11. 3. Інформаційні джерела

4. С. 621-719.

Тема 12. Глобальний контекст міжнародного економічного співробітництва

1. . Методичні поради до вивчення теми

На початку XXI ст. важливим проявом інтернаціоналізації є регіоналізація та глобалізація.

Регіоналізація - це процес формування спі­льного ринкового простору географічно, історично та культурно споріднених країн, який супроводжу­ється уніфікацією умов торговельно-економічної діяльності, зниженням та скасуванням взаємних обмежень з метою під­вищення економічної ефективності та розв'язання глобально-конкурентних завдань.

Регіоналізація є формою глобалізації, оскільки сприяє скасуванню обмежень торгівлі та іншим формам міжнародної економі­чної діяльності. Але ж вона певною мірою і суперечить їй, оскіль­ки створює нові кордони та обмеження на рух товарів, грошово-капітальних ресурсів та робочої сили.

Сьогодні провідні «гравці» міжнародного ринку прагнуть створити великі інтеграційні об'єднання, які б до­зволили збільшити ринковий простір, неускладнений внутрішніми кордонами, митними та адміністративними процедурами контро­лю.

Регіональні угрупо­вання країн мають місце в Європі, на Близькому та Далекому Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіо­ні тощо.

В світовому масштабі регіоналізація відбувається за трирівневою системою:

• промислово розвинені країни концентрують зусилля на капіталомістких, високотехнологічних виробах.

• менш розвинені з числа розвинених держав в основному займаються виробництвом трудомістких виробів, по­стачанням сировини на світовий ринок (найслабше розвинені країни взагалі не підпадають під цю схему);

• «нові індустріальні країни» головним чином випус­кають товари, що потребують порівняно кваліфікованої праці та сучасних технологій.

У процесі регіоналізації Україна займає дещо супереч­ливі позиції, бо має всі три напрямки розвитку національ­ної економіки:

• наявність багатих природних ресурсів (в тому числі сільськогосподарських) та великий попит на них на світовому ринку; налагодженість великого обсягу їх видобутку та первинної переробки за часів СРСР обумовили в екс­порті України велику частку сировинної складової як такої, а також металу та первинних виробів з нього (як продукцію металургійної та металообробної галузей промисло­вості) і зернових (як продукцію сільського господарства);

• наявність розвинутого комплексу машинобудівних та приладобудівних галузей, легкої та харчової промисловості є основою для розвитку експорту цієї продукції, але знос та відставання в технічному розвитку матеріальної бази не дозволяють забезпечити належної конкурентоспроможності виробів на світовому ринку, тому без значних інвестицій в оновлення виробництва (іноземних та національних) перспективи стійкого закріплення України на регіональних ринках СНД, Східної Європи та Причорномор'я не досить визначені;

• наявність у деяких галузях високих технологій (виробництво зброї, космічної техніки, лазерних інформацій­ них програмних продуктів, літако- та суднобудування) дозволяє Україні заявити про високий потенціал національної продукції, а її подальше просування до споживачів та на­лагодження стійких експортних зв'язків пролягає на шля­ху виборювання власної ніші на світовому ринку.

Важливими орієнтирами для України, є намагання стати учасницею великих міжнародних інтеграційних об'єднань. Одні аргументи можуть використовуватися як аргументація того, що Україна — це невід'ємна ча­стина Європи, отже, її належне місце тільки в ЄС. Разом з тим, розглядаючи альтернативи стратегії регіоналізації для України — реставрації торгово-коопера­ційних механізмів на просторі СНД.

Україна є однією з найбідніших країн Європи. І тому зараз можна вести мову тільки про будівництво інтеграцій­них механізмів на принципово новому ґрунті. А це вже висуває проблему геополітичного вибору між даним та іншими міжнарод­ними економічними векторами. Причому слабкий попит, невисокий рівень виробництва, технологічне відставання в країнах даного субрегіону не спонукають до рішення на його користь.

Хоча регіоналізація до певної міри і суперечить глобалізації, але вона може розглядатися як своєрідний локо­мотив глобалізації, її каталізатор та прискорювач. Адже регіоналіза­ція означає сукупне збільшення обсягів міжкрайової торгівлі, усу­нення численних національних обмежень, зменшення числа інститу­тів, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність. І це повністю відповідає параметрам глобалізації та є її практичними інструментами.

Глобалізація — це процес поступового утворення універсального світового середовища ринкової діяльності завдяки зниженню та скасуванню країнами тарифних та нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факто­рів виробництва та розвитку транснаціональних господарсь­ких структур.

