7.Державотворчий процес в Україні як передумова реалізації механізмів безпосередньої (прямої) демократії. Проголошення і правове закріплення державного суверенітету України

Складовими елементами сучасного державотворчого процесу є: утвердження принципів демократії та парламентаризму, політично­го плюралізму, забезпечення прав і свобод громадян, поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, формування системи самоврядуван­ня. однак реальний процес розбудови Української державності про­ходить у складних політичних, економічних та соціальних умовах. для зупинки та поступового виходу з кризового стану, як необхідної передумови побудови сильної держави, потрібно визначити шляхи того, як найкраще це зробити. А саме в основі становлення та ефек­тивного розвитку державотворчого процесу незалежної України має бути національна ідея, національна самосвідомість, затверджена на державному рівні; вона має дійти до кожного українця, кожного гро­мадянина Української держави.

Вихідним пунктом новітнього державотворчого процесу в Укра­їні стало прийняття Верховною радою Української РСРС Деклара­ції про державний суверенітет України. 16 липня 1990 р. Верховна рада УРСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити де­мократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаю­чи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування на­роду України, урочисто проголосила державний суверенітет Укра­їни — як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. У декларації вперше в новітній національній історії поруч із назвою “Українська РСР” було вжито назву “Украї­на” як офіційну назву держави Україна, повернуто до повноцінного політико-правового та наукового обігу поняття “національна держа­ва”, “право української нації на самовизначення”, “національна державність”.

Положення декларації про державний суверенітет України, зо­крема, визначали, що Україна як суверенна національна держава роз­вивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською на­цією свого невід’ємного права на самовизначення. Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються законом.

Положення декларації містили твердження про народ України (громадян республіки всіх національностей) як єдине джерело дер­жавної влади, верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, верховенство України на всій своїй території, необхідність запрова­дження громадянства України, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, самостійність України у встановленні порядку організації охорони природи на території республіки та порядку використання її природних багатств, право України на власні Збройні Сили, внутріш­ні війська, органи державної безпеки, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах тощо. Закінчувався текст даного документа по­ложеннями, якими було визначено, що “декларація є основою для нової Конституції та законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод”.

Прийняття Верховною радою Української рср декларації про державний суверенітет України вважається початком, своєрідною точкою відліку процесу відновлення державної незалежності Укра­їни. Ця подія мала й безпосереднє відношення до конституційного процесу в Україні як процесу підготовки та прийняття нової Консти­туції. Фактично, саме прийняттям декларації про державний сувере­нітет було розпочато те, що згодом почали називати конституційним процесом в Україні. і хоча тоді, під час ухвалення самої декларації, не йшлося про розроблення Конституції незалежної Української держави, а лише про майбутню Конституцію для країни-учасниці онов­леного союзу радянських республік, саме ці положення декларації виявилися для багатьох вельми привабливими у плані прискорення державно-правової розбудови України. чимало тодішніх народних депутатів у зв’язку з цим навіть ставили питання про надання декла­рації статусу Конституційного закону. однак перемогла ідея, за якою декларація мала залишитись у тій якості, що була обумовлена її сут­ністю саме як декларації — акту-документа, яким було формально і офіційно проголошено державний суверенітет України. А вже керую­чись її засадами, планувалося створити нову Конституцію, яка відпо­відала б кращим світовим стандартам, ґрунтувалася на теоретичних засадах і практичному досвіді національного і міжнародного консти­туціоналізму.

Таким чином, декларація про державний суверенітет України проголосила національний, народний і, зрештою, державний суве­ренітет України. прийняття декларації стало вагомим кроком на шляху до незалежності України. але недоліком будь-якої декларації є відсутність у ній конкретних механізмів реалізації. тому декларації значною мірою знаходять розвиток у законах, що приймаються від­повідно до них.

