лекція № 1

Лекція № 1

Давньогрецька міфологія як скарбниця соціального і морального досвіду людей. Особливості долітературного періоду.

План

1. Поняття «античної літератури», її географічні, історичні, хронологічні межі.

2. Загальні відомості про античне суспільство.

3. Класифікація міфів за тематикою.

4. Періоди розвитку міфології.

5. Народнопоетична творчість.

6. Епічна поезія.

1. Поняття «античної літератури», її географічні, історичні, хронологічні межі.

Зверніть увагу, що античною літературою прийнято називати літературу Давньої Греції та Давнього Риму. Термін «античний» утворений від латинського прикметника «antiquus» (давній). Він ввійшов у вживання в Середні віки і вживався на означенні всього того, що відносилося до побуту й культури попереднього періоду.

Хронологічні рамки античної літератури охоплюють період від ІХ-VIII ст.. до н.е до V ст. н.е. включно. Давні греки населяли Балканський півострів, острови Егейського моря, західне узбережжя Малої Азії, Сицилію і південну частину Апеннінського півострова.

Етапи розвитку давньогрецької літератури –

1. Архаїчний період - з VIII ст. до н.е. (У цей час грецькі племена (ахейці – як вони себе самі називали) проникають в Південну Грецію, розквітають спочатку Крітська, а потім Мікенська цивілізації, дорійські племена проникають на Пелопоннес. Ці історичні події сприяють утвердженню буквеного алфавіту, відбуваються перші олімпійські ігри (776 р. до н.е.), грецькі племена колонізують Сіцілію, Південну Італію, Причерномор’я та Єгитеп. Щодо державного устрою, то Давня Греція була прикладом класичного рабовласництва та полісів (місто - держава))

2. Класичний (аттичний) період – V-IV ст. до. н.е. (У цей час відбуваються греко-персидські війни та пелопоннеська війна, що призводить до кризи полісної моралі, якому передував розквіт демократії в Афінах та інших грецьких містах)

3. Елліністичний (Римський) – кінець ІV ст. до н.е. - V ст. н.е. (Олександр Македонський створює Греко-Македонську державу та завойовує близький Схід, після його смерті його держава розпадається на кілька Еллінських держав, завойовання Македонських інших земель дозволили грецькій культурі контактувати зі східними, що значно збагатило її. У 146 р. до н.е. Рим завойовує Грецію та близько 30 р. до н.е. Греція, як суверена держава припиняє своє існування. І –ІV ст. н.е. розповсюджується христианство).

Римляни спочатку жили лише в Лації – області, що знаходиться на території Апеннінського півострова, однак у результаті переможних воєн римська держава поступово розрослася і до кінця І століття до н.е. займала не тільки Апеннінський півострів, але і значну кількість території Європи, включаючи Грецію, частину Передньої Азії, Північну Африку, Єгипет. Від зародження до загибелі античного суспільства пройшло більше 15 століть.

Загальні відомості про античне суспільство. Антична цивілізація створила унікальну людину: землевласника, носія вищої законодавчої влади, воїна, який захищав свої земля і закони. Античний громадянин гармоніював з навколишнім світом, що знайшло вираз в унікальних пам’ятках культури наукової думки політичних інститутах, на які орієнтується сучасна людина і по нині.

3. Класифікація міфів за тематикою. Міфологія – це універсальна форма осягнення світу. У ній нероздільному, синкретичному виді поєдналися філософія, релігія, історія, художня творчість. Також міфологія – це сукупність міфів того чи іншого народу чи народів (наприклад: античні міфологія об’єднує міфи давніх греків та римлян). Міфологією ще називають науку, що вивчає міфи та їй походження, поширення та їх літературні трансформації.

Класифікація міфів. Міфи класифікуються за хронологічним принципом: від найдавніших міфів архаїчного періоду, пов’язаних з матріархатом та пануванням божеств, які походили від Геї (матері землі) до класичних міфів періоду патріархату, центром яких є олімпійська сім’я на чолі з Зевсом.

Міфі також класифікуються за тематикою: космогонічні (про походження світу), антропологічні (про виникнення людей), етіологічні (про виникнення природних явищ), астральні (про виникнення зірок), календарні (про зміни пір року та сезонних явищ), героїчні (про народження героїв та їх подвиги) та ін..

