- •ВСТУП
- •ОСНОВНІ ПРАВИЛА ТЕРАПІЇ
- •ВИДИ ТЕРАПІЇ
- •Етіотропна терапія
- •Протимікробні препарати
- •Специфічна терапія
- •Фаготерапія
- •Інтерферонотерапія
- •Пробіотикотерапія
- •Антидототерапія
- •Патогенетична терапія
- •Терапія, яка регулює нервово-трофічні функції
- •Рефлексотерапія
- •Неспецифічна стимулювальна терапія
- •Імуностимулювальна терапія
- •Замінна терапія
- •Симптоматична терапія
- •МЕТОДИ ТЕРАПІЇ
- •Дієтотерапія
- •Фармакотерапія
- •Фітотерапія
- •Апітерапія
- •Фізіотерапія
- •Класифікація методів фізіотерапії та основні механізми біологічної дії
- •Світлолікування (фототерапія)
- •Інгаляційна терапія
- •Гідротерапія
симптому захворювання. Наприклад, у разі захворювань серця (перикар дит, міокардіодистрофія), запалення молочної залози, слизової оболон ки матки у корів виникає гіпотонія передшлунків. Тому поруч з лікуван ням основного патологічного процесу доцільно застосовувати засоби, які будуть стимулювати моторну функцію передшлунків, тобто проводити симптоматичну терапію. У таких випадках вона не є вирішальною, про те може бути вагомою для поліпшення загального стану і швидкого оду жання тварини. Проміжне місце між причинною і патогенетичною тера пією займає замінна, оскільки дія її в одних випадках спрямована на лік відацію причини, а в інших - на різні патогенетичні механізми хвороби.
Етіотропна терапія
Суть етіотропної терапії (aetiotropus: від грец. - aetia - причина та tropos - повертання, подіяти на причину) полягає у застосуванні засобів, які діють на причину хвороби. Вона застосовується у тих випадках, коли етіологічний фактор знаходиться в організмі і продовжує впливати на нього. До етіотропної терапії можна віднести: застосування протимікроб них препаратів (антибіотики, сульфаніламіди, нітрофурани та інші хіміо терапевтичні засоби), специфічних гіперімунних сироваток, анатокси нів та імуноглобулінів, бактеріофагів, пробіотиків, антидотів за отруєнь, антигельмінтиків; радикальні операції для видалення сторонніх предме тів, пухлин; операції у разі зміщень органів (табл. 1). Окрім біотичних факторів і токсинів, в етіології внутрішніх хвороб тварин часто вирі шальне значення мають порушення умов утримання та експлуатації тва рин. Це так звані абіотичні фактори. В одних випадках вони є основ ною причиною хвороби, а в інших виступають у ролі чинників, які сприяють зниженню резистентності організму, на фоні чого біотичні фактори проявляють свою патогенну дію. Усунення абіотичних фак торів також належить до етіотропної терапії.
Протимікробні препарати
Із засобів етіотропної терапії найбільш широко нині застосовують про тимікробні препарати, які, впливаючи на структурні елементи бактеріаль них клітин, спричиняють їх загибель (бактерицидна дія) або сповільню ють їх ріст, розвиток і токсиноутворення (бактеріостатична дія). Залеж но від способу застосування антимікробні препарати поділяють на дезін фекційні (для знищення патогенних бактерій у зовнішньому середовищі), антисептики (для знезараження поверхні ран, операційного поля, рук хі рурга та інструментів) і хіміотерапевтичні (для звільнення тваринного організму від патогенних бактерій). Останні й застосовують як засоби
22
етіотропної терапії у ході лікування внутрішніх хвороб. Хіміотерапевтичні засоби поділяють на антибіотики, сульфаніламіди, нітрофурани, антигельмінтні, протистоцидні та інсектоакарицидні препарати.
Таблиця 1 - Класифікація засобів етіотропної терапії
Е Т І О Т Р О П Н А Т Е Р А П І Я
Хіміотерапевтичні |
Фаготерапія |
|
препарати |
||
|
||
Антибіотики і |
Інтерферонотерапія |
|
сульфаніламіди |
||
|
||
Нітрофурани |
Пробіотикотерапія |
|
Антигельмінтні, протисто |
Антидототерапія |
|
цидні та інсектоакарицидні |
||
|
||
Гіперімунні сироватки, спе |
Радикальні операції |
|
цифічні імуноглобуліни |
|
У ветеринарній медицині найбільш широке застосування у другій половині XX ст. одержали антибіотики, сульфаніламіди, нітрофурани. За хімічною будовою антибіотики поділяються на групи: пеніциліну, тетрацикліну, аміноглікозидів, левоміцетину, цефалоспорину, фторхінолону, макроліди, поліміксини.
