філософія

У давньогрецькій філософії і філології під герменевтикою розуміли тлумачення алегорій, багатозначних символів, інтерпретацію поетичних творів (перш за все Гомера).

У епоху феодалізму основним об'єктом тлумачення були "священні книги" (Біблія, Коран), доступні лише освіченим, у першу чергу богословам. Церква монополізує право тлумачення священних текстів, відіграючи, таким чином, роль Гермеса. Виникає монопольна теологічна герменевтика. Один з видатних герменевтів цього періоду - Фома Аквінський.

З початком формування в епоху Відродження класичної філології, незалежної від теології, герменевтика виступає як мистецтво перекладу пам'ятників минулої античної культури на мову живої, сучасної культури. У цей період третій стан протиставив католицтву свій варіант - протестантську релігію, "лютеранство". Монополію тлумачення священних текстів було зруйновано. М. Лютер перекладає Біблію з латинської мови на німецьку, потім вона перекладається іншими мовами. Це принципово змінило ситуацію: кожен письменний віруючий міг сам тлумачити Біблію. У зв'язку з діяльністю різних гуманістів Відродження Е. Роттердамського, Дж. Манетті та інших виникає принципово новий варіант герменевтики: "історичний аналіз" самої віри, "історичний аналіз" письмових релігійних текстів з метою їх очищення від викривлень. Гуманісти шукали світський зміст Біблії, її реально-історичні смисли. Виникає світська філологічна герменевтика.

У Новий час продовжується процес перетворення проблем герменевтики з монополії вузького кола освічених богословів у питання, що чіпає велику кількість людей (і віруючих, і невіруючих). Свій вклад вносять Ф. Бекон, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ж. Мельє, Ф. Вольтер. Цей процес завершується на початку XIX ст., коли німецький протестантський теолог і філософ Фрідріх Шлейєрмахер (1768-1834) створює власне філософську герменевтику.

У Шлейєрмахера герменевтика тлумачиться насамперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, "іншого", причому предметом герменевтики виступає навіть не зміст, а перш за все аспект виявлення, бо саме виявлення є втіленням індивідуальності.

Необхідною умовою розуміння вважається подібність і різниця між автором тексту і читачем. Якщо автор і читач абсолютно "споріднені", то будь-яка герменевтика стає зайвою, якщо ж вони абсолютно різні - вона неможлива. Для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра "чужородності" і "спорідненості" між автором і читачем.

Середовищем розуміння є мова, адже розуміння відбувається в процесі мовного спілкування. Людина пов'язана з мовою двояко. По-перше, людина залежить від мови, знаходиться під "владою мови", адже загальне (мова) обумовлює індивідуальне (людина), тобто будь-яка індивідуальна думка визначається тією мовною спільністю, до якої причетна людина. З іншого боку, сама мова створюється людиною, нею модифікується і розвивається. Індивідуальне (людина) визначає загальне (мову). Тому між людиною і мовою існують стосунки напруженості. Твір (або мова) створюється внаслідок напруженої "боротьби" між спільністю мовних норм і творчою індивідуальністю автора.

Існує два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з "духу мови", як пов'язане і обумовлене цим духом. Психологічний - розкриває розуміння, виходячи з "душі мовця", як його унікальний своєрідний спосіб мислення і відчуття. Розуміння полягає у проникненні, з одного боку, у "дух мови", а з іншого - у "душу автора". Граматичний і психологічний методи нероздільно пов'язані.

Розуміння - це мистецтво, бо конкретний текст не може дати ні "цілковитого знання мови", ні "повного знання автора", тому розуміння не може бути зведене до механічного застосування певних правил.

Мистецтво розуміння має складну структуру, у якій можна виділити два полюси: дивінаційний і порівняльний.

