Журнал "Воєнна історія" #1 (43) за 2009 рік http://prosvilib.ipsys.net/books/gon4arm/4rpaum.htm

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

Махновський рух і Українська Народна Республіка –

союз, який не відбувся

Святослав СТЕЦЕНКО,

начальник науково-організаційного відділу Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил України,

полковник

Історія української революції й громадянської війни в Україні 1917-1921 років є прямим застереженням для українського народу і українських політичних сил. Як директорія УНР, її лідер Симон Петлюра, так і керівники могутніх селянських повстанських рухів – Нестор Махно, отаман Зелений (Данило Терпило), Никифор Григор’єв прагнули створити суспільство з справедливим соціальним устроєм, спирались на одну соціальну базу – українських селян, боролися проти спільних ворогів. Але замість того, щоб разом досягати спільних цілей, кожний з них діяв на свій розсуд.

Провідними військовими силами в Україні були військо УНР і повстанське військо Нестора Махна, і тому стосунки саме між ними привернули увагу багатьох дослідників [1-5]. Переважно розглядались обставини союзу військ УНР і махновців, утвореного у вересні 1919 року для боротьби з білогвардійською Армією визволення Півдня Росії. Найбільш докладно й ґрунтовно обставини цього союзу та погляди авторів на причини його короткотривалості розглянуті у дисертації В.Чопа [3] та книзі В.А.Савченка [6]. Разом з тим, дослідники здебільшого розглядали перебіг подій під час утворення і розриву союзу без аналізу його соціально-політичного підґрунтя. Через це виникають діаметрально протилежні оцінки взаємодії між махновськими повстанцями і військом УНР. Так, на думку І.Россохи [7], за прагнення керівників обох сторін такий союз міг стати могутньою військовою силою, що була спроможна вже за того часу розбити більшовиків і білогвардійців в Україні та утворити міцну українську державу. Протилежну точку зору мають Ю.Федоровський [8] та В.Голованов [9], які вважають, що союз був лише тактичним ходом з обох боків та був позбавлений перспективи.

Метою цієї статті є висвітлення соціально-політичних чинників, що вплинули на взаємодію махновських повстанців з військом УНР, та причин, що унеможливили створення між ними міцного союзу.

Головною рушійною силою і УНР, і махновців було українське селянство, яке прагнуло «землі і волі». Саме цим визначався характер громадянської війни в Україні. Але ж прагнення українських селян по різному відбивалися у діях двох сторін, які розглядаються. Махновці ще у 1917 році задовольнили бажання селян відразу і повністю через безоплатний перерозподіл усіх сільськогосподарських земель за зрівняльно-трудовою нормою, що було підтверджено на 2-му Гуляйпольському з’їзді фронтовиків, Рад і політвідділів, що відбувся 12 лютого 1919 року в с. Гуляйполе [10].

Перший центральний український соціалістичний уряд – Центральна Рада такого кроку не зробив, за його універсалом маєтки розміром до 30 десятин не підлягали перерозподілу, а решта земель мали бути викуплені у землевласників за державний кошт для перерозподілу. Так само вирішувалось земельне питання Директорією УНР. Бідне та середнє селянство південного сходу України, що було опорою махновщини, не сприйняло такого рішення, вважало його поступкою власникам великих маєтків землі. Звичайно, махновський розподіл землі для більшості селян виглядав більш справедливим. Це було перше значне протиріччя між махновцями і УНР.

Другим значним протиріччям було ставлення до германсько-австрійської окупації України. Згода на окупацію була вимушеним кроком з боку українського уряду, фактично через зраду більшовиків, які уклали сепаратний мир з Четверним союзом. Але в очах більшості селян саме український уряд залишився зрадником, що віддав Україну Німеччині і Австро-Угорщині. Таке ставлення у подальшому екстраполювалось і на Директорію УНР.

Саме через невирішеність земельного питання і компроміс з окупантами український уряд залишився майже без війська, значна частина якого просто перейшла на бік більшовиків під час захоплення ними України на початку 1919 року.