За місцем прояву антимікробної дії вирізняють три групи анти біотиків: а) препарати, що впливають на клітинну оболонку (пеніциліни, цефалоспорини, поліміксини, полієнові); б) препарати, що впливають на цитоплазматичні структури бактеріальної клітини (тетрацикліни, лево міцетини, аміноглікозиди, макроліди); в) препарати, що впливають на генетичний апарат ядра бактеріальної клітини (фторхінолони).
Ефективність лікування антимікробними препаратами залежить від того, наскільки правильно поставлений діагноз та вибраний пре парат з урахуванням чутливості до нього збудника хвороби, від вибо ру оптимальної дози, кратності і шляхів введення препарату та тривалості його застосування. Якщо збудник чутливий зразу до кількох препаратів, то лікувати необхідно широко розповсюдженими препа ратами вузького спектру антимікробної дії, наприклад, бензилпеніци-
23
ліном. Інші препарати можна залишити в резерві, використовуючи їх лише після закінчення ефективної дії тих, що застосовувались рані ше. Перевагу віддають також препарату з мінімальною побічною дією. Краще призначати бактерицидні препарати, які спричинюють загибель збудника (пеніциліни, аміноглікозиди, рифампіцин, поліміксин, цефалоспорини), особливо у разі процесів з гострим перебігом. Бактеріостатич ні препарати (тетрацикліни, левоміцетин, макроліди, сульфаніламіди, нітрофурани в низьких концентраціях) порушують окисно-відновні про цеси, дихання, обмін речовин, блокують поділ клітин, не спричинюючи їх загибелі, тому мікроорганізми зберігають здатність до росту і за низь кої резистентності організму можливий рецидив хвороби. Їх краще за стосовувати у разі інфекцій, які потребують тривалого лікування. Під вищенню терапевтичного ефекту антимікробних препаратів сприяє їх застосування разом із засобами патогенетичної, замінної і симптоматич ної терапії, а якщо дозволяє характер захворювання, то й зі специфічни ми засобами (сироватки, бактеріофаги, імуноглобуліни).
Дози антимікробних препаратів та інтервали між їх уведенням ма ють забезпечувати антибактеріальні концентрації у вогнищі інфекції протягом курсу терапії. У тих випадках, коли вводять малі дози або ви тримують надто великі інтервали між уведеннями, інгібуючі концентра ції у вогнищі інфекції не досягаються або вони тримаються короткий період, тому лікування не буде ефективним. Суббактеріостатичні дози препаратів або їх нерегулярний прийом можуть призвести до відбору стійких мутантів патогенних мікроорганізмів. І навпаки, застосування антибіотиків у великих дозах протягом тривалого часу або збільшення частоти введення спричиняють виникнення побічних і навіть токсичних реакцій у тварин (нейро-, гепато-, нефротоксичні), пригнічення сапрофіт ної мікрофлори, що проявляється розвитком дисбактеріозу, кандидамікозу, діареї, зниженням неспецифічної резистентності.
Антибактеріальні препарати застосовують тваринам протягом певного періоду (курсу лікування), необхідного для повного знищення збудника і клінічного одужання тварини. Тривалість лікування залежить від виду і штаму збудника, перебігу хвороби: за хронічного - більш тривалий курс терапії (2-3 тижні), гострого - короткочасний (5-12 днів). Відміняти анти бактеріальні препарати слід відразу ж після того, як їх дія стане зайвою. За поступового зменшення дози антибактеріальних препаратів, особливо за неповного звільнення організму від збудника, може розвиватися резистен тність у мікроорганізмів, а інколи виникають рецидиви захворювання.
Створення достатніх терапевтичних концентрацій в органах і ткани нах тварини залежить не лише від дози препарату, але й від методу вве-
24
дення. Внутрішньовенний і внутрішньом'язовий методи введення засто совують за необхідності швидкого створення антимікробних концентра цій препарату в організмі, а особливо у разі локалізації збудників інфек ційних хвороб у внутрішніх органах. Внутрішньовенний спосіб більш ефективний, оскільки він дозволяє швидко досягти високої концентрації антибіотиків у плазмі крові, що сприяє їх проникненню в тканини і ріди ни організму, а наступні крапельні інфузії або внутрішньом'язові вве дення підтримують створені концентрації на потрібному рівні. Дози ан тибіотиків за внутрішньовенного введення на 30 % менші, ніж за внутрішньом'язового. Підшкірне введення менш ефективне, ніж внутріш ньом'язове, а інтраперитонеальне забезпечує швидке всмоктування і розподіл препарату по органах і тканинах. Парентерально антибіотики вводять також у тих випадках, коли вони погано всмоктуються або руй нуються у шлунково-кишковому каналі. Під час вибору парентерального способу введення враховують також деякі особливості антибіотиків (на приклад, калієву сіль бензилпеніциліну, левоміцетин і ростаміцин вво дити внутрішньовенно не можна). Деякі антибіотики (фузидин, доксициклін) за внутрішньом'язового введення спричиняють некроз тканин на місці введення, а окситетрациклін і олеморфоциклін - сильну запальну реакцію. Деякі препарати (наприклад, байтрил) свиням вводяться лише внутрішньом'язово, а великій рогатій худобі - підшкірно.