Дивінаційний (суб'єктивний, пророцький, інтуїтивний, поза-логічний, безпосередній, спонтанний) момент виникає внаслідок безпосереднього осягання індивідуального шляхом "вчуттєвості", "вживання" в іншого (тобто автора твору). Порівняльний момент (пояснювальний, об'єктивний, історичний) має місце тоді, коли розуміння засноване на фактах, історичних даних. Дивінаційний і порівняльний моменти - два полюси єдиного процесу розуміння, і їх не можна відривати одне від одного. Розуміння починається зі сприймання цілого твору, що робиться завдяки дивінації. Потім - перехід до порівняльного моменту, потім - знову дивінація. Розуміння є взаємодія "дивінації" (інтуїції) і "порівняння" (пояснення).

Розуміння можна вважати успішним у тому разі, коли позиції автора і читача "зрівнюються", "уподібнюються". Читач і в знанні мови (об'єктивна сторона), і в знанні внутрішнього життя автора (суб'єктивна сторона) повинен порівнятися, упо-добитися авторові. Отже, за Шлейєрмахером, необхідною передумовою розуміння є усунення історичної дистанції між автором і читачем, забування читачем своєї власної особи, своєї духовно-історичної ситуації.

Таким чином, герменевтика Шлейєрмахера має позаісторичний характер. Сучасне ніби "розчиняється" в минулому. Читач розуміє твір так само добре, як і автор.

Але, за Шлейєрмахером, можна розуміти твір значно краще від автора. Отже, інтерпретатор має перевагу відносно автора, бо не має безпосереднього знання автора, його намірів. Він повинен усе це реконструювати, усвідомити те, що не зумів до кінця зрозуміти сам автор. Критикувати - значить розуміти автора краще, ніж він сам себе зрозумів.

Проблемою тлумачення, розуміння займались Ф. Шлегель, А. Шопенгауер, В. Дільтей, Ф. Ніцше та інші мислителі.

Нову постановку проблеми герменевтики дав німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер(1889-1976). У своїй програмній праці "Буття і час" (1927) Хайдеггер відмовляється від традиційних післядекартовських понять: суб'єкт, об'єкт, пізнання, дух, матерія. Для виявлення передумов людського існування Хайдеггер застосовує феноменологічний метод Гуссерля, отже, герменевтика для нього - це феноменологія людського буття.

До "екзистенціалів" людського буття, тобто до умов, за яких людина може стати тим, чим вона є, Хайдеггер відносить по-кладеність і розуміння. Покладеність мислитель тлумачить так: людське буття визначається не мисленням, а фактом своєї присутності у світі, наявністю людини. Людина спочатку є (покладена), а потім мислить, отже, людина одвічно втягнута у буття, що й становить зміст "покладеності".

Сутність другого екзистенціалу - "розуміння" полягає в тому, що утягнута в буття (покладена) людина знаходить себе, "перезнаходить" себе у світі, в певному місці, в певний час. Людина виявляє, що вона є засобом розуміння. Існуюча у світі людина стає розуміючою, а розуміння реалізується завдяки тлумаченню та інтерпретації. Отже, людське буття споконвічно герменевтичне. Саме Хайдеггер ставить основне питання герменевтики: як влаштоване те "суще", буття якого полягає в розумінні. Мислитель обстоює положення про те, що лише на основі розуміння (коли світ і людина нероздільні) формується свідомість, мислення (коли людина перетворюється в суб'єкт, а світ - в об'єкт, і вони розділяються). Спочатку покладеність і розуміння, а потім мислення, свідомість, рефлексія.

У праці "Основні проблеми феноменології" Хайдеггер, спираючись на вчення Гуссерля, намагається виявити устрій того сущого, буття якого полягає в розумінні. Але, знаходячись у лещатах "гносеологізму" і "рефлексії", де суб'єкт і об'єкт роздільні, мислитель переконується, що досліджує людське буття не з середини, а зовні, не з боку розуміння, а з боку пізнання.