Тоді ж відбулися бойові зіткнення між махновцями і військами, що залишалися вірними Директорії, найбільш відомим з яких було захоплення махновцями у грудні 1918 року Катеринослава і розгром у відповідь махновського загону полком на чолі з полковником Самокишем. Слід зазначити, що махновці і війська УНР у подальшому між собою у бойові зіткнення ніколи не вступали.

Третім протиріччям, яке мало важливе значення у 1918 – на початку 1919 року, було вороже ставлення махновців до будь-якої державності, в тому числі й української. Але вже улітку 1919 року, коли більшовики зрадили махновців, а білогвардійці захопили значну частину України, це протиріччя зійшло нанівець. Махно зрозумів, що без атрибутів державності – сильного війська, централізованої влади – перемоги у громадянській війні не здобути. Це прослідковується у резолюціях з’їзду селян, робітників і повстанців Революційної повстанської армії України, який відбувся в м. Олександрівську 28 жовтня – 2 листопада 1919 року [11].

Умови для утворення союзу між українськими військами Директорії УНР і махновців виникли влітку 1919 року. Махновці тривалий час вели запеклі бої з білогвардійцями, Червона Армія тікала з України, військо УНР вийшло на лінію зіткнення з білогвардійцями. Для створеної Революційної повстанської армії України (махновців) і для Директорії УНР білогвардійці були спільним ворогом, який не визнавав у будь-якому вигляді ні української державності (а Махно у той час вже зрозумів, що без неї поставлених цілей не досягне), ні земельної реформи на користь незаможного селянства. Щодо неприйняття махновцями ідей національної української державності, на чому наполягали анархісти П.Аршинов [12] і В.Волін [13], то це твердження виглядає сумнівним. По-перше, більшу частину багатонаціонального війська махновців складали українські селяни. По-друге, радянські військові джерела свідчать, що махновським частинам був притаманний український націоналізм [14,15].

Ініціаторами переговорів між РПАУ(м) і Директорією були обидві сторони. І махновцям, і Директорії вкрай потрібен був союзник для зупинення наступу білогвардійців. Махновці сподівались також поповнити запаси боєприпасів, без яких були приречені на розгром. Перебіг переговорів докладно висвітлив В.Чоп [16], результатом їх була політична і військова угода. У цій угоді обидві сторони погодились на співіснування у межах однієї української держави двох різних, але демократичних за змістом соціально-політичних формацій – класичної демократії європейського типу на територіях, контрольованих Директорією та системи «безвладних рад» на махновських територіях.

Обидві сторони визнавали державну самостійність України, принципи народоправства, необхідність у майбутньому (після перемоги) створення Тимчасової Верховної Ради республіки з соціалістичних елементів, що стоять на ґрунті радянської влади і незалежної Української республіки. За спогадами В.Білаша [17], військова частина угоди передбачала узгоджений наступ на білогвардійські війська, постачання махновцям боєприпасів і спорядження військом УНР (за плату), лікування поранених і хворих махновців у медичних закладах на території, контрольованій Директорією УНР.

Чому ж союз між Директорією УНР і РПАУ(м) виявився таким короткотривалим, що не витримав першої ж битви з білогвардійцями? Головною причиною була різна оцінка сторонами військової загрози з боку білогвардійців і більшовиків. Уряд УНР головним ворогом вважав більшовицьку владу. Він прагнув зберегти якнайбільше сил для боротьби з більшовиками і не ослабляти їх противника. Крім того, бойові якості війська УНР були значно нижчими за махновців, що визнавали навіть білогвардійці [18]. Через це війська Директорії вели бойові дій нерішуче, відступали перед військами білогвардійців, які поступались їм чисельно, прагнули зберегти під своїм контролем лише територію Правобережної України. Для махновців, навпаки, білогвардійці були головним ворогом, який захопив їх територію і відібрав землю у селян. Більшовиків махновці мріяли перемогти у мирний спосіб, агітацією та пропагандою.

