Особливості сучасного світового ринку технологій:

1. Світовий ранок технологій сприяє інтелектуалізації світової економіки в цілому.

2. Головними суб'єктами виступають ТНК, у яких відбувається спільне використання результатів НДДКР материнськими і дочірніми компаніями, у результаті чого світовий ринок технологій розвитий краще національного.

(Близько 2/3 світового технологічного обміну приходиться на внутріфірмовий обмін ТНК.)

3. Найбільші ТНК зосереджують дослідження у своїх руках, що сприяє монополізації світового ринку технологій.

(рівень монополістичного контролю 89-90%);

4.  - високі технології (унікальні, прогресивні) обертаються між промислово розвитими країнами;

- низькі (морально застарілі) і середні (традиційні) технології промислово розвитих країн є новими для країн, що розвиваються і бувших соціалістичних країн.

5. Технології створювані в розвинутих країнах – праце- і ресурсномісткі, але капіталозаощаджуючі; технології країн, що розвиваються – працезаощаджуючі, але ресурсо- і капіталомісткі.

6. Світовий ринок технологій має специфічну нормативно-правову базу свого функціонування (Міжнародний кодекс поводження в області передачі технологій), а також міжнародні органи регулювання (Угода всесвітньої торговельної організації по аспектах прав на інтелектуальну власність (ТРИПС), комітет з передачі технології Конференції ООН по торгівлі і розвиткові (ЮНКТАД), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС), координаційний комітет з контролю за експортом (КОКОМ), Нарада фахівців з безпеки технології (СТЕМ)).

Суб'єктами сві­тового ринку технологій виступають держава, її науково-технічні організації, університети, інші навчальні заклади, підприємства, фірми, безприбуткові організації, фонди та окремі фізичні особи (науковці, спеціалісти).

Об'єктами світового ринку технологій є результати інтелектуальної праці в уречевленій (устаткування, агре­гати, інструменти, технологічні лінії тощо) та неуречевленій (різного роду технічна документація, знання, досвід тощо) формах. Однак не кожна технологія є товаром, так само як не кожний товар є технологією.

Основні форми, в яких передається технологія:

1. У інформаційному вигляді – за допомогою закупівель ліцензій, патентів, ноу-хау, з використанням паперових та електронних носіїв;

2. У вигляді високотехнологічних товарів;

3. У вигляді поставок високотехнологічного обладнання;

4. У вигляді міжнародної міграції висококваліфікованих кадрів.

Вищеназвані форми передання технологій можна поділити на дві групи: комерційні та некомерційні.

1). Комерційні – реалізуються за умови оплати покупцем корисної інформації.

Основні канали міжнародного комерційного передання технологій:

1. внутрішньофірмовий, коли основний потік інформації спрямовується від материнської структури до підрозділів, які вона контролює (2/3 світової торгівлі ліцензіями припадає на внутріфірмовий канал);

2. міжфірмовий – через ліцензійні, коопераційні та інші угоди між різнонаціональними фірмами;

3. зовнішньоторговельний, що функціонує через механізм експортно-імпортних поставок машин, обладнання, товарів високої обробки;

4. міжнародно-інвестиційний, де рух технологій відбувається як умова створення нових підпр-х структур.

2). Некомерційні форми, пов’язані з поширенням інформації, що не містить секретів виробництва.

Форми передачі технологій на некомерційній основі:

• інформаційні масиви спеціальної літератури, комп'ютерні бази даних, патенти, довідники тощо;

• конференції, виставки, симпозіуми, семінари;

• навчання, стажування, практика студентів, вчених та фахівців,

• міграція науковців та фахівців ( зовнішня та внутрішня),

• засну­вання невеликих високотехнологічних венчурних фірм фахівцями з наукових установ, університетів та корпорацій.

Основний потік передачі технологій в некомерційній формі припадає на некомерційну, непатентоспроможну інформацію - фундаментальні дослідження, ділові ігри, наукові відкриття та незапатентовані винаходи. Крім офіційної, в останні роки набула великого поширення неле­гальна передача технологій у формі промислового шпіона­жу та технологічного піратства.

З розвитком міжнародного технологічного ринку тісно пов'язаний розвиток ринку інформаційних технологій.