У 1930 р. відбувається "поворот" у поглядах Хайдеггера. У праці "Про сутність істини" предметом дослідження він робить феномен людської свободи, якій суще вперше розкривається у своїй сутності ("не потаємність"). Саме навколо "істинніству-вання" людини в просвіті свободи розвивається думка Хайдег-гера в лекційних курсах початку 30-х років "Про існування людської свободи. Вступ до філософії" (1930), "Буття та істина" (1933-1934) та ін.

Пізніше Хайдеггер звертається до поезії і мистецтва як "охоронців буття" і співрозмовників філософії, адже вони закликають людину до здійснення самої себе у своїй суті. Без цього людина як "працюючий звір", що упустив, знедбав свою істину, приречена блукати по мертвій рівнині.

Екзистенціалістському захопленню людиною Хайдеггер протиставляє виключну увагу до "виміру буття", у світлі якого людина тільки і узнає своє призначення - бути його "пастирем". У своїх доповідях "Погляд у те, що є", "Річ", "Мова" він ввів поняття техніки, світу і мови. Техніка - рушійна сила новоєвропейської історії, вона виявляє своє існування у "поставі" (Gestell), тобто установці на безперервне "досліджуюче установлення" сущого як предметного для потенціального розпорядження цим сущим. "Постава" також править суб'єктом, що втягується в його систему як необхідна складова частина. Однак, організовуючи світове суще, "постава", за Хайдеггером, обов'язково упускає буттєву істину, в світлі якої виявляється суще, але разом з тим "постава" дозволяє чітко осмислити істину як те, що не піддається його установлюючій діяльності. Річ, згідно з Хайдеггером, не зводиться до предмета, а в своїй нередуційованій сутності прилучена до "четвериці світу", тобто протилежностей неба і землі, божественного і вмирущого. Мова думки і поезії, що затуляється буденними уявленнями про знак як ярлик предмета, починається з поклику світу, що очікує у своїй смисловій повноті, щоб людина дала йому слово, "сказала" його.

Учень Хайдеггера Ганс Георг Гадамер (1900) продовжив створення онтологічного варіанта герменевтики. Філософська герменевтика - це філософія розуміння, яке виступає універсальним способом буття людини в світі. Обмеженість попередньої філософії полягає в тому, що вона мала гносеологічну орієнтацію, виявляла умови можливості пізнання. Філософія ж повинна матионтологічну орієнтацію, і, отже, їй слід починати з дослідження умов існування людини.

Існування людини нероздільне з а переживаннями, які виявляються у наявності в людини "досвіду світу". Основні механізми формування "досвіду світу" закладені в мові, вважає Гадамер, бо тільки в мові відкривається людині істина буття. Мова - це те середовище, де "Я" і "світ" виявляються в первинній взаємоналежності. Саме мова визначає спосіб людського "у-світі-буття". Отже, на думку Гадамера, буття людини є буття у мові.

Мова закладає вихідні схеми діяльності людини ще до виявлення світу в поняттях. Мова забезпечує допонятійне і до-рефлексивне опанування світом, попереднє розуміння, "передрозуміння".Передрозуміння реалізується в таких формах опанування світом, як "переддумка", "переднамір", "передбачення", "передзахоплення" тощо.

Головною формою дорефлективного опанування світом є забобон, або передсуд, важливішим видом якого є авторитет (традиція).

Попередня філософія ставилась до забобону негативно. Новий час, Просвітництво намагались уникнути забобонів, ствердити перемогу логосу над міфом (вчення Ф. Бекона про "ідолів", Декарта - про сумнів, просвітників - про очищення розуму від забобонів). Гадамер же вважає, що уникнути забобонів неможливо.

Забобон має дві сторони: негативну і позитивну. З одного боку, авторитет - це підкорення іншому, зречення від свого розуму (негативна сторона). З другого боку, усвідомлення того, що ця особа перевершує нас розумом і гостротою суджень (позитивна сторона). Людина завжди вільно обирає собі авторитет, а він лежить у підґрунті традиції. Отже, людська діяльність, у тому числі і теоретично-пізнавальна, укорінена в забобонах, у передсудовій діяльності і без цього неможлива.