Не маючи бази для матеріально-технічного забезпечення бойових дій, без повернення до своїх «корінних» районів махновці були приречені на поразку, тому мусили наступати. Коли ж махновці побачили, що їх союзники відступають перед ворогом, а частина Січових стрільців навіть перейшла на бік «білих», то вже не сподівалися на такий союз.

Побачивши нерішучість союзників, РПАУ(м) після перемоги у битві під Перегонівкою 26-27 вересня 1919 року вирішила діяти самостійно і вирушила у свій легендарний рейд, що зруйнував тил білогвардійців. На жаль, командування армії УНР не скористалося перемогою РПАУ(м) для переходу у наступ, а обмежилось оборонними діями проти білогвардійців. Таким чином, після переходу РПАУ(м) на лівий берег Дніпра оперативна взаємодія з армією УНР, що відступила, була втрачена. При цьому формально угода між РПАУ(м) і Директорією УНР розірвана не була, махновці підтримували взаємодію з повстанцями петлюрівської орієнтації і навіть постачали зброю і боєприпаси із захоплених у білогвардійців запасів загонам отаманів Мелашка, Дяківського, Котика, Хмари [19].

У 1920-1921 роках у нерівній війні проти більшовиків махновські загони взаємодіяли з загонами петлюрівської орієнтації під час рейдів Україною, але на той час сили махновців і петлюрівців були значно меншими і врешті-решт були розбиті більшовиками.

Шанс на об’єднання всіх українських сил у громадянській війні, що з’явився у серпні-вересні 1919 року, був бездарно втрачений. Невміння або небажання порозумітися, шукати і знаходити не розбіжності у деталях, а спільне у головному призвели не тільки до руйнації ідеї створення української держави, але і до невідтворних і страшних людських втрат українського народу.

ДЖЕРЕЛА

1. Верстюк В.Ф. Махновщина – селянський повстанський рух в Україні в роки громадянської війни (1918-1921): Дис...д-ра іст.наук: 07.00.02 / АН України; Інститут історії України – К., 1992. — 48с.

2. Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно (сентябрь 1917- август 1921 г.). – Симф.: Таврия, 1996. – 190 с.

3. Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917-1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Дис… канд. іст. наук. 07.00.01/ Запорізький національний технічний університет – Запоріжжя, 2002. – 289 арк.

4. Федоровський Ю.Р. Повстанський рух на Донбасі та Махно. Дис… канд. іст. наук. 07.00.01/ Донецький державний університет – Донецьк, 2000. – 180 арк.

5. Шубин А.В. Махно и махновское движение. – М.: МИК, 1998. – 176 с.

6. Савченко В.А. Махно. – Харків: Фоліо, 2005. – 415 с. – (Історичне досьє)

7. Россоха І. День Соборності – забута перемога. Чому Денікін не взяв Москву? // День. – 2000. – 16 вересня.

8. Бодрухин В.М., Романцов В.М., Єрьоменко О.М., Нікольченко Ю.М., Манько В.О., Федоровський Ю.Р…. Історичні постаті України: проблеми і пошуки / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2003. – 159 с.

9. Голованов В.Я. Нестор Махно. – М.: Молодая гвардия, 2008. – 482 с.

10. РГАСПИ.Ф.71.Оп.35.Д.581.Л.1-40

11. ЦДАВОУ. Ф.1824.Оп.1.Спр.3.Арк.4-7.

12. Аршинов П.А. История махновского движения (1918-1921). – Запорожье: Дикое поле, 1995. – 240с.

13. Всеволод Волин. Неизвестная революция, 1917-1921.//Новый свет. Газета анархистов Питера. // http://novsvet.narod.ru/volin-index.htm

14. ЦДАВОВУ, Ф.2. Оп.1. Спр.136. Арк.7.

15. Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918-1921: Документы и материалы/ Под ред. В.Данилова и Т.Шанина. – М.: РОССПЭН, 2006. – С.490

16. Чоп В.М. Союз i змова (обставини підписання і розриву військово-політичної угоди РПАУ/махновців/ та УНР (вересень 1919 р.)// http://www.makhno.ru/lit/ chop/113.php

17. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. Историческое повествование. – К.: РВЦ «Проза», 1993. – С. 337-338

18. Слащев Я. А. Из опыта войны. Материалы по истории гражданской войны в России. (Операции белых против Петлюры и Махно на южной Украине в последней четверти 1919 года) // Военный вестник. – 1922. – №11-13.

19. Савченко В.А. Махно. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 207-209.

До змісту журналу "Воєнна історія" #1 за 2009 рік

http://warhistory.ukrlife.org/1_09_5.html

Махновський рух на Лівобережній Україні в добу Української революції 1917-1921рр

Махновський рух на Лівобережній Україні в добу Української революції

1917-1921рр.

В добу Української революції 1917-1921рр. в центрі Україні існував

анархістський рух, члени якого – анархісти не визнавали ніякої держави,

ніякої влади, ніякої обов’язкової для членів суспільства суспільної

організації, також вони не визнавали владу більшості над меншістю.

Будь яка держава не потерпить анархічний варіант розвитку, вона

вимушена буде протиставити анархії силу своїх інститутів.

Щоб краще розбиратися в подіях, які відбуваються сьогодні, нам

необхідно частіше звертатися до історії, зокрема, до уроків махновського

руху.

Історіографія махновського руху на території центральної частини

Лівобережної України бере свій початок у 20-ті роки, коли підводилися

підсумки революції, був свіжий погляд на ті чи інші події, велися

суперечки, опубліковувались спогади як самих лідерів махновського руху,

так і учасників, очевидців, а інколи і тих, хто стояв по інший бік

барикад. До цього періоду ми можемо віднести праці Н.І.Махна,

П.Аршинова, В.Винниченка, В.Руднєва, Ем.Ярославського, М.Герасименка,

Г.Зіновієва.

Із сучасників проблемою махновщини займаються такі видатні

українські історики як В.Ф.Верстюк, В.М.Волковинський та ін.

В даній публікації нами зроблена спроба проаналізувати діяльність

анархістських об’єднань в центрі Лівобережній Україні, розглянути їхню

ідеологію і світогляд, цілі і завдання, які стояли перед сторонами.

Особливу увагу ми хочемо приділити особі Н.І.Махна в добу Української

революції 1917-1921рр. на Лівобережній Україні.

Треба зауважити, що анархістським ідеям характерне таке явище як

утопізм. Радянський історик С.М.Канев у монографії «Революція і

анархізм» стверджував, що різні революційні проекти, які висувались

теоретиками анархізму, «виявлялись ілюзорними, і при зіткненні з

реальним життям лопались як мильні бульбашки» [1, с.3].

Деяким анархістським теоріям властиві ірраціональні риси, які

призводили до волюнтаризму, який ставив волю особистості вище волі

суспільства [1, с.4]. Важливою складовою частиною анархізму є

індивідуалізм, його завжди містить у собі будь-який різновид анархізму.

Однією з характерних анархістських теорій є еклектизм.

Як же розуміли анархізм повсталі народні маси?

На їхній погляд, анархізм – це, по-перше, вільне життя та

незалежність людини; по-друге, вільне, безвладне суспільство, свобода,

рівність, солідарність в житті сочленів; по-третє, що являється

незмінним в анархізмі – це його природна сутність, котра має відбиття в

запереченні будь-яких ланцюгів, будь-якого пригноблення людини. Замість

ланцюгів і рабства, які панують над життям людини, анархізм сіє свободу

й безмежне право на неї людини [2, с.535].

Ми не можемо розібрати анархістський рух, не торкнувшись діяльності

Н.І.Махна та махновщини, які являли собою найвищій прояв анархістської

теорії та практики.