Міфи також можуть розрізнятися за формою міфологічного світогляду: від фетишизму та анімізму до антропоморфізму та героїзму, а також за походженням: давньогрецькі, давньоримські, міфи народів Південної Америки, кельтські, скандинавські, слов’янські та ін..

4. Періоди розвитку міфології. Міфологія давніх греків була одним із найчудовіших явищ у культурі середземноморських народів. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний (або як ми казали вище архіїчний чи доолімпійський), класичний олімпійський і пізній героїчний.

Погляди, характерні для хтонічного періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до XII століття до н. е. і навіть до виникнення перших ахейських держав (грецьких держав). Не збереглося джерел, в яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому доводиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно пізнішого часу. Земля сприймалася древніми греками як жива і всемогутня істота, що усе породжує й усіх живить. Сутність землі була втілена в усьому, що оточувало людину й у ній самій, пояснює те поклоніння, яким греки оточували символи божеств: незвичайні камені, дерева і навіть просто дошки. Однак звичний первісний фетишизм змішувався в греків з анімізмом, приводячи до складної і незвичайної системи вірувань.

Класичний період характеризується розпад матріархату, перехід до патріархату, виникнення перших держав ахейців— усе це дало поштовх до повної зміни всієї системи релігійного сприйняття, до відмови від старих богів і появи нових. Як і в інших народів, богів — уособлень бездушних сил природи заміняють боги-заступники окремих груп у людському суспільстві, груп, що поєднувалися за найрізноманітнішими ознаками: класовими, становими, професійними, але в них усіх загальним було одне — це люди минулого, як не намагалися ужитися з природою, а прагнучи підкорити її, перетворити в щось нове, змусити служити людині.

Невипадково найдавніші міфи олімпійського циклу починаються з винищування істот, яким, імовірно, у попередній період поклонялися як богам. Бог Аполлон убиває Піфійського дракона і гігантів, люди-напівбоги, сини богів знищують інших чудовиськ: Медузу, Химеру, Лірнейську Гідру. І остаточну перемогу над давніми богами святкує Зевс, цар богів Космосу. Образ Зевса дуже складний і сформувався в міфології греків не одразу. У щасливому й упорядкованому світі Зевса його сини, породжені від смертних жінок, завершують справа свого батька, винищуючи останніх чудовиськ.

Пізній героїчний період -  У пізній героїчний період розвитку грецької міфології, відроджуються представлення про силу, якій підкоряються все існуюче — і люди, і боги. Невблаганна доля панує над усім. Перед нею схиляється навіть сам Зевс, змушений то силою випитувати в титана Прометея пророкування власної долі, то упокорюватися з іспитами і мученнями, через які повинний пройти його улюблений син Геракл, щоб він зміг вступити в сонм богів. До людей доля ще більш нещадна, аніж до богів, — її жорстокі і часто безглузді веління виповнюються з невідворотною точністю. Едіп виявляється проклятим, незважаючи на усі свої зусилля врятуватися від передвіщеної долі, гине. Та й боги тепер уже не настільки милостиво налаштовані до людей. Покарання тих, хто порушив їхню волю, жахливі і невиправдано жорстокі: Тантал вічно мучиться від голоду і спраги, Сізіф зобов'язаний постійно піднімати на пекельну гору важкий камінь.

У пізньому грецькому суспільстві релігія поступово занепадала, вироджуючись у просте виконання обрядів, а міфологія ставала просто скарбницею образів і сюжетів для авторів поем і трагедій.

5. Народнопоетична творчість. Джерелом будь-якої національної літератури є народна творчість, невід’ємною частиною якої є міфологія. Також близька до міфу є казка, її відрізняє від міфу лише підкреслена фантастичність подій. У давніх греків не було чіткої різниці між міфами та казкою, тому ми не багато про неї знаємо. Казки розповідали в гінекеї (жіноча половина хати), жінки розповідали про принців, фантастичних драконів та прекрасних принцес (про це є згадки у працях давніх авторів: наприклад у Аристофана у «Лісістраті»).

Байка також може бути віднесена до найдавніших видів устояної народної творчості. У байках збереглися риси тваринного епосу, виникнення якого пов’язано з життям перших людей – мисливців. Багато чисельні байки, що розповідали в 5 столітті до н.е. зазвичай приписують фрігійському рабу Езопу (Есопу). З більш пізнього періоду збереглася ціла книга дотепних розповідей про його життя та пригоди, це лише підтверджує той факти , що навіть тоді мало що знала про його життя. Тим не менш, під його ім’ям дійшла до нашого часу збірка байок у прозі. Його склад дуже різноманітний: поряд з досить відомими сюжетами є навіть анекдоти, що належать до різних епох. Саме –з цієї причини мова про одного автора навіть не може йти. Серед байок, які приписують Езопу ми зустрічаємо добре відомі нам сюжети: «Голодна лисиця помітила на лозі виноград. Їй закортіло його з’їсти але вона не змогла до них дістатися, вона пішла геть та сказала про себе, що вони ще зелені». Ще можна згадати такі байки як «Вовк та ягня», «Селянин та змія», «Жаба та вол», «Цикала та мураха», «Ворон та лисиця». Пізніше багато письменників надавали цім сюжети літературною форми.

Також до усної народної творчості належать загадки, приказки та прислів’я, що мають таку ж природу, що і байки.

Фольклорна або народна пісня (вона теж є жанром усної народної творчисті) була чи не першим естетичним проявом людських почуттів. Перші пісня народилися з трудового процесу, організуючу та полегшуючи його своєю ритмікою. Тому робочі або трудові пісні були поширені всюди, де працювали колективи людей одного фаху.

Гомер, розповідаючи в «Іліаді» про щит Ахілла, згадує пісню виноградарів, що її співають хлопці й дівчата після закінчення роботи і супроводжують танцями. В цій поемі багато плачів, вони хоч і піддані автором літературній обробці, але в цілому передають зміст і загальний характер народної пісні. Ось як тужить Андромаха над тілом Гектора:

... Рано ти, мужу мій любий, пішов із життя і вдовою

В домі мене залишаєш. Тож син наш — мале ще дитятко,

Що породили його ми, бездольні, — квітучого віку

Не досягне він, гадаю. Раніш-бо наш город дощенту

Буде зруйновано. Сам-бо загинув ти, наш оборонцю...

(«Іл.», XXIV, 725-729)

Поряд із трудовими поширеними були весільні пісні (гіменеї), з яких пізніше пішов своєрідний ліричний жанр епіталами, поховальні (френи), численні побутові, що супроводжували різні події в житті людини. Багато було бенкетних, або застольних, пісень, які вирізнялися досить різноманітними тематикою й засобами їх виконання. Особливу групу становили обрядові й релігійні пісні, гімни на честь богів. Часто вони діставали у греків назви залежно від того, хто виконував дану пісню або якому божеству вона була присвячена. Наприклад, пісня, яку виконував хор дівчат, називалася парфенія, богу Аполлону співали пеан, богу Діонісу — дифірамб, який через багато століть відіграв вирішальну роль у появі трагедії.

6. Епічна поезія. Як тільки перші люди досягали певного матеріального статку, вони починали цікавитися своїм минулим. Особливою сили це прагнення набувало, коли склалося родове суспільство та рід намагався зберегти традиції. Старші розповідали багато повчального про людей,що в минулому допомагали їх родичам у скрутну мить. Цих людей називали героями. Згодом кожний громадянин має належати до певного роду, який походив від якогось героя-родоначальника. Його подвиги складали гордість нащадків, тому вони радо розповідали про них своїм родичам та гостям. Певно, що з часом історичні події обростали казковими подробицями , бо пам'ять не могли всього зберігати. Так наприклад сталось з легендою про Троянську війну, описану Гомером. Під час кожної розповіді ця легенда ускладнювалась новими подробицями.

Згодом виконання пісень стає професією. З’являються рапсоди, що виконували епічні поезії (виконавці чужого тексту) під акомпанемент ліри чи кіфари (струнні інструменти). Поряд з ними існують аеди, що виконували власні твори , вони були поетами.

Таким чином, міфологія відзеркалює соціальні та культурні надбання давніхіх греків та відображає морані устої тієї епохи, також є джерелом сюжетів для художньої літератури наступних поколінь. Ще одним джерелом для розвитку художньої літератури є усна народна творчість, що певним чином відображають життя народу того часу.