Микола вороний патріотичні мотиви у творчості м. Вороного
Микола Кіндратович Вороний (1871—1938), як і М. Зеров, належить до видатних діячів української культури, об’єднаних трагічним поняттям «розстріляне відродження». Обидва були всебічно обдарованими людьми, на їхнє формування значний вплив справив великий Франко. М. Вороного з Франком єднала не лише співпраця, а й щира дружба. М. Зеров і М. Вороний в особистому житті теж були не досить щасливими. У першого син помер ще хлопчиком, а у другого — був репресований. М. Вороний про трагічну долю єдиного і улюбленого сина Марка вже не довідався, бо сам пішов із життя.
Справді, навіть важко уявити, що коли ми говоримо про талановитого поета, перекладача, критика, історика літератури, публіциста, актора, режисера, редактора, знавця музики і дослідника національного театру, світової та вітчизняної драматургії, то маємо на увазі ім’я однієї людини — М. Вороного. Він народився в родині ремісника, навчався в реальному училищі та гімназії, де й почав писати вірші. Його цікавила європейська та російська література, захоплення викликали заборонені твори Шевченка. Вороний вчився у Віденському, Львівському університетах. З 1887 р. він живе у Східній Україні і працює актором труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Перші збірки віршів виходять у Києві, де він оселився 1910 р.
На своєму життєвому шляху письменник зустрічався з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Лисенком. Автор «Сонячних кларнетів» брав участь у соціал-демократичному гуртку, який організував М, Вороний у Чернігові, і під його керівництвом П. Тичина робив свої перші поетичні кроки. М. Вороний не сприйняв події жовтня 1917 р. і 1920 р. емігрував до Польщі. Цікавий факт: «Інтернаціонал», «Варшав’янка», «Марсельєза» й досі виконуються українською мовою у перекладі М. Вороного. Слід відзначити, що, перебуваючи у буржуазній Польщі, поет не брав участі в антирадянській діяльності. Він душею рвався до рідної землі і 1926 р. повертається в Україну.
1928 р. письменники республіки, провідні діячі культури відзначали 35-річчя літературної діяльності М. Вороного. Ювілею письменника був присвячений томик його віршів «Поезії» (1929). Поет бере активну участь у літературному і громадському житті України, працює в культурних та освітніх закладах. Свої враження від святкування Першотравня він із захопленням висловив у вірші «Весна року 1926»:
Автобіографія поета (1928) містить дані про спілкування Вороного з російськими письменниками О. Купріним, М. Кисельовим, С. Бердяєвим, свідчить про нього як про справжнього інтернаціоналіста, людину порядну. Він писав поезії і російською мовою, мав усі підстави сказати про себе:
Дослідник Василь Яременко підкреслює: «Він одним із перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокори»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явищем високої художньої цінності». …Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, у яких висміює національну обмеженість, псевдо патріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).
Але бувало так, що поет страждав, коли бачив сьогодення Батьківщини, його охоплювали зневіра і розчарування. У «Мандрівних елегіях» (1902) є рядки:
Учитель-методист Л. І. Воловець ділиться такими спостереженнями: «Вірш «Краю мій рідний!», датований 1908 роком, нагадує вірш Грінченка «Смутні картини» (1883 р.). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва твори перейняті глибокою турботою про долю занапащеного краю і пригнобленого народу. Порівняймо: «Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, — Смутнії картини, смутні-невеселі, А інших не знайдеш ти тут» (Грінченко); «Люду мій бідний, окрадений люду! Що у твоїх я побачив очах, То вже й до віку свого не забуду, Де б я не був, всюди бачити буду — Голод і жах» (Вороний)».
І далі Л. І. Воловець пише про тематичну спорідненість обох поезій, подібність їхньої образно-емоційної структури: «Причин тут, виявляється, дві: однаково нестерпне становище українського народу, особливо ж селянства, в Російській імперії на початку 80-х років XIX ст. і на початку XX ст. і пристрасне вболівання обох письменників за долю поневолених.
Та час минав — і на зміну сумним картинам, що викликали гіркі переживання, прийшли бадьорі революційні акорди. 1917 р., уже після Лютневої революції, Вороний пише вірш «За Україну!», сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення:
Твір був покладений на музику і став улюбленою піснею тодішньої революційної молоді. Таку ж тональність має поезія «Коли ти любиш рідний край…», найви-щим акордом якої стали прикінцеві рядки: «За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!»
Незвичайною силою поетичної краси і ніжністю відзначаються поезії, у яких Вороний оспівує найвище з усіх людських почуттів — материнську любов. В основу поезії «Легенда» покладено народний переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої, а воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор схиляється перед силою материнського почуття:
І серденько неньчине кров’ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло… Ой леле! воно прорекло!..
Востаннє озвалось до сина в ту мить: «Мій любий, ти впав… Чи тебе не болить?» Ой леле — тебе не болить?!
На цьому й закінчується поезія. Якісь подальші пояснення були б просто недоречними. Твір витриманий у стилі народної епічної пісні, а давній народний вислів «Ой леле!» емоційно обрамлює кожну строфу, звучить щоразу по-новому, виражаючи то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, панічний страх, трагізм, любов. Завдяки цьому й досягається неповторний ритмомелодійний лад твору. Він привернув до себе увагу композиторів і був покладений на музику Миколою Леонто-вичем. Мотив любові до рідного краю можна вважати провідним у творчості М. Вороного.
У швидкоплинному житті для поета вічними цінностями залишаються Краса й Україна. Важко утриматись і не привести тут повністю вірш «Краса!» (1912):
М. Вороний перекладав із староіндійської, перської та японської мов, познайомив українського читача з кращими творами Пушкіна, Некрасова, Фета, Тютчева, Словацького, Вазова, Данте, Шексіпіра, Гейне, Верлена.
Л. І. Воловець вважає, що «оригінальні й перекладні твори поета тісно пов’язані між собою: адже він брав для перекладу те, що відповідало його прагненню виховувати засобами літератури й театру свідомих громадян, знавців і цінителів прекрасного. І ще одна шляхетна ідея керувала діяльністю митця — включити українську культуру, особливо ж поезію, в орбіту культури світової.
Великий поціновувач краси, Вороний розширив музикальні можливості українського вірша (що також привернуло увагу до його поезій з боку найвидатніших українських композиторів), щедро використовував рефрени, комбіновані повтори, вставні слова й речення. Музикальності вчився у Вороного молодий Тичина, як і використання вишуканих поетичних форм. А ще поет був одним із зачинателів (поряд з О. Олесем) жанру романсової лірики в українській поезії, талановитим учителем цілого покоління літературної молоді (Н. Кибальчич, X. Алчевської, Г. Чупринки, М. Семенка)…».
Поет був репресований 1934 р. Його обвинувачували у контрреволюційній діяльності, називали «білоемігрантом», «націоналістом», згадали негативне ставлення до жовтневих подій 1917 р. та виїзд до Польщі. За нього клопотався син Марко, який був відомим дитячим поетом і працював у Москві. Це втручання призвело до арешту Марка Вороного 1935 р., і в жовтні 1937 р. він був засуджений до розстрілу. Микола Вороний розстріляний у червні 1938 р. Обидва посмертно реабілітовані.