Очоливши організацію, яка була створена для боротьби з

інтервентами, Махно став набувати популярності не тільки серед селян нтервентами, Махно став набувати популярності не тільки серед селян

прилеглих районів, але до його руху приєднались і анархісти, особливо з

групи «Набат»: Аршинов, Барон, Волін, Глагзон та інші, котрі намагались

не тільки керувати рухом, але й додати йому ідеологічне анархістське

обґрунтування.

Виникає питання: чи був Махно, організатор селянсько-повстанського

руху в Україні, в період 1918-1921рр., анархістом? На поставлене питання

ми не можемо відповісти однозначно. Можливо, він дотримувався політики

анархічного комунізму. Відмічено, що вплив на Махна справив відомий

анархіст П.Аршинов, з яким Махно перебував в Бутирській в’язні.

Анархісти 1918р. в більшості виражали ідеологію

люмпен-пролетаріату, оскільки анархістів-комуністів, які представляли

саме цю групу була більшість [7, с.258].

Заперечуючи завойовану Жовтневою революцією диктатуру пролетаріату,

анархісти розуміли соціальну революцію як перехід засобів виробництва,

земель і фабрик у руки працюючих в дрібнобуржуазно-синдикалістському

змісті [7, с.144].

Ем.Ярославський не вважає махновський рух з самого початку його

виникнення, в усі його моменти ворожим революції, були короткочасні

моменти, коли Махно і махновці допомагали революції. До таких моментів

слід віднести боротьбу махновського повстанського загону влітку 1918р.

проти військ гетьмана і австро-німецької окупації, а також допомога

Махном повсталим робітникам Катеринослава у звільненні міста від

білогвардійців в кін. 1918р.

Радянська влада була налаштована прийняти співробітництво з Махном

і анархістами у боротьбі проти інтервентів і білогвардійців; це впливає

з того, що командування Червоної Армії призначило Махна командиром

дивізії.

Однак дії Махна і його штабу виявились відштовхуючими по відношенню

до влади більшовиків.

Весною 1919р. у Курську на конференції анархістів було зроблено

заяву, що «українська революція буде мати значні шанси швидко стати

ідейно соціально-анархічною» [3, с.48]. помилка анархістів полягала в

тому, що вони не врахували співвідношення класових сил. Вони вважали, що

можна негайно перейти до безвладного, анархістського суспільства. Але

«перешкодила» їм пролетарська диктатура і Радянська влада. Тому Курська

конференція наполегливо агітувала за створення безпартійних і безвладних

рад. Анархісти, по-перше, підривали пролетарську диктатуру; по-друге,

вели боротьбу проти рад; по-третє, підбурювали махновську армію проти

Радянської влади і, таким чином, здійснювали контрреволюцію [3, с.149].

«Н.Махно та ін. анархісти, діючи разом з ним, виявили «таку

організовану недисциплінованість», яка не могла не перерости в кулацьку

контрреволюцію», - писав, Ем.Ярославський [3, с.50].

Один із керівників РКП(б) Г.Зіновієв піднімав питання про бандитизм

в Україні: «Банди, махновщина або напівмахновщина були головним злом в

Україні. Засилля банд перетворювало Україну в якусь «Мексику». Зброя

часто зосереджувалась в руках селянських багатіїв» [4, с.3].

З висловлюванням Зіновієва важко не погодитись, тому що в період нням Зіновієва важко не погодитись, тому що в період

1920-1921Рр. Махновські банди неодноразово нападали на міста Харків,

Бердянськ, Катеринослав з метою не тільки грабунку, буйств, п’янки,

розпусти, розкрадання складів, але й тероризуванням мирного населення,

проведення обшуків, розстрілів червоноармійців і комуністів [5, с.56].

В добу Української революції гостро постало продовольче питання,

Радянській державі не вистачало продуктів харчування для робітників в

містах і бійців на фронті, спекулянти збільшували ціни і привозили

продукти за допомогою мішечників. Скориставшись ситуацією,

анархісти-махновці взяли під своє покровительство невдоволених заможних

селян і разом з ними вбивали робітників продовольчих загонів,

здійснювали напади на сільські кооперативи і грабували їх [5,с.90].

