40. Погляди на процес соціальної роботи.

Процес соціальної роботи — послідовна зміна соціальних явищ, етапів у розвитку практики соціальної роботи, сукупність послідовних дій для досягнення кінцевого результату.

Процес соціальної роботи реалізується на різних рівнях розвитку суспільства: мікро-, мезо- і макрорівні.

Роботою з конкретними випадками (Casework) прийнято вважати допомогу, що пропонується окремим особам чи малим групам в їхньому сімейному середовищі, а також процедуру ефективної організації випадку [1,2]. Термін «Casework» було описано Мері Річмонд у її праці «Соціальні діагнози». Вона виділила два методи роботи: прямий, який передбачає безпосередній вилив на клієнта з метою покращання його персональних характеристик, знань, умінь, навичок, що сприяє адаптації до умов конкретного соціуму; непрямий, який слугує покращанню життя клієнта завдяки впливу на соціальне оточення. Ці методи роботи у поєднанні дають у межах роботи з конкретними випадками відповідь на різнобічні потреби клієнтів.

Приклади роботи з конкретними випадками, на думку Селії Дойл [3], мали місце ще наприкінці XIX – початку XX сторіччя, тобто у період, який, за одним із підходів до визначення відліку історії соціальної роботи, позначає початок її формування. Селія Дойл зазначає, що найбільш раннє посилання на «працівника з конкретними випадками» міститься у матеріалах, датованих 1887 роком. Водночас час у науковій літературі іноді наводяться більш ранні приклади індивідуальної соціальної роботи, яка передбачає роботу з конкретним випадком. У другій частині книги «Соціальна робота» «провісниками індивідуальної соціальної роботи» називаються «дружні візитери» — представники благодійних організацій США і Канади, які на початку XIX століття встановлювали контакти з бідними людьми, відвідуючи їх вдома.

За панівною наприкінці XIX - початку XX сторіччя моделлю довготривалого втручання «вивчення-діагноз - лікування» соціальні працівники намагалися допомогти клієнтам шляхом вироблення і виконання плану «лікування», який передбачав покладання відповідальності на фахівців. Вони виступали як експерти та виконавці більшості завдань. Клієнтам відводилася роль пасивних споживачів послуг, що сприяло формуванню залежності від запропонованих послуг. Наприкінці 50-х років була запропонована нова, що користується попитом і нині, модель «проблема - рішення», за якою соціальні працівники та інші професіонали мають переслідувати мету допомогти клієнтам знайти й активізувати власні ресурси і можливості для самостійного рішення проблем. За сучасними вимогами, соціальний працівник, який працює з випадком, має наснажувати клієнта, сприяти його здатності контролювати власне життя та якість наданих послуг.

Відповіддю на пошук більш швидких моделей втручання стало виділення роботи, зосередженої на рішенні задачі. Модель передбачає планування і погодження задач соціальним працівником і клієнтом, при цьому клієнт є активним учасником усіх заходів, максимально залученим до процесу прийняття рішень і виконання плану дій, спрямованого на вирішення його проблем.

Робота з конкретними випадками у сучасній практиці соціальної роботи передбачає як короткочасну, так і довготривалу допомогу, що у кожному окремому випадку обґрунтовується парадигмою потреб клієнта, його особливостями, метою втручання чи ресурсами агенції. Науковці зазначають, що об'єктами довготривалої чи постійної допомоги часто стають клієнти, які мають соматичні, психічні захворювання, хворі на алкоголізм чи наркоманію, люди похилого віку [4]. Зокрема, довготривалої допомоги потребують люди з розумовою відсталістю. У науковій літературі щодо роботи з конкретними випадками використовуються поняття «план догляду» та «план втручання». За Аланом Дарлінгом, під поняттям «догляд» необхідно розуміти різнобічну допомогу, яка відповідає на усі потреби клієнта [5Науковці виділяють кілька моделей ведення випадку: адміністративну модель, яка полягає в оцінюванні соціальним працівником потреб клієнта, скеруванні його до інших професіоналів, а також координації їхньої роботи; модель інтенсивного догляду, яка полягає у наданні соціальним працівником клієнту безпосередньої практичної і терапевтичної підтримки [8].

В основі роботи з конкретним випадком полягають стосунки, які виникають між фахівцем та клієнтом у процесі соціальної роботи. Для їх регулювання необхідно застосовувати такі принципи роботи [9]:

1. Повага до особистості — ставлення до усіх клієнтів, яке виключає можливість дискримінації за кольором шкіри, расою, релігією, статтю, віком чи інвалідністю, але передбачає врахування цих особливостей задля здійснення якнайкращого задоволення їхніх потреб.

Індивідуалізація — уникнення в роботі небажаних стереотипів та ярликів, беззаперечне визнання унікальності кожного випадку, кожної особистості, ґрунтування роботи на ідеї, що люди є різними, хоча усіх їх об'єднує наявність внутрішнього достоїнства.

Конфіденційність — збереження приватної інформації про клієнт, яка може бути розголошена лише з його відома за умови попередньої поінформованості про те, яка інформація та чому може бути розголошена, та за умови донесення лише суттєвої інформації особам, яким необхідної її знати, щоб надати клієнту якісну допомогу.

Прийняття — терпиме розуміння та визнання почуттів, поведінки клієнта, співпереживання йому. Співпереживання пропонується тлумачити як здатність розуміти світ іншої людини, відображати це розуміння за допомогою активного слухання і проявів чуйності, незалежних від негативних настанов чи девіантної поведінки.