Вибір способу введення |
антибактеріальних |
препаратів |
залежить |
від локалізації патологічного |
процесу. У процесі |
лікування |
пневмоній |
здебільшого достатньо внутрішньовенного або внутрішньом'язового введення антибіотиків, досить ефективним є аерогенний метод їх за стосування, а за наявності абсцесів у легенях виникає необхідність внутрішньотрахеального введення ліків. Іноді доводиться застосову вати препарати перорально, але в таких випадках вводять ті, які легко всмоктуються з кишечнику і не руйнуються в ньому.
Уразі шлунково-кишкових інфекцій, коли збудник локалізується
ворганах травлення, препарати застосовують всередину, причому перевагу віддають тим, що не руйнуються у шлунку і погано всмок туються з кишечнику (наприклад, фталазол, фтацин, сульгін, неоміцин, етокан, канаміцин, тетрациклін, левоміцетин, поліміксин, оксикан, фтазин, гентаміцин, стрептоміцин). За ускладненого перебігу шлунково-кишкових інфекцій, коли збудник проникає у загальний кровообіг, необхідне парентеральне введення препаратів, а всередину застосовують ті, що легко всмоктуються з кишечнику.
Призначаючи протимікробні препарати за ураження нирок і сечо вивідних шляхів, слід ураховувати величину рН сечі. Пеніциліни
25
ефективні лише у кислій сечі, макроліди (еритроміцин, олеандоміцин, тилозин) та аміноглікозидні антибіотики (стрептоміцин, неоміцин, гентаміцин та ін.) - лише у лужній (рН від 7,5 до 8,5), для левоміце тину величина рН значення не має. Підкислювати сечу можна одно часним введенням аскорбінової кислоти, а змінювати реакцію на лу жну - натрію гідрокарбонатом. Останнє особливо необхідне у разі застосування сульфаніламідних препаратів, оскільки зменшує небез пеку випадіння їх у сечі в осад. Підлужування сечі попереджує реаб сорбцію нітрофуранів, їх кумуляцію в організмі і підвищує їх концен трацію в сечі, посилюючи терапевтичний ефект.
Тварини різних видів проявляють неоднакову чутливість до анти біотиків: найбільш чутливі - свині, менше - вівці та корови, най менше - собаки, коти, кури. Коні та кролі проявляють підвищену чут ливість до хлортетрацикліну, корови і вівці - тетрацикліну, свині - тилозину, курчата чутливі до олеандоміцину і тетрацикліну. У собак і котів аміноглікозиди порушують вестибулярний апарат, погіршують слух, нюх і зір. Мікотил-300 застосовують лише для лікування телят. Тваринам інших видів він протипоказаний.
Коровам протипоказані амоксиклав, ветациклін, ветофлок, івамікс, коням - тетраветин, тетрасол, енроксил, енрофлокс, енрофлоксацин; вівцям - цефакюр, тилан, амоксиклав, ветациклін, ветофлок; козам - ветрим, едемосан, свиням - мікотил, тилозин.
Для посилення протимікробної дії можна одночасно призначати два (не більше) препарати, які є синергістами (табл. 2-5). Синергізмом нази вають дію в одному напрямі. При цьому розрізняють потенціювання, коли один препарат посилює ефект іншого, і сумацію, коли посилення ефекту немає, але загальний результат є сумою ефектів обох препаратів. Основне значення має потенціювання. Синергізм між антибіотиками найчасті ше спостерігається у разі поєднання препаратів, які порушують синтез мікробної оболонки (пеніцилін), з антибіотиками, що інгібують цитоплаз матичну мембрану (поліміксин, стрептоміцин, мономіцин, екмолін).
Таблиця 2 - Явища антагонізму і синергізму між антибіотиками
Можливий синергізм |
Можливий антагонізм |
Пеніциліни + аміноглікозидні |
Пеніциліни + левоміцетин ** |
антибіотики |
Макроліди + левоміцетин |
Бензилпеніцилін + гентаміцин (канаміцин) |
Пеніциліни + тетрацикліни |
Ампіцилін + гентаміцин (канаміцин) |
|
Ампіцилін + оксацилін *(ампіокс) |
|
Ампіцилін + левоміцетин ** |
|
Пеніциліни + цефалоспорини |
|
Примітка: * до Н. influenzae, N. meningitidis, S. pneumoniae; ** до всіх інших мі
кроорганізмів.