Наступною фундаментальною особливістю буття людини у світі є історичність. Гадамер підкреслює, що слід завжди розглядати суб'єкта, що означений місцем і часом, тобто в певній ситуації, а європейська філософія (від Декарта до Гуссерля) ставала на позицію позаісторичного, позачасового суб'єкта. Пізнаючого суб'єкта було "вирвано зі своєї онтологічної оселі", з реального процесу свого буття, отже, гносеологія взяла верх над онтологією. Щоб повернутися до онтологічного розуміння людини, слід, вважає Гадамер, "занурити" гносеологію в реальне людське буття. Тоді більшість традиційних проблем буде тлумачитися так, як їх трактує реальна, "історична", укорінена у дане буття людина. Істина, наприклад, як буттєва характеристика людини ("небайдужа людині", укорінена в її передсуді, забобонах) є її правда. Способом виявлення "істинного буття", тобто правди, є мистецтво. З цих позицій Гадамер перетворює традиційно-герменевтичну проблематику. Розуміння тексту виявляється екзистенційною подією людського життя, а осмислення минулої культури ("досвід традиції") виступає як форма самоосмислення індивіда і суспільства. Онтологічна умова розуміння - його укоріненість у традиції, "причетність" її до буття як суб'єкта, так і об'єкта розуміння.

На противагу попередній герменевтиці, що розрізняла розуміння, тлумачення (інтерпретацію) і "застосування" (аплікацію) як відносно самостійної процедури, Гадамер стверджує їх тотожність: 1) розуміння завжди є "тлумачуючим", а тлумачення - "розуміючим"; 2) розуміння можливе лише як "використання" - співвідношення змісту тексту з культурним та інтелектуальним досвідом сучасності. Розуміння укорінене як у забобоні суб'єкта розуміння, так і в забобоні об'єкта розуміння. "Забобони" історика не перешкоджають розумінню, а сприяють йому, по-перше, дозволяючи максимально загострити однаковість текста відносно інтерпретатора (момент "чужості" у тлумаченні), по-друге, сприяючи трансляції досвіду від покоління до покоління і таким чином забезпечуючи континуум традиції (момент "інтимності" у тлумаченні). Отже, інтерпретація тексту полягає не у відтворенні первинного (авторського) смислу тексту, а в створенні смислу заново. Кожний акт інтерпретації - подія в житті тексту, момент його "дієвої історії", а тим самим і ланцюг "завершення традиції".

Так що ж таке розуміння? Розуміння - це екзистенціал реальної людини, форма самовиявлення і самоосмислення індивіда.

Не можна зректися самого себе, сучасності. Сучасне має свій "обрій" забобону, що визначає розуміння. Минуле теж має свій "обрій". Для розуміння сучасного необхідне зближення,"переплавлення" обріїв теперішнього і минулого, а це іє перехід від гносеології до онтології, їх синтез, третій обрій, що перевищує попередні два обрії. Відбувається "сходження": історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії, і навпаки, минуле допомагає історику краще зрозуміти сучасність.

Діалог минулого і сучасного здійснюється у формі запитань і відповідей. Якщо б не було запитання, текст би не з'явився. Оскільки текст відповідає на запитання, то він має смисл. Будь-який текст, відповідаючи на запитання, пропонує правильну відповідь. Істина розчинена у буттєвості тексту. Зрозуміти минуле - значить почути його в тому, що він бажає сказати нам як істину. Зрозуміти минуле - значить, зрозуміти його правду.

