практично цілком відновлений.

Поступово інститут розширювався: відновлене вечірнє відділення, відкрився факультет з підготовки фахівців промислового і цивільного будівництва, з 1953 року почав функціонувати заочний факультет. У цьому самому році відкрилася філія ДІІ в Краматорську. 1955 року відкрили вечірнє відділення в Макіївці.

[ред.]

Донецький політехнічний інститут

На початку 1960 року філії ДІІ з'явилися в Горлівці і Торезі. За своїм характером інститут ставав політехнічним, і 19 березня 1960 року він реорганізований у політехнічний. Тоді в інституті навчалися 8 355 студентів на 18 спеціальностях. Донецький політехнічний інститут мав у використанні 4 навчальні корпуси, 2 бібліотеки з книжковим фондом у 600 тисяч томів. Ректор ДПІ професор Прочан М. А. (він був ректором з 1952 до 1968 рік) велику увагу приділяв питанням зміцнення і розширення матеріальної і навчальної бази інституту, що дозволяло систематично збільшувати набори студентів.

З 1952 року розпочалася підготовка студентів для іноземних країн, і вже до 1960 року інститут закінчили більше 100 іноземних громадян з Китаю, Польщі, Угорщини і Болгарії. В 1967 році електротехнічний факультет Донецького політехнічного інституту закінчив Нгуен Ван Ан, що став згодом Головою Національних Зборів В'єтнаму.

У 1960-і роки відкриті й нові факультети: у 1960 року — електротехнічний, 1966 року — механічний, у 1967 року — геолого-маркшейдерський, 1969 року — інженерно-економічний. Утворення нових факультетів продовжувалося й у 1970-ті роки: 1972 рік — енергетичний, 1974 рік — факультет обчислювальних технологій та автоматичних систем управління, що у 1977 році розділився на два самостійних факультети: ОТ (обчислювальної техніки, рос. ВТ) і факультет АСУ (автоматизованих систем управління, нині КІТА — комп'ютерно-інформаційних технологій і управління). Таким чином, до початку 1980-х років у базовому інституті працювали денні факультети:

гірничий;

гірничо-геологічний;

гірничо-електромеханічний;

металургійний;

механічний;

гірничо-геологічний;

гірничо-електромеханічний;

металургійний;

механічний;

хімічної технології;

інженерно-економічний;

факультет обчислювальної техніки;

факультет автоматичних

систем управління.

Також діяли два вечірніх факультети: гірничо-механічний і електромеханічний, а також заочний факультет. Крім того створені факультети з навчання іноземних студентів, організаторів промислового виробництва і будівництва, підвищення кваліфікації викладачів середніх спеціальних навчальних закладів і підготовче відділення з денною і вечірньою формами навчання.

ДПІ дав також путівку в життя цілому ряду технічних університетів Донбасу, що виросли з підрозділів і філій базового інституту, у тому числі: Краматорському індустріальному інституту, перетвореному 1960 року з філії ДПІ на самостійний вищий навчальний заклад, і Макіївському інженерно-будівельному інституту, що також виріс з філії ДПІ.

З 1960 до 1990 року значно зміцніла матеріально-технічна база інституту. Чимала заслуга в її розвитку належить ректорам: М. А. Богомолову (1952–1968 рр.), Г. В. Малєєву (1968–1989 рр.), О. А. Мінаєву (ректор з 1989 року по нинішній час). Побудовані сучасні корпуси механічного, хіміко-технологічного, енергетичного, гірничого факультетів. На початку 1990-х років базовий інститут розташовувався в 9 навчальних корпусах, навчальна площа яких становила близько 200 тис. м². У них розташовувалися 120 спеціалізованих аудиторій, більше 300 навчальних лабораторій і кабінетів, два навчальних телевізійних центри, обчислювальний центр, бібліотека з книжковим фондом понад 1,5 млн. томів.

До початку 1990-х років ДПІ перетворився на один з найбільших вищих навчальних закладів України. У ньому працювало близько 1 400 викладачів, у тому числі 122 професора, доктора наук, близько 700 доцентів, кандидатів наук. Викладацьку і наукову працю вели 10 Заслужених працівників вищої школи України (серед них Зборщик М. П., Малєєв Г. В., Маценко В. М. та інші, відзначені званнями «Заслужений діяч науки і техніки України» (Гейєр В. Г., Клименко В. М., Сапицький К. Ф., Логвинов М. Г., Мінаєв О. А., Панов Б. С., Пак В. В. та інші).

[ред.]

Донецький державний технічний університет

1993 року ДПІ пройшов атестацію і рішенням Кабінету Міністрів України у вересні 1993 року йому присвоєний статус державного технічного університету. На базі ДонДТУ (рос. ДонГТУ) в цей період створений Регіональний навчально-науково-технічний комплекс, в який ввійшли також три інститути (гірничий, міжнародного співробітництва і Горлівський автомобільно-дорожній), Красноармійська філія (тепер — Красноармійський індустріальний інститут ДонНТУ), 20 факультетів, Центр підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, підготовче відділення для іноземних громадян, три технікуми. Складний для країни в цілому період середини 1990-х років колектив університету здебільшого пройшов гідно, не тільки зберігши високий науковий і освітній потенціал закладу, але й забезпечивши умови для нового якісного стрибка в розвитку університету на початку нового тисячоліття.

[ред.]

Донецький національний технічний університет

Влітку 2001 року університет здобув статус національного. До того часу кількість спеціальностей і спеціалізацій перевищила 60. Загальна чисельність студентів за всіма формами навчання перевищила 25 тисяч. На 88 кафедрах нині працюють 1 300 висококваліфікованих викладачів, серед яких лауреати Державних премій України, у тому числі професори Мінаєв О. А, Смірнов О. М., Башков Є. О., Троянський О. А.

ДонНТУ інтенсивно розвивається. Одне з найяскравіших прикладів його досягнень в останні роки — унікальний портал магістрів університету masters.donntu.edu.ua, створений за ініціативи декана факультету комп'ютерних наук і технологій (КНТ) О. Я. Анопрієнко. Портал став визнаним лідером науково-освітнього інформаційного простору не тільки в масштабах країни, але і за її межами[1]. Розвивається й культурно-просвітницька дільність університету: 2006 року на його базі засновано молодіжний центр культури «Софійність» в місті Донецьку.