Неуперсджене ставлення — уникнення оцінки моральних якостей клієнта, що не суперечить вивченню його характеристик, особливостей.

Ефективний прояв почуттів — тактовне ставлення до почуттів клієнта, визнання його права говорити про них та виявляти навіть негативні почуття, а також «контрольоване емоційне залучення» як цілеспрямоване реагування на почуття клієнта.

Самовизначення клієнта - визнання побажань, права, спроможності клієнтів відповідати за свої дії, за винятком випадків використання соціальними працівниками влади, обґрунтованої відповідною функцією чи законом.

Ці принципи прийнято вважати ядром роботи як з однією особою, так і з групою осіб, які потребують втручання з боку фахівців. При цьому соціальний працівник, який керує випадком, має донести ці принципи до усіх професіоналів, залучених до процесу допомоги.

Соціальні працівники, які працюють з конкретними випадками, застосовують різні теоретичні підходи, наприклад, психодинамічний підхід, який робить акцент на усвідомленні клієнтом витоків існуючих проблем та захисних механізмів, що визначають його відносини з навколишнім; біхевіористський підхід, який є актуальним під час вироблення клієнтом бажаних стереотипів поведінки; кризове втручання, яке застосовується за необхідності негайного реагування на ситуацію клієнта з боку фахівців; системний підхід, орієнтований на визначення взаємовпливу, який існує між клієнтом і оточенням, та посилення впливу клієнта на ситуацію, в якій він опинився; теорія ролей, що допомагає клієнту усвідомити, які соціальні ролі є для нього важливими, та окреслити, що передбачає роль «клієнт соціальної служби»; комунікативний підхід, який сприяє налагодженню контакту та взаєморозуміння між клієнтом та соціальним працівником. Вибір теоретичного підходу має обґрунтовуватися до­цільністю, прийнятністю використання, виходячи з особливостей та побажань клієнта та ресурсних можливостей агенції.

Макрорівень: визначення політики держави щодо соціальної роботи. У зарубіжних підходах виділяється екзорівень (проміжний), що окреслює кроскультурні розбіжності соціальної роботи у різних країнах світу. Суть соціальної роботи на макрорівні полягає в тому, що об'єкти соціальної роботи, тобто безпосередні споживачі соціальних послуг, не мають зазвичай прямих взаємостосунків з державними органами влади, які визначають їхню долю та умови нормальної життєдіяльності, однак відчувають на собі негативні й позитивні зрушення, які відбуваються у політичній сфері суспільства. Процес соціальної роботи представлено такими періодами:

1. Законодавче регулювання соціальної політики держави на основі міжнародних підходів і стандартів. Розробка напрямків соціального захисту населення, лобіювання їх в уряді державними і недержавними організаціями та установами, які виходять з ініціативами щодо розробки законопроектів у соціальній сфері.

2. Розробка підзаконних документів і актів, які визначають політику держави на рівні міністерств і відомств: положення, статути, інструкції, порядок діяльності служб, реалізація системи надання соціальних послуг тощо.

3. Розробка державних програм і проектів, які спрямовані на поліпшення життя громадян, визначення фінансування окремих напрямків соціальної роботи, соціальної підтримки різних категорій населення.

4. Соціальний захист населення у певний період розвитку держави, який визначається державними програмами і проектами.

5. Експертна оцінка державних програм і проектів, їх ефективності на основі аналізу соціологічних і статистичних даних.

6. Визначення пріоритетів системи соціального захисту населення, соціальної роботи на наступний період розвитку держави відповідно до нових соціальних, соціально-політичних, соціально-економічних, соціально-психологічних, соціально-культурних потреб населення.

Сучасні теоретики соціальної роботи обґрунтовують три типи поглядів на соціальну роботу як фахову діяльність:

рефлексивно-терапевтичний;

соціалістично-колективістські;

індивідуалістично-реформістські.

Згідно з рефлексивно-терапевтичним поглядом зміст соціальної роботи полягає в ідентифікації потреб, які висловлюють клієнти, та роботі з ними. Він розглядає соціальну роботу як таку, що шукає найкращі варіанти добробуту для індивідів, груп та громад у суспільстві шляхом їхнього просування, взаємодії з іншими людьми, сприяння розвитку та самореалізації. У такий спосіб люди здобувають особисту владу над власними почуттями та способом життя. Через неї вони стають спроможними здолати страждання або незручності чи піднятися над ними.

Наступні два погляди модифікують та дещо заперечують перший. Соціалістично-колективістські погляди розглядають соціальну роботу як пошук співпраці та взаємної підтримки у суспільстві, спрямований на те, щоб владу над власним життям могли здобути найбільш пригнічені та злиденні люди. Соціальна робота сприяє цьому, надаючи людям можливість брати участь у процесі навчання та співробітництва, створюючи інституції, до яких можуть залучатися всі. Роль соціальної роботи полягає у здійсненні оцінки потреб, надані доступу до послуг через розподіл ресурсів. Соціальні працівники повинні створювати структури для співпраці клієнтів у боротьбі за задоволення їхніх потреб. Індивідуалістично-реформістські теорії розглядають соціальну роботу як таку, ідо відповідає потребам індивідів та покращує послуги, частиною яких вона є. Отже, соціальні працівники визначають та відповідають на потреби від імені суспільства, забезпечуючи ефективне використання ресурсів, здійснюють в агенціях представництво клієнтів та при змінах політики — агенції [6].