Антисцієнтизм

Антисцієнтизм повна протилежність сцієнтизму, яка заперечує головну роль науки в ідейнійному житті суспільства, оцінює науку як ворожу людському існуванню. У антисцієнтистів наука вважається чимось утилітарним, підкреслює її неспроможність піднятися до розуміння істиних проблем світу і людини. Соціально-гуманітарне знання трактується як форма свідомості, до якої не може бути застосований принцип об’єктивності (9, с. 122).

Ідейні витоки антисцієнтизму. Антисцієнтизм торував собі шлях завдяки ідеям, що обстоювалися такими поширеними на Заході у першій половині XX ст. філософськими напрямами, як феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія а також представників Франкфуртської школи. Сформована у 30-ті роки XX ст., остання існувала упродовж майже сорока років. Основною ідеєю, що згуртовувала її членів (Адорно Т., Хоркхаймер М., Маркузе Г., Фромм Е., Шмідт А., Хабермас Ю.), була активна критика і заперечення існуючого стану речей в індустріальному західному суспільстві. На їхнє переконання, повинна створюватися нова, ціннісно зорієнтована наука, "наука уяви", за словами Г. Маркузе. Так, він вважав, що науковий і технічний прогрес супроводжується появою "одновимірної людини". Сучасне суспільство, порівняно із минулим, оволоділо широкими можливостями задовольняти потреби. Але настільки ж очевидне й розширення можливостей маніпулювання людиною. Причому це набуло витонченого характеру: нині суспільство не прямо і безпосередньо, задіюючи силу влади, придушує й підкоряє індивідуальну волю, а "із середини" самих основ людського буття – "подвійною основою приголомшливого зростання ефективності виробництва та рівня життя". Індустріальне суспільство уповні оволоділо небезпечним досвідом – перетворенням та організацією природи, як простим чинником панування. Людина при цьому позбавлена інтересів, що ставили б під сумнів "цілісність" системи. Тому, якщо остання й спроможна відтворювати існуючий порядок своєї організованості, зміцнення наукової раціональності і трансформації її техніко-технологічними переозброєннями матеріального виробництва, то лише тому, що існує "одновимірна людина". "Одновимірність" – це така, що спостерігається у повсякденні, орієнтація індивіда на отримання завдяки корисності суспільству її діяльності визначеного й більщ - менш сталого та надійного доходу. Тому "одновимірна людина" – конформіст. Купуючи предмети споживання, задовольняючи потреби, вона й не підозрює, що її саму таким способом "купує система", перетворюючи на конформіста, каже Г. Маркузе. У морі речей, що задовольняють усі потреби, "задоволена" людина, вочевидь, задоволена й своїм існуванням. А відтак і позбавлена найнеобхіднішої, посутньо людської, здібності – критичного відношення до дійсності, не здатна відповідно до важливіших тенденцій і процесів осмислювати, пізнавати суспільне життя. "Одновимірність" – це "унормованість" життя людини суспільством, науково- раціоналістично скріплена організаційна залежність від нього індивіда.

Зрештою, весь трагізм у тому й полягає, що людина у все більшій залежності. І тим важче навіть уявити собі засоби, каже Г. Маркузе, коли, активно їх використовуючи, індивіди, якими постійно маніпулюють, спромоглися б звільнитися. Такі засоби неодмінно нейтралізуються організованою суспільною політичною системою управління, у якій усе стає щораз більш "раціональним", "ефективним", "універсальним". "Технічна раціональність стає політичною раціональністю" (Маркузе Г.). Саме така система здатна або "поглинати все, або відкидати всі альтернативи". А отже, на його переконання, вихід із ситуації лише в одному – у "тотальному" запереченні існуючого суспільства. Особливо різко заперечувалася західна масова культура, як жорстко унормована, стандартизована, як така, що нівелює неповторне, особистісне, унеможливлює прояви людини як творчої істоти. Масова культура трактувалася як "офіційно організоване насильство" над людиною, її основа – технократичне буржуазне суспільство – як ірраціональне, як таке що вичерпало свої можливості. Слід "революціонізувати" свідомість людини, вивільнити несвідоме, сферу емоцій. Особливо ефективними вважалися музика, танці, вільне спілкування між людьми і людини з природою, розкутість манер, поведінки, одягу, "вільна любов". Поширення "естетико-теротичних" цінностей в індустріальному суспільстві і має нівелювати його одновимірність. А для здійснення таких завдань необхідна сила, що поза суспільством, індивіди, що існують на "соціальній периферії", хто не має нічого спільного з існуючим ладом, навпаки, це ті, хто "поза межами демократії", їхнє існування є "відображенням безпосередньої потреби руйнації нестерпних умов життя та інституцій. А тому їхня опозиція є революційною за своїм характером, навіть якщо їхня свідомість не революційна", зазначав Г. Маркузе. Протистояння двох великих класів капіталістичного суспільства – буржуазіі та пролетаріату давно вже не існує. Всіх об’єднує сучасне технологізоване суспільство, спроможне забезпечити ілюзію благополуччя. Але все ж така сила, здатна йому протистояти, є. Це, на думку Г. Маркузе, молодь, свідомість якої не заангажована цінностями "одновимірного" суспільства.