Інформаційні технології, ІТ, інформаційно-комунікаційні технології (Information and Communication Technologies, ICT) — Сукупність методів, виробничих процесів і програмно-технічних засобів, інтегрованих з метою збирання, обробки, зберігання, розповсюдження, відображення і використання інформаціїв інтересах їїкористувачів.

10-а редакція рейтингу містить у собі дані моніторингу по 138 країнам світу. Індекс «Networked Readiness Index» (NRI), на підставі якого складається рейтинг NRI, обчислюється за трьома напрямками: загальному стану бізнесу, регуляторне та інфраструктурне середовищ, готовності користувачів, бізнесу та уряду використовувати ІКТ і отримувати від цього вигоди або прибуток. Також оцінюється фактичне проникнення послуг ІКТ в суспільство.

У рейтингу продовжують лідирувати скандинавські й азійські країни. Так, на першому місці знаходиться Швеція, яка займала перше місце і в рейтингу 2009-2010. На другому місці - Сінгапур, а на третьому - Фінляндія. Україна в цьому списку займає тільки 90-е місце, поступаючись Перу (89-е місце) і Пакистану (88-е місце). Російська Федерація знаходиться на 77-му місці. Варто відзначити, що минулого року Україна займала 82-е місце, і опустилася в поточному рейтингу на 8 пунктів. Росія в минулому році зайняла 80-е місце. Після України в рейтингу йдуть Молдова, Грузія, Вірменія - відповідно, на 97 і 98, 109-му місцях.

У структурі ринку інформаційних технологій 53% належить телекомунікаціям..

Надзвичайно привабливий засіб комунікації являє собою Інтернет що може пояснити його безпрецедентний роз­виток. Завдяки Інтернету розріз­нені комунікаційні системи були об’єднані в глобальну мережу, завдяки чому люди отримали можливість обмінюватися інформа­цією в межах всієї планети незалежно від кордонів і відста­ней. Саме Інтернет є однією з ознак переходу суспільства від індустріальної стадії розвитку до інформаційної.

Internet World Stats оприлюднив такі дані: Кількість користувачів інтернету в світі становить 2,27 млрд, з 2007 року зростання становило 1,1 млрд чоловік. Всього населення у світі на кінець 2011 р. нараховувало 7 млрд. У більшості регіонів за останні п'ять років кількість користувачів мережі подвоїлася: при цьому 53% цього зростання забезпечила Азія, 16,1% - Європа, 11,3% - Латинська Америка, 9,6% - Африка, 5,2% - Середній Схід і тільки 3,6% - Північна Америка.

Згідно інформації Internet World Stats, серед країн Центральної і Східної Європи найвищий рівень Інтернет-розповсюдження в Австрії (68,3%), Естонії (65,4%), Словенії (64,8%), Латвії, Литві, Польщі (по 52%) і Угорщині (52,5%).

Лідером за кількістю інтернет-користувачів серед окремих країн є Китай, де мережею користуються понад 485 млн осіб, при тому що рівень проникнення інтернету становить лише 36%.

Якщо ж проаналізувати річне зростання кількості користувачів Інтернету в Україні, то за 2012 рік цей показник у нашій країні – 27,9%. За рік кількість користувачів збільшилася майже на 1,5 млн.осіб. Серед країн Центральної і Східної Європи кількість Інтернет-користувачів в Україні посідає друге місце після Росії та Польщі.Серед європейських країн Україна перебуває на дев’ятому місці за кількістю Інтернет-користувачів: у нас мережею користуються більше 15,3 млн. осіб.

Лідирує на континенті за цим показником Німеччина (65,2 мільйона користувачів), на другому місці Росія (59,8), на третьому - Велика Британія - 51,5 мільйона користувачів. Далі йдуть Франція (44,6 мільйона користувачів), Туреччина (35), Італія (30), Іспанія (29,1), Польща (22,5). Україні 9 місце дали 25,3 мільйона користувачів. Замикають європейську "десятку" Нідерланди з 14,9 мільйонами користувачів.

 Однак, треба враховувати, що чисельність населення України значно більша, ніж у багатьох європейських країн, тому кількісний показник у нас не відповідає загальноєвропейським тенденціям. В нашій країні лише 33,9% осіб мають доступ до мережі, а в середньому по Європі цей показник сягає 58,3%. Таким чином, рівень проникнення Інтернету в Україні – один з найнижчих на континенті.

