Тема 8. Історія ораторського мистецтва. Риторика в епоху Середньовіччя, Відродження і Нового часу Термінологічний словник

Гомілетика ( ін.– грец. ὁμιλητική, 'омилєтикє – мистецтво бесіди) – церковно-богословська наука, викладає правила церковного красномовства або проповідництва.

Герменевтика (від грец. hermeneuein – тлумачити, інтерпретувати) – мистецтво тлумачення і розуміння.

Квадривиум (лат. quadrivium – "перехрестя, роздоріжжі з чотирьох доріг") – в античності – навчальний курс, наступний після тривіума і включає арифметику, геометрію, астрономію та музику.

Семіóтика, або семіолóгія (від грец. σημειωτικός – такий, що має ознаки від грец. σημεῖον – знак, ознака, грец. σῆμα – знак) – наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів).

Тривіум (лат. trivium, буквально – перехрестя трьох доріг, від tres – три і via – шлях, дорога) – три гуманітарні науки: граматика, риторика і діалектика, що становили перший і головний цикл "семи вільних мистецтв".

Методичні рекомендації до вивчення теми

У часи Середньовіччя і раннього Відродження актуалізується трактування риторики як "ars ornandi" – "мистецтво прикрашення мови". У цей період на перший план виступає орнаменталістська функція риторики: основна увага приділяється засобам виразності мови – фігурам і тропам.

Набуває розвитку християнська гомілетика. Проповідь стає однією з найпоширеніших форм середньовічної словесності. Першими гомілетами стали Аврелій Августин (354–430 рр.), Василій Кесарійський (прб. 330–379 рр.), Іоан златоуст (344–407 рр.).

В епоху Відродження риторика посіла чільне місце серед наук. Особливо наголошується на зв'язку риторики з філософією, бо красномовство без мудрості й доброчесності може бути небезпечним для багатьох людей. Слово тісно пов'язане з духом, що породжує його. Отже, не можна нехтувати цим і зосереджуватись виключно на слові, на різноманітних способах виразу.

Отже в епоху Середньовіччя риторика входила до складу тривіуму. Проте, латина, якою виголошувались риторичні промови позбавила красномовство публіки. В епоху Середньовіччя остаточно складається новий тип риторичних промов — проповідь. В цей час відбувається становлення лекції — одного з різновидів академічного красномовства.

Наступний період розвитку риторики умовно відносять до XVI – XVIII століття – до епохи посилення ролі письмових текстів: богословських, політичних, філософських, історичних, наукових. Створення друкарства та масової книги надали риториці нового вигляду: вона стала усвідомлюватись як інструмент стилетворення. Риторика виривається за межі вивчення тільки усного мовлення і переносить свою увагу на процес створення письмових текстів. У рамках цієї епохи спостерігається становлення так званої раціональної риторики, що сполучає завдання навчання красномовства і розвитку думки в мові, а також створюються передумови для поділу наукової та художньої мови.

Одним із найвидатніших українських риторів Нового часу був професор риторики Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1677—1736). Ф. Прокопович вважав, що риторика — це вміння добре говорити. Метою оратора, на думку українського ритора, є переконувати мовою, а завданням так складати промову, щоб вона переконувала слухачів.

У період Нового часу бурхливо розвивається парламентське красномовство. Проте, риторика все більше втрачає статус окремої науки і зближується з мовознавством. Поступово термін риторичність пов’язують з незмістовністю, балаканиною. З другої половини XIX століття стався занепад риторики, яка виходила з вживання. Риторичні завдання перебрала на себе поезія як самий масовий вид мовлення, тому поетика і літературознавство витіснили риторику.

Зі становленням у Російській імперії на початку XX ст. інституту Державної думи спостерігаємо злет політичного красномовства. Окремо слід відмітити роботу російського вченого Сергія Поварніна (1870—1952) «Спір. Про теорію і практику спору», яка вийшла друком у 1918 р. Ця робота являє собою спробу в систематичному та популярному викладі подати ті знання, які було накопичено в еристиці, логіці, риториці та психології спілкування.

У другій половині XX століття починається новий розквіт риторики: виникає неориторика, або нова риторика, яка формується на стику філософії, семіотики, лінгвістики, теорії тексту, логіки і теорії літератури. У США складається риторична методологія і риторична критика, а також наукова риторика як теорія мовних комунікацій (П. де Ман). У Франції формується неориторика, пов'язана з філософією постмодернізму (Р. Барт). У Бельгії інтенсивно розвивається аргументативна риторика (Х. Перельман) і літературна риторика. Останнє напрямок розроблялося групою "мю" з Льєжського університету на чолі з Ж. Дюбуа, представники якої вважають, що риторика вивчає прийоми мовленнєвої діяльності, що характеризують поряд з іншими дискурсами і літературний дискурс.

Структура сучасної риторики включає в себе такі напрямки, як риторична герменевтика (Р. Гадамер) і риторична семіотика (Р. Якобсон, Ж. Лакан, Ц. Тодоров, У. Еко). Актуальною стає і етнориторика – область риторики, що вивчає ефективність спілкування в світлі проблем етнічної ідентичності та національно культурного розмаїття мовної комунікації (А. Михальська).

Таким чином, сьогодні термін "риторика" вживається в наступних основних значеннях: 1) дисципліна, що вивчає специфіку усної публічної мови; 2) наука про породження висловлювань; 3) теорія аргументації; 4) наука про різновиди мовної комунікації, спрямованих на здійснення впливу на одержувача повідомлення, тобто теорія мовного впливу; 5)теорія ефективної комунікації.

Семінарське заняття 13–14

Тема: Риторика в епоху Середньовіччя, відродження та Нового часу