Махновці розкрадали суспільну власність

і руйнували організації постачання, створені на гроші робітників.

Однак необхідно зазначити, що в даний період населення страждало ще

більше від пограбувань і вбивств денікінською і петлюрівською армією, а

тому вчинки махновців здавались в порівнянні з ними незначними.

На наш погляд, необхідно відмітити, що будь-яка революція, котра

означає перехід влади від одного класу до іншого, являє собою різкий

злам економічних і політичних відносин, зачіпає тих, кого вона позбавляє

влади,

кого вона позбавляє можливості легкої наживи, грабувати і експлуатувати

маси. Найбільш значуще анархісти проявили себе як контрреволюційна сила

в бандах Махна в Україні.

Дрібнобуржуазна революційність анархістів переросла у відкриту

контрреволюційну діяльність проти Радянської влади. З цього приводу

вождь більшовиків В.І.Ленін говорив, що від анархізму до контрреволюції

один крок [6, с.166]. У відповідь на контрреволюційну діяльність органи

Радянської влади були змушені ужити проти анархістів репресивні заходи:

були закриті газети та клуби, які вели контрреволюційну пропаганду,

заарештовані лідери анархістів, частина яких восени 1921р. була вислана

за кордон [6, с.180]. Стосовно репресивних заходів, ужитих Радянською

владою проти анархістських контрреволюційних організацій, піднялась

хвиля антирадянських та антибільшовицьких настроїв. Закордонна преса

писала про те, що в Радянській державі анархісти не мають тієї свободи,

якою користуються анархісти в інших країнах.

На закінчення ми хочемо підвести висновок: Радянська влади

ставилась до анархістів з величезною витримкою, про що свідчить їхня

спільна боротьба проти Денікіна та Врангеля, а репресивні заходи

застосовувались не проти анархістів взагалі, а проти контрреволюціонерів

та їхньої діяльності.

Література:

1. Канев С.Н.Революция и анархизм: из истории борьбы революционных

демократов и большевиков против анархизма. – М., 1987. -328с.

2. Махно Н.И. Азбука анархиста. – М., 2005. -572с.

3. Ярославский Ем. Анархизм в России (Как история разрешила спор

между анархистами и коммунистами в русской революции). – М., 1939.

-117с.

4. Зиновьев Г. Кто наш главный враг на Украине? – Х., 1920. -11с.

аш главный враг на Украине? – Х., 1920. -11с.

5. Державний архів Запорізької області (ДАЗО) ф. Р-73, оп. 1, спр.

56, арк. 13,17; спр. 90, арк. 2, 3, 5, 6, 12-14.

6. Корнаухов Е.М. Борьба партии большевиков против анархизма в

России. – М., 1981. -192с.

Джерела

Денікін A. І. Нариси російської смути

Слободин В. П. Білих рух в роки громадянської війни в Росії (1917—1922 рр.). Підручник. М.: МЮИ МВД Росії, 1996. р.

Шамбаров В. Е. Білогвардійщина. М.: Эксмо-пресс, 2002.

Юрій Семенов «Біла справа проти червоної справи»

Горак В. С. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання // Україна XX сі. Проблеми національного відродження. — К.. 1993. — С. 85-86.

Лазутин А., Кириченко В., Григорян А. От издателей // Аршинов П. История махновского движения (1918—1921). — Запорожье. Дикое поле, 1995. — С. 8.

Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К.: Либідь, 1999.-С. 541.

Волковинський В. М. Батько Махно. — К.; 'Гов. «Знание» Укр., 1992. -С. 29, 35; Волковинский В. Нестор Махно: легенды й реальность. — К.: Перліт продакшн ЛТД, 1994. — С. 231; Верстюк 13.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918—1921). — К.: Наук, думка, 1992. — С. 24.

Верстюк В. Ф. Вказ. праця. — С. 336.

Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… — К., 1991.-С. 10-30.