19 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного пе­ревороту. Цей факт прискорив процес юридичного закріплення дер­жавної самостійності України. тож 24 серпня 1991 р. Верховна рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. В цьому доленосному для українського народу документі, зокрема, говорилось, що “виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР, продовжуючи тисячоліт­ню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на само­визначення, передбаченого статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи декларацію про державний суверенітет України, Верховна рада Української РСР урочисто про­голошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. територія України визнавалася неподільною і недоторканною. Встановлювалося, що з моменту проголошення не­залежності України на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. а окремою постановою Верховної ради Української РСР “про проголошення незалежності України” було визначено також, що з моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, поста­нови Уряду та інші акти законодавства республіки.

Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності розпо­чався новий етап у розвитку державотворчого процесу в Україні. З огляду на проголошення незалежності України і створення само­стійної Української держави постала необхідність визначення долі державної території, державно-правових установ, законодавчих нормативно-правових актів, міжнародних майнових прав і обов’язків України, громадянства. З цією метою 12 вересня 1991 р. Верхо­вною радою було прийнято закон “Про правонаступництво Укра­їни”, яким було юридично оформлено перехід прав і обов’язків від УРСР до держави Україна.

Серед найважливіших положень Закону “про правонаступни­цтво”, з огляду на перспективи подальшого розвитку державотворчо­го процесу в Україні, варто назвати такі: з моменту проголошення не­залежності України найвищим органом державної влади є Верховна рада України в депутатському складі Верховної ради Української РСР; до ухвалення нової Конституції на території України діє Кон­ституція (основний Закон) Української РСР; Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України; органи дер­жавної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (основного Закону) Укра­їнської РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на під­ставі нової Конституції України; державний кордон союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, російською РФСР, республі­кою Молдова станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України; Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення неза­лежності України; Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами союзу РСР, які не суперечать Конститу­ції України та інтересам республіки; всі громадяни союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України; Україна гарантує забезпе­чення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної приналежності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

На підтвердження акта проголошення незалежності України Верховна рада призначила проведення всеукраїнського референду­му. Відповідно до постанови Верховної ради Української РСР “про проголошення незалежності України” та постанови Верховної ради України “про проведення всеукраїнського референдуму в питан­ні про проголошення незалежності України” він відбувся 1 груд­ня 1991 р. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, висло­вили свою підтримку акта проголошення незалежності України. Це стало справжнім рекордом народного волевиявлення, що свідчить про колосальну важливість цього питання для кожного пересічного українця в той час. тоді, в грудні 1991р., фактично відбулося віднов­лення української національної державності і його офіційне і оста­точне затвердження.

Декларація про державний суверенітет і акт проголошення не­залежності України фактично оновили Конституцію 1978 р. (остан­ню Конституцію УРСР) і за своїм політико-правовим призначенням та змістом становили єдине ціле з чинною на той час Конституцією України. Вони ніби склали своєрідну “конституційну тріаду” (декла­рація —акт — Конституція), яка й виконувала роль реальної юри­дичної Конституції України аж до прийняття Конституції 1996 р. Між складовими цієї “конституційної тріади” існував не тільки зміс­товний, а й функціональний зв’язок, адже вони, на думку багатьох вчених, були тісно поєднані у своєму призначенні щодо перспектив державотворчого процесу України.

права президента України достроково припиняти повнова­ження Верховної ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську біль­шість;

створення у Верховній раді України другої (верхньої) па­лати.

24 серпня 2002 р. президент України обґрунтував необхідність переходу до поширеної в Європі парламентсько-президентської мо­делі організації влади. сутність цієї моделі полягала у такому:

виборці обирають до Верховної ради депутатів на основі про­порційної виборчої системи — за списками політичних партій і блоків;

партії, які дістали на виборах найбільшу підтримку виборців, створюють у парламенті дієву парламентську більшість, що формує Кабінет Міністрів;

парламент поділяється на дві палати: палату регіонів (верх­ню) та палату народних представників, або палату депутатів (нижню).