За специфікою участі у світовій глобалізації виділяють такі групи країн:

• країни, в економіці яких переважають галузі та підприємства що спеціалізуються на виробництві продукції для її подальшої переробки в більш розвине­них країнах;

• країни, в економіці яких наявні як галузі та підприємства, які залучають з інших країн вироби первинної технологічної переробки, так і ті, які самі є об'єктами залучення іншими країнами;

• країни, де переважають галузі та підприємства, що базуються на широкому залученні сировини та продукції, що виробляються в інших країнах.

Слід відзначити, що ключовий інструмент глобалі­зації — лібералізація — не є гарантією рівномірного розподілу вигід від співробітництва, який би задовольняв усіх його учасни­ків. Адже сам факт збільшення обсягів сві­тового виробництва не означає поліпшення економічного стану кожної з країн, які беруть участь в інтеграційному процесі.

Передумовами процесу глобалізації у теперішній час виступають:

• міжнародна спеціалізація виробництва і торгівля товарами та послугами;

• об’єднання сукупностей технологічно сполучених виробництв за допомогою однотипних технологічних ланцюгів;

• конкурентна боротьба за ринки збуту в умовах надвиробництва в розвинених країнах;

• виснаження природних ресурсів планети і загострення боротьби за  їх використання;

• збільшення ризику загальноекологічної катастрофи;

• інтернаціоналізація капіталу;

• інформаційна революція, що забезпечує технічну базу для створення глобальних інформаційних мереж.

Розглянемо найбільш принципові ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу.

Серед найголовніших з них варто назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких — посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці.

Сьогодні виділяють таких головних суб'єктів, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси:

• міжнародні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк, Конференція ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація праці (МОП), Світова організація торгівлі (СОТ);

• країни «великої сімки»;

• регіональні організації, яких налічується близько 60;

• багатонаціональні корпорації;

• інституціональні інвестори (пенсійні фонди, страхові компанії);

• неурядові організації;

• великі міста;

• окремі видатні особистості (науковці — Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Є два головних підходи щодо етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим:

• Глобалізація розпочалась ще до періоду великих географічних відкриттів (15-17 ст.) як в'ялоплинна глобалізація, коли економічні зв'язки між державами мали епізодичний характер, маючи місце на окремих локальних територіях.

• 15-17 ст. - середина XIX ст. Глобалізація переходить у стадію повільно прогресуючої глобалізації, коли формується світовий ринок, розвивається міжнародний поділ праці, визначається профіль спеціалізації окремих країн.

• Середина ХІХ — 80-ті роки XX ст.) отримав назву структурної глобалізації, що пов'язана з економічним переділом світу, розпадом світового господарства на протилежні системи та їх єдиноборством.

• Нарешті, послідовна форма глобалізації розвивається в умовах єдиного ринкового світового господарства як об'єктивний процес і важлива ознака постіндустріальної цивілізації.

Другий підхід пов'язує генезис глобалізації з останньою чвертю XX ст., коли вона стає визначальним фактором як національного, так і міжнародного розвитку, перетворюється на домінуючу тен­денцію світогосподарських процесів.

Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є її розгляд як багаторівневої системи.

1. Глобалізація на рівні окремої країни вимірюється такими показниками:

• • відкритість економіки;

• • частка зовнішньоторговельного обігу чи експорту у ВВП;

• • обсяг зарубіжних інвестиційних потоків;

• • міжнародні платежі та ін.

2. Глобалізація на рівні галузі вимірюється такими показниками:

• співвідношення обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового ви­робництва галузі;

• співвідношення обсягів інвестицій у галузь до загальносвітового обсягу інвестицій

• коефіцієнт спеціалізації галузі, розрахований на основі співвідношення національної та міжнародної експортних квот галузі.

3. Глобалізація на рівні компанії:

• міжнародне зосереджен­ня надходжень від прода­жів та головних активів;

• внутрішньо фірмова тор­гівля та відповідні тех­нологічні трансфери;

• рівень використання комп'ютерних і комунікаційних технологій.

Показники глобалізованості економіки

1. Головні форми економічної глобалізації

2. Збільшення обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі

3. Зростання світового фінансового ринку, фінансових трансакцій

4. Зростаюче використання знань, технологій, менеджменту, маркетингу

5. Переміщення робочої сили по всьому полю світового господарства

6. Становлення і розвиток багатонаціонального підприємництва (ТНК)

Особливості сучасної економічної глобалізації:

1. Перевагу отримують галузі обробної промисловості та сфери послуг, сюди здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили. Інші галузі відчувають дефіцит факторів виробництва, поси­люється їх депресивний стан.