Верстюк В. Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… — К., 1991.- С. 12, 13.

Тимощук О. В. Анархо-комуністичні формування Н. Махна (вересень 1917 — серпень 1921 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня кандидата історичних наук. — Запоріжжя, 1995. — С. 11. 17.

Аршинов П. История махновского движения (1918—1921) // Аршинов П. История махновского движения (1918—1921); Махно Н. Воспоминания; Дневник Г. А. Кузьменко. — М.: ТЕРРА; «Книжная лавка РТР», 1996.-С. 28, 31,33.

Аналогічної точки зору дотримувався історик Д. Білий. Див.: Белий Д. Гражданская война й установление Советской власти на Украине. 1917—1921 гг. // Курс лекций по истории Украины. — Донецк, 1995. — С. 221, 226.

Нестеров О. В. Селянський повстанський рух на Правобережній Україні (1919 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — К., 2001 р.- С. 12.

Там само. — С. 16-17.

Чоп В. М. Махновський рух в Україні 1917—1921 рр.: проблеми ідеології, суспільного та військового устрою. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. — Запоріжжя, 2002.- С.15.

Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918—1919 гг. Очерк о большевиках, национал-социалистах и крестьянских движениях. — М.: «АИРО-XX», 1997г. — С.28-30, 63, 137.

Періодизація та історичне значення махновського руху // Схід (журнал), 2003.

Гончар Михайло Васильович Селянський повстанський рух на півдні України (1918-1921 роки)

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Короткий історіографічний огляд

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

1.1. Короткий історіографічний огляд

1.2. Характеристика джерел з історії селянського повстанського руху

Розділ 2. Повстанський рух під проводом Никифора Григор'єва

2.1. Формування військових загонів Никифора Григор'єва (серпень-грудень 1918 р.)

2.2. Никифор Григор'єв на службі у Директорії Української народної республіки (грудень 1918 р. - січень 1919 р.)

2.3. Григор'євці у складі Червоної Армії

(лютий-травень 1919 р.)

2.4. Розгортання та занепад григор'євського повстанського руху (травень - липень 1919 р.)

Розділ 3. Повстанський рух

під проводом Нестора Махна

3.1. Виникнення та становлення махновського руху

3.2. Розгортання махновського руху на Півдні України. Бойові дії у складі Червоної Армії (лютий-червень 1919 р.)

3.3. Революційна повстанська армія України (махновці) (червень 1919 р. - вересень 1920 р.)

3.4. Особливості військового мистецтва махновських частин

3.5. Спільна боротьба РПАУ(м) з радянськими військами проти Збройних Сил Півдня Росії (вересень-листопад 1920 р.)

3.6. Збройне зіткнення з радянськими військами. Згортання махновського руху в Україні (листопад 1920 р. - серпень 1921 р.)

Висновки

Список використаних джерел і літератури

ВСТУП

Сучасний етап розвитку суспільного життя України характеризується значним інтересом співвітчизників до її історії. Цей інтерес зумовлений тим, що кожна свідома людина намагається об'єктивніше зрозуміти минуле і за можливості, передбачити майбутнє. Звернення до минулого дає можливість визначити вірні орієнтири в житті та ефективні методи розв'язання назрілих проблем. Пізнання минулого, які розкриття та осмислення "білих плям" в українській історії, відбувається одночасно з новим розумінням місця, ролі і завдань історичної науки в суспільстві, висвітлення їх актуальних проблем.

Однією з таких проблем, що викликає особливий інтерес як в науковому колі, так і в практичному значенні, є селянський повстанський рух на Півдні України у період 1918-1921 років.

Повстанський рух селян на Півдні України вписав своєрідну сторінку в історії нашої Батьківщини. Він увібрав у собі головні протиріччя, характерні для такого складного суспільного явища як національно-визвольна боротьба 1917-1921 років. Недостатня вивченість даного питання змушує віднести повстанський рух селян Півдня України протягом 1918-1921 років до так званих "білих плям" білих плям історії України.