На переконання Т. Адорно, художньо-образне мислення, з причини тотальної раціоналізації форм життя і творчості, має бути вирішальним засобом повернення адекватних людині умов. Наука ж ним також розглядалася як цілком реальна загроза для неповторного людського буття.

Якщо наука стала "агресивною", то й "вихователь" вона досить сумнівний, наголошували ідейні критики сцієнтизму і технократизму. "Науковість" і пов’язана з нею "об’єктивність", як принципи співвідношення людини, переконаний швейцарський філософ А. Мерс'є, вкрай здеформували людську духовність. Наука абсолютно безпідставно (і з тих же "об'єктивних", історично визначених причин) перебрала на себе роль самодостатнього засобу пізнання і формування необхідних людині знань. Але ж пізнання дійсності, каже він, виходить далеко за межі власне пізнання наукового. Адже це завжди є встановленням відмінності: а) між істинним і хибним (наука); б) між прекрасним і потворним (мистецтво); в) між добром і злом (мораль); г) є пізнання як містичним спогляданням піднесеного. Наука спотворювала внутрішній світ, виховання людини, оскільки в останні півтора століття особливо агресивно й безапеляційно формувала у суспільній свідомості орієнтацію, що буцімто якраз наукові знання, критерії й метод є визначальними чинниками життя. У тому числі й по відношенню до філософського знання і мислення, стосовно потреби людини філософувати – ця потреба поступово витіснялася "усталеною науковою нормою". У підсумку, зазначає А. Марс'є, наука стала ототожнюватися з мудрістю, що загрожує самому існуванню людини.

Отже, антисцієнтизм був, зрештою, й опозицією по відношенню до активно культивованої у XX ст. сцієнтистами, за словами Н. Вінера, "психології машино шанувальників", за якою вважають, що у високотехнолізованому світі знадобиться значно менше винахідливості, ніж у наш час. Буцімто світ автоматів перебиратиме на себе найбільш трудомістку частину й розумової діяльності. Такі люди, зазначав вчений, подібні до римського раба, який, будучи грецьким філософом змушений був і думати замість свого повелителя. "Пресвята і недоторканна" (Еллюль Ж.) наука, "технологічна раціональність" (Маркузе Г.) не можуть і не повинні розглядатися у якості зразка раціональності взагалі вважали антисцієнтисти.

З іншого боку, це свідчило також, що просвітницький раціоналізм на даний час вже піддавався руйнації. Антисцієнтисти всіляко прагнули продемонструвати ірраціональність сцієнтизму, переорієнтовуючи людську свідомість у нову площину відношень та виявів. При цьому демонструється значення нових типів раціональності, той факт, що наукова раціональність не є рафінованою, що проблема раціональності "без залишку" не може бути охоплена гносеологічною свідомістю.

Посутні риси антисцієнтизму. Антисцієнтисти обстоювали позицію, за якою наука і наукові знання, безперечно, негативно впливають на усталені морально-ціннісні засади людського буття. Насамперед тому, що, на їхнє переконання, наука сприяє формуванню світу, в якому дедалі менше місця для неповторного людського, натомість вимагаючи сліпого підкорення стандартним нормам.

Конформізм і бездуховність, аморальність і збайдужілість – ось неодмінні супутники, уважають вони, наукового і технічного прогресу.

Сучасна людина живе обрахунками, керується раціоналізованими нормами, а не власне людськими почуттями і переживаннями. Не просто неспроможність науки, науково-технічного прогресу створювати сприятливі умови життя, соціальний і культурний прогрес, а, вочевидь, спрямування, якими нині позначені суспільство й культура, і зумовили появу анти сцієнтизму. Якщо сучасне суспільство розглядати як прогресивне, а прогрес традиційно від Просвітництва повязується із розвитком науки, техніки і високотехнічного виробництва, то є усі підстави сумніватися й у самому прогресі, наголошують антисцієнтисти. Якщо раціонально – це і доцільне, то на кожному кроці технічний прогрес супроводжується наслідками, не лише недоцільними по відношенню до умов життя людини, а й (у випадку негативних впливів на природне середовище) явно катастрофічними. Згідно з міркуваннями антисцієнтистів, поняття сучасної раціональності також докорінно трансформувалося порівняно із її класичним розумінням. А наука не може розглядатись однозначно позитивно, наукове і раціональне – не тотожні.

Антисцієнтизм мав різні форми виявів – від помірного до крайнього. Представники першого уважали, що наука має розглядатися у її соціальному, культурному значенні подібно до інших форм суспільної свідомості та видів творчості (як і мистецтво чи релігія), без перебільшення її значення. Представники ж другого закликали повернутися до традиційних культурних, моральних цінностей, відмовитися від широкого використання наукових знань і методу. А особливо ж – пов’язаної з наукою сучасної техніки, слід використовувати у виробництві примітивні знаряддя, які буцімто меншою мірою негативно впливають на природне довкілля (2, с. 190)