Серед європейських країн цей показник нижчий, ніж у нас, лише в Косово (20,7%), Молдові (30,9%) та Боснії і Герцоговині (31,2%). Як повідомляє internetworldstats.com, у Росії Інтернет-користувачів 59,7 млн., а рівень проникнення Інтернету становить 43%.

В цілому у світі Інтернетом користуються 28,7% людей.

У світовому рейтингу Україна посідає 30 місце (із 195 країн, що досліджувалися) з кількістю користувачів.

Такі показники в Україні обумовлені наступними причинами:

• відсутність достатнього обсягу вільних фінансових засобів у вітчизняних підприємств та фінансо­вих установ;

• низька платоспроможність населення;

• недостатній рівень розвитку телекомунікаційної інфраструктури;

• недостат­ня нормативно-правова база в питаннях розвитку Інтернет, інформаційних ресурсів та інтелектуальної власності;

• низь­кий рівень використання інформаційних технологій на підприємствах, в організаціях та органах державної влади;

• значна різниця у рівні інформатизації великих міст та регіонів країни, що зменшує потенційну аудиторію користувачів мережі.

Стосовно стану та особливостей використання науково-технологічних факторів вітчизняними підприємствами можна сказати наступне: незважаючи на високий інноваційний потенціал України, інноваційна складова забезпечення економічного розвитку використовується слабо.

У 2011 році в Україні інноваційною діяльністю займалися 1462 промислових підприємства. Серед них найбільшу частку склали підприємства переробної промисловості (92,3%), в т.ч. підприємства машинобудування (30,9%), підприємства легкої промисловості (21,2%), виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів, хімічної та нафтохімічної промисловості (11,7%), тощо.

Стан інноваційної діяльності в Україні більшість експертів визначають як такий, що не відповідає сучасному рівню. Так, сьогодні приблизно 90 % продукції, що виробляється промисловістю, не має сучасного технічного забезпечення, що спричиняє їх нерентабельність і неконкурентоспроможність. Питома вага промислових підприємств, що займалися інноваціями за підсумками 2011 року становить лише 13,8 % від загальної кількості підприємств України, а питома вага підприємств, що впроваджували інновації у 2011 році становила лише 11,5 % .

Важливо відмітити, що на технологічні інновації у 2011 році 1088 підприємств витратили 8045,5 млн. грн. Із загального обсягу витрат найбільше коштів витрачено на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення – 62,8%, на навчання та підготовку персоналу для розробки та запровадження нових продуктів та інші роботи, пов’язані зі створенням та впровадженням інновацій, – 23,1%. На придбання вітчизняних науково-дослідних розробок (далі НДР) витрачено 10,2%, зарубіжних НДР – 2,2%.

Основним джерелом фінансування витрат на інновації є власні кошти підприємств, у 2011 році їх частка склала 59,4 %, а частка коштів держбюджету - лише 1,1 %.

У 2011 році понад 70% інноваційно-активних підприємств здійснювали нововведення за рахунок власних коштів. Державну підтримку отримали 35 підприємств, 19 підприємств мали кошти інвесторів, майже всі вони - кошти іноземних інвесторів. Кредитами скористалися 36 підприємств.

Створенням передових виробничих технологій у 2011 році займалися 154 підприємства, майже третина яких зосереджена у м. Києві, 14,3% – у Дніпропетровській, 9,7% – Харківській, 6,5% – Донецькій, 5,2% – Луганській, 4,5% – Львівській областях; у розрізі видів діяльності майже 40% – це організації, що займалися дослідженнями і розробками, 28,6% – підприємства переробної промисловості, 18,2% – установи освіти.

Загальна кількість створених передових виробничих технологій (ПВТ) склала 376, у т.ч. 87,8% – нові для України, 12,2% – принципово нові.

Більше половини створених ПВТ призначено для впровадження в промисловиість (в основному – в переробну), понад чверть – в організаціях, що займалися дослідженнями і розробками, 4,3% – на підприємствах транспорту і зв’язку (більшість– на залізничному транспорті), 2,4% – у сфері освіти.

У 2011 році реалізація інноваційної продукції становила 3,8% від загального обсягу реалізованої промислової продукції.

У 2011 році майже кожне четверте інноваційно-активне підприємство поставляло свою продукцію на експорт, обсяг якої становив 13,7 млрд. грн., у т.ч. до країн СНД – 8,1 млрд. грн.

Як свідчать дослідження трансферу технологій, майже всі ліцензійні технології, що надходять до України, не належать до останніх досягнень і надходять до України у середньому з десятирічним запізненням. Але навіть кількість таких технологій протягом останніх років зменшилася вчетверо, а питома вага підприємств, на яких діють закуплені за кордоном ліцензії, становить 0,2 % загальної кількості вітчизняних підприємств.

У міжнародному трансфері технологій, особливу роль відіграють територіально-виробничі та наукові комплекси – технопарки. Адже щодо цього Україна має значний потенціал, який характеризується значною чисельністю наукових установ та високим рівнем освіти працюючих там науковців, які є найбільш ефективною формою інтеграції науки і виробництва та точками інноваційного зростання в усьому світі, і в Україні.

Головним загальнодержавним завданням технопарків є перспективна розробка, втілення і виробництво конкурентоспроможного інноваційного продукту в пріоритетних галузях національної економіки.

Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, який поєднує потенціал університетів, науково-дослідних структур, промислових та інфраструктурних організацій.

В Україні система технологічних парків, які діють відповідно до Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків", є прикладом достатньої дієвості механізму, що забезпечує реалізацію державної інноваційної політики.

Значення технопарків і доцільність їх створення в Україні:

• вони є ефективною формою зближення науки і виробництва;

• у технопарках зосереджуються висококваліфіковані кадри різних спеціальностей;

• у технопарках зосереджується унікальне устаткування, обчислювальні центри, лабораторії, що дає змогу проводити дослідження і експерименти;

• у парках фінансовий капітал представлений у найдосконаліших формах – венчурному капіталі; (Гроші інвестиційних фондів чи фірм, що спеціалізуються на фінансуванні росту молодих компаній, звичайно за винагороду у вигляді доходу на акціонерний капітал)

• у технопарках формується «еталонне середовище» як економічних, так і організаційно-географічних умов для створення нових, наукомістких виробництв.

Реально технологічні парки України розпочали свою діяльність у 2000 р. Це були “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка” (м. Київ), “Інститут електрозварювання ім. Е.Патона” (ІЕЗ) (м. Київ) та “Інститут монокристалів” (м. Харків). У 2001 р. було прийнято рішення про створення технопарку “Вуглемаш” (м. Донецьк), в 2002 р. відкрито ще 4 технопарки у м. Києві: “Інститут технічної теплофізики”, “Київська політехніка”, “Інтелектуальні інформаційні технології” та “Укрінфотех”, «Текстиль» (2007 р.), «Агротехнопарк» (2007 р.), «Яворів» (2007 р.), «Машинобудівні технології» (2008 р.).Станом на 2011р. загальна чисельність технопарків в Україні становить 12 (ще 4 технопарки проходять процедуру реєстрації).

На сьогодні загальна кількість зареєстрованих проектів, над якими працюють вітчизняні технопарки - лише 17, що в 5 разів менше ніж це було в 2001 році.

Так як Україна не змогла зайняти належне місце в процесах міжнародного трансферу технологій, розглянемо основні тенденції, які склалися в цій сфері.

Перш за все, слід звернути увагу на тенденцію щодо подальшого відставання України у технологічному розвитку від розвинутих країн світу. Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна за результатами 2011 року серед 142 країн зайняла за величиною інвестування компаній в інноваційну діяльність – 75 місце, що свідчить про перетворення України в державу, яка на міжнародній арені виступає простим експортером сировинних ресурсів.

По-друге, держава не достатньо фінансує НДДКР і не проводить активної інноваційної політики. Починаючи з 2000 року в Україні жодного року не була виконана норма щодо забезпечення державою бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7 % ВВП. Фактично, щорічний розмір бюджетних видатків на науку складав 0,3-0,5 % ВВП. (у країнах ЄС - 3 % ВВП).

По-третє, відсутність попиту на науково-технічні розробки з боку держави та приватного сектору (близько 1 % бюджетного фінансування наукової сфери).