Вивчення даної теми набуває особливої актуальності в наш час, коли українське суспільство стає більш політично структурованим, а політичні партії, стають важливим інструментом формування політичного курсу країни, а тим самим визначають долю держави на який часовий період.

Крім того, викликає природну зацікавленість дослідників не лише до їх ролі в суспільстві, але й до історії тих політичних партій та рухів, які раніше діяли в Україні, їх практичної діяльності. Такими партіями та рухами були "боротьбиська", "борьбиська", більшовицька, анархіська тощо, які у вищезгаданий період намагалися вирішувати українське і тісно пов'язане з ним селянське питання.

Питання вивчення селянського повстанського руху є актуальною ще й тому, що вона тісно пов'язана з аграрним питанням, вирішення кого триває й досі. Радянська (більшовицька) влада, Українська Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія УНР, А.Денікін та П.Врангель мали свої програми розв'язання аграрного питання. Проте ні націоналізація земель, ні повернення поміщицького землеволодіння не могли задовольнити в той період українське селянство, яке намагалося будь-якими методами отримати землю. Саме фактор настроїв селян в конкретній історичній ситуації, не був врахований у програмах вище перерахованих сил, що необхідно узяти до уваги і у наш час.

Об'єктом дослідження даної роботи є селянський повстанський рух на півдні України у період 1918-1921 років та їх напрями.

Предметом дослідження є повстанські формування на чолі з Никифором Григор'євим та Нестором Махном, які були найбільш масовими та найбільш потужними повстанськими силами, які діяли на Півдні України протягом 1918-1921 років.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1918 по 1921 роки, т тобто той час протягом якого відбувалось розгортання та розвиток селянських повстанських сил на Півдні України.

Географічні межі дослідження: територія Херсонської, Таврійської, Катеринославської губернії.

Метою даної роботи є спроба охарактеризувати основні селянські повстанські рухи на Півдні України у період 1918-1921 роки.

На підставі зазначеної мети було визначено такі завдання роботи:

- визначити роль, яку відіграли різні політичні сили в процесі формування програм основних повстанських рухів Півдня України: григор'євського та махновського;

- подати класифікацію та кількісний склад селянських повстанських сил на Півдні України у досліджуваний період;

- визначити та охарактеризувати основні етапи існування та військової діяльності повстанських рухів на чолі з Н.Григор'євим та Н.Махном;

- спробувати написати та проаналізувати політичні портрети Н.Григор'єва та Н.Махна.

Багатоаспектність проблеми та значна територія Півдня України дають можливість дати загальну характеристику повстанських рухів селян.

Наукова новизна дослідження зводиться до наступного:

- охарактеризовано головні причини виникнення повстанського - партизанського руху селян, його напрями, умовна класифікація та орієнтовний кількісний склад;

- визначено основну періодизацію розвитку повстанського руху на чолі з Н.Махном та Н.Григор'євим;

- написано та проаналізовано політичні портрети Н.Григор'єва та Н.Махна;

- виявлено вплив політичних партій на формування програмних курсів головних повстанських рухів Півдня України - григор'євського та махновського.

Методологія і методи дослідження. Дана робота побудована на принципах історизму та науковості. Дослідження створене на основі методів системного і порівняльного аналізу емпіричного матеріалу різних типів селянських рухів з урахуванням світоглядної специфіки соціальних груп і політичних течій. Вирішенню поставлених завдань допомогло використання таких загальнонаукових методів дослідження як логічний, метод класифікації, аналізу. Із спеціально історичного, в залежності від наявності джерел - проблемно-хронологічного, статистичного.

Результати даної роботи можуть бути використані при розробці лекцій, спецкурсів, теоретичних семінарів, під час проведення позакласних виховних заходів. Крім того матеріали роботи стануть у пригоді при проведенні краєзнавчих експедицій, підготовці експозицій у краєзнавчих музеях. Практичне значення роботи полягає також у можливості подальшого вивчення і розробки як самої теми, так і її окремих аспектів.

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження