5. Зунр

16 жовтня 1918 року австрійський імператор Карл оголосив у Відні про  перетворення Австро-Угорської імперії на федеративну державу. 18 жовтня  українські депутати австрійського парламенту і Галицького та Буковинського  сеймів сформували у Львові Українську Національну Раду. Наступного дня вона  заявила про створення української держави у складі Буковини, Закарпаття і  Галичини. Натомість у Кракові польські політики створили Польську ліквідаційну  комісію, яка мала 1 листопада перебрати у Львові владу в австрійського намісника  Галичини.

30 жовтня намісник відмовився передати владу Українській Національній Раді, і  наступного дня Рада та Український військовий комітет розпочали підготовку до  повстання. О четвертій годині ранку 1 листопада півтори тисячі вояків і 60  старшин під командуванням сотника Дмитра Вітовського зайняли у Львові ратушу,  вокзал, поштамт, банки і казарми, заарештували намісника та коменданта міста.  Говорить львівський історик Микола Литвин:

Повстання виявилося майже безкровним – був поранений один поліцейський. На  світанку вояки підняли над будівлями ратуші та намісництва українські прапори. О  сьомій годині ранку Вітовський здав представнику Української Національної Ради  Костю Левицькому рапорт про опанування Львовом. А 13 листопада був ухвалений  тимчасовий Основний закон, за яким нова держава стала називатися Західно- Українською Народною Республікою.

Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР; до 13 листопада 1918  року — Українська Держава) — короткочасна держава, створена у Східній Галичині  після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19  жовтня 1918 року у Львові. 1 листопада, врезультаті Першолистопадового  повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. 22 січня  1919 року формально об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши  назву Західні області Української Народної Республіки (ЗОУНР), що, однак не мало  практичних наслідків.

Проголошення незалежності ЗУНР викликало крайнє невдоволення Польщі, яка також  претендувала на ці землі, що вилилося в польсько-українську війну 1918-19 років,  яка завершилася цілковитою поразкою українців і виїздом уряду ЗУНР в еміграцію.

Польсько-українська війна ( пол. Wojna polsko-ukraińska , укр. Польсько-українська війна ) - Збройний конфлікт між Польщею та Західно-Українською Народною Республікою на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919. Війна велася в умовах нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, розпадом Російської імперії та Громадянською війною в Росії.

Особливістю війни була її спонтанність. Збройні зіткнення почалися по всій території Галичини, і тільки до середини листопада виник постійний фронт. Також до середини листопада війна велася не професійними арміями, а добровольчими формуваннями українців і поляків. Після довгих позиційних боїв (зима 1918 - 1919 років) польська армія перейшла в наступ, вибивши українські війська в трикутник смерті. Останньою спробою українців закріпитися в Галичині було Чортківське наступ, що завершилося провалом. У підсумку Українська Галицька Армія покинула регіон, перейшовши в Українську Народну Республіку.

Семінарське заняття 6.

1. Особливості формування радянського підпілля та партизанських загонів у 1941-1942

Напад нацистської Німеччини на СРСР застало партійно-радянське керівництво в Москві непідготовленим до усвідомлення реалій міжнародного становища того часу, а збройні сили країни - у стані масштабної реорганізації і технічного переоснащення новими видами бойової техніки. В умовах відступу радянської армії на основних стратегічних напрямках у Кремлі після першого тижня запеклих боїв, нарешті усвідомили, що агресія Німеччини - це не широкомасштабна провокація, а справжня війна і на цьому етапі ворог виявився сильнішим ніж Радянський Союз. У таких умовах, як показував досвід, ефективним засобом стримування і виснаження сил агресора, є партизанська війна.

Директивою від 29 червня 1941 року та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941р. ставилося завдання створення на окупованій території оперативних загонів і диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни і створення нестерпних умов для агресора і його посібників та організацію Опору в тилу німецько-фашистських військ.

Як показали перші місяці війни, для організації широкомасштабного та ефективного руху народних месників ні партійно-державне керівництво СРСР, ні органи державної безпеки, ні військове командування виявилися фактично не готовими.Внаслідок невирішене енности питань про централізованому управлінні партизанською боротьбою на тимчасово окупованій території, організацією збройних загонів займалися паралельно, фактично незалежні один від одного партійні організації різних рівнів від ЦК національних компартій і місцевих райкомів партії до органів НКВД і політичних і розвідувальних відділів армії.

Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни і до кінця листопада 1942р., Ті оточення німців під Сталінградом. Цей період характеризується відсутністю стійких і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету і завдання партизанського руху, пошуком найбільш доцільних форм керівництва бойовими і диверсійними діями його учасників, створенням зі значним запізненням спеціальних штабів для централізованого управління силами партизанського руху і організації їх дій в інтересах Збройних Сил Армії. Тим не менш, перші дії партизанів у тилу фашистів мали місце вже в липні-серпні 1941р. на території Житомирської та Київської області, у зоні дислокації Південно-Західного фронту.

За деякими даними, на 1 жовтня 1941р. в областях України було сформовано 738 партизанських загонів (26572 бійця) і 191 диверсійна група (1374 особи). У Західній Україні перешкодою організації радянського партизанського руху стало ОУН С. Бандери, яка користувалася широкою підтримкою місцевого населення. На хід партизанської боротьби на Україну вплинула дуже швидка окупація її території військами німців та їх союзниками, що не дозволило радянської влади провести в життя низку заходів по розгортанню руху Опору. Крім того, учасникам руху Опору протистояв добре навчені і озброєний противник.

Після поразки німців під Москвою в грудні 1942р. намітилася активізація партизанського руху на Україні. Особливо відзначилися загони С. Ковпака, І. Копенкина, О. Сабурова, О. Федорова та інших командирів. За даними НКВС Україні, за період з серпня 1941 року по березень 1942 року українські партизани знищили тисячі шістсот п'ятьдесят-дві об'єкта військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати ворога в боях і в ході диверсій оцінювалися більш ніж 12 тисяч солдатів і офіцерів, власні - майже 600 бійців.

Перший період партизанського руху, в тому числі і на Україну, був часом важких випробувань для партизанських загонів, гірких поразок і важких втрат. Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки і прорахунки вищого керівництва щодо організації збройної боротьби на окупованій території, набували досвіду ведення партизанської війни, вдосконалювали тактику і форми бойової, диверсійної та розвідувальної діяльності.