26
За поєднання антибіотиків, які порушують синтез мікробної обо лонки, із суто бактеріостатичними антибіотиками здебільшого вини кає антагонізм, тобто один препарат нейтралізує ефект іншого (див. табл. 4), а за поєднання двох бактеріостатичних препаратів можуть бути різні результати: сумація й антагонізм. Явища сумації виника ють під час застосування нітрофуранів разом з антибіотиками різного механізму дії. Поєднувати ж нітрофурани із сульфаніламідними пре паратами не рекомендується, оскільки між ними часто спостерігаєть ся антагонізм. Синергістом сульфаніламідних препаратів є триметоприм. Прикладом таких препаратів є бісептол (бактрим), триметосул, трибрисен, тримеразин, емгал.
Цефалоспорини (цефазолін, цефалексин, цефуроксим, цефотаксим, цефтриаксон, кобактан) можна поєднувати з пеніцилінами, стрептоміцином, гентаміцином, мономіцином, але їх дія послаблю ється за одночасного застосування еритроміцину, тетрациклінів (тромексин, окси-100, егоцин, доксициклін), левоміцетину, лінкоміцину. За одночасного застосування стрептоміцину з мономіцином, канаміцином і гентаміцином, мономіцину - з канаміцином і гентаміцином, левоміцетину з сульфаніламідами підвищується токсичність кожно го з них.
Нераціональне застосування антимікробних засобів - введення в
недостатніх дозах, збільшення інтервалів між введеннями препаратів, необгрунтоване зменшення або збільшення тривалості курсу лікуван ня, порушення гігієнічних норм знижує терапевтичну ефективність антимікробних препаратів, сприяє виникненню резистентних штамів патогенних мікроорганізмів, у яких утворюються генетичні плазміди, які передають стійкість до антибіотиків за спадковістю, що зумовлює пошук нових препаратів. Нині застосовують уже третє й четверте по коління синтетичних антибіотиків. Вони більш ефективні, порівняно з природними препаратами, але й більш токсичні.
Безконтрольне застосування антибіотиків у тваринництві поро джує низку проблем. Аміноглікозиди (неоміцин, гентаміцин, стреп томіцин) спричиняють нефротоксичну дію, тетрацикліни - гепатотоксичну, левоміцетин - токсичний для кровотворних органів. М'ясо тварин, яких лікували антибіотиками, після вимушеного забою міс тить залишкові кількості препаратів. У разі використання його для виготовлення сирокопчених ковбас антибіотики пригнічують мікро флору, що бере участь у дозріванні м'ясного фаршу. Залишки анти біотиків у молоці пригнічують активність ферментів, що беруть участь у виготовленні кисломолочних продуктів і твердих сирів.
29
Таблиця 5 - Ефективність протимікробних препаратів проти грамнегативних бактерій (за Канюкою В.І. зі співавт., 2011)
Бактерії
Антибіотики
Пеніци |
Бензилпеніцилін |
|
Клоксацилін |
||
ліни |
Амоксицилін |
|
|
Ампіцилін |
|
Цефало- |
Цефалексин |
|
Цефазолін |
||
спорини |
||
Цефтіофур |
||
|
||
Поліени |
Колістин |
|
Лінко- |
Лінкоміцин |
|
міцини |
Кліндаміцин |
|
|
Генгаміцин |
|
|
Канаміцин |
|
Аміно- |
Апраміцин |
|
глікозиди |
Стрептоміцин |
|
|
Пеоміцин |
|
|
Спектиноміцин |
|
Макро- |
Тилозин |
|
ліди |
Спіраміцин |
|
Левоміци- |
Левоміцетин |
|
тини |
Хлорамфенікол |
|
Тетра |
Хлортетрациклін |
|
Окситетрациклін |
||
цикліни |
||
Тетрациклін |
||
Фтор- |
||
Енрофлоксацин |
||
хінолони |
||
Стрептоцид |
||
Сульфані |
||
ламіди |
Стрептоцид ТМП |
Нітро- Фурацилін фурани
Дія: + задовільна; ++ добра; +++ висока; - відсутність дії
Для отримання тваринницької продукції високої санітарної якості після антибіотикотерапії встановлено відповідні терміни забою тва рин на м'ясо та використання молока в їжу людям. Забивати тварин на м'ясо дозволяється після останньої ін'єкції препаратів короткотри валої дії не раніше, ніж через 3-6, довготривалої - 7-20 діб, а молоко від корів, яких лікували антибіотиками, не використовують в їжу лю дям після останнього введення препаратів упродовж 1-2 і 4—5 діб.
30