Як вести діалог з минулим, як "переплавляти" обрії? Треба реконструювати те питання, відповіддю на яке є даний текст. Треба виявити того, кому цей текст відповідає на запитання, потім треба це запитання віднести до себе, поставити собі. Треба поставити запитання як своє власне, сьогоднішнє. Це "сплавлення" минулого і теперішнього змінить, звісно, смисл запитання. Зрозумівши запитання як своє власне, треба поставити його тексту. Оскільки це вже інше запитання, текст відповість інакше. Так відбувається сходження до єдиного "обрію".

Таким чином, Гадамер, слідом за Хайдеггером, по-перше, перетворює герменевтику у онтологію розуміння, по-друге, обмежує принцип рефлексії принципом розуміння і, по-третє, первинною реальністю людини вважає її буття у мові.

Свій варіант герменевтики пропонує французький філософ, представник релігійно-феноменологічного напряму Поль Рікьор (1913). Центральне поняття у філософії Рікьора - особа, бо саме вона - місце народження значень, з яких започатковуються культурні смисли. Саме особа творить світ культури.

Рікьор намагається об'єднати в герменевтиці онтологію і гносеологію, розробити герменевтику як методологію розуміння. Завдання філософії, на його думку, - розробити метод аналізу людської суб'єктивності, критичний аналіз можливих методів інтерпретації. Рікьор пропонує такий метод, називаючи його регресивно-прогресивним. Цей метод дозволяє усвідомити явища людського буття у трьох часових вимірах: минулому, теперішньому і майбутньому. Оскільки сучасна людина пов'язана з минулим і з майбутнім, то завдання полягає у тому, щоб висвітити "археологію" людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти її "телеологію", мотиви і напрями її руху в майбутнє.

"Археологія" суб'єкта досліджується за допомогою регресивного методу, "телеологія" - прогресивного. Регресивний метод виявляє джерело смислу людської діяльності, що лежить "позаду" об'єкта, у минулому.

Рікьор вважає, що для виявлення "археології" необхідно звернутися до вчення Гуссерля про "життєвий світ", онтологічного вчення Хайдеггера, психоаналізу Фрейда. Саме психоаналіз дозволяє розкрити граничні засади людської екзистенції, розуміє світ культури як форми сублімації і інверсії людського "Я".

За допомогою прогресивного методу виявляється джерело смислу, що знаходиться попереду суб'єкта, в майбутньому. Оскільки людина діє доцільно, є істотою телеологічною, то завдання полягає в тому, щоб розкрити телеологію суб'єкта. Прогресивний метод включає у себе феноменологію духу, що розкриває телеологію людської суб'єктивності, і феноменологію релігії - спрямованість людини до священного. Поль Рікьор надає великого значення мові в дослідженні археології і телеології суб'єкта. Людина і мова пов'язані нероздільно, бо всі бажання людини (сприймання, уявлення, відчуття та ін.) "промовляються", тобто з необхідністю виявляють себе в мові.

Мова виконує символічну функцію: вона є вторинним розумінням реальності на базі лібідинальної орієнтації екзистенції людини.

Онтологічна герменевтика, що спирається на регресивно-прогресивний метод, пов'язуючи проблему мови з існуванням, дозволяє зрозуміти існування людини до мови і вбачати в мові засіб, завдяки якому людина створює "другий світ", що символічно відображує "світ перший".

Останніми роками Рікьор розширює трактування герменевтики, вбачаючи її завдання в тому, щоб обгрунтувати роль людини як суб'єкта культурно-історичної творчості, в якій здійснюється зв'язок часів і яка базується на активній діяльності індивіда.

Проблеми герменевтики розроблялись також Т. Куном, А. Аппелем у Німеччині, Е. Коретом, Е. Хайнтелем в Австрії, а також філософами Данії, Нідерландів, Америки. Для різних варіантів герменевтики загальними її рисами є недовіра до безпосередніх свідчень свідомості, до проголошеного Декартом принципу безпосередньої вірогідності самосвідомості і звертання до "непрямих" свідчень про життя свідомості, що втілюються не стільки в логіці, скільки в мові.