філософія

К. Ясперс у книзі "Питання про провину" пише, що відповідальність за війну полягає в тому, що її джерела лежать у людському бутті як такому.

Таким чином, свобода для екзистенціалістів - це не пізнання необхідності (як у просвітництві та раціоналізмі), не розкриття "суттєвих сил" людини (як у гуманістичній і натуралістичній традиції), а свободу можна зрозуміти тільки із самої екзистенції ("спрямованості - на-..."). Г. Марсель і К. Ясперс вважають, що свобода - на шляху до Бога, Ж. П. Сартр, - що свобода є ніщо, негативне відношення до буття, до емпірично існуючого. Людина вільна, оскільки сама обирає себе, визначаючись тільки своєю суб'єктивністю. Людина може відмовитись від свободи, стати, "як усі" але тільки ціною скасування себе як особи.

Зосередження екзистенціалізму на особистості не означає, однак, нехтування зв'язками людини з іншими людьми, середовищем. Представники цієї течії вважають, що існування особистості вплетене в середовище, в певний соцIVм і немислиме поза ним. Проте пов'язаність аж ніяк не є інтегрованістю особистості з певною соціальною спільнотою.

Особистість - самотня і самоцільна, її буття - це переважно протидія середовищу, іншому, а тим більше суспільству, державі, які нав'язують їй свою волю, свої інтереси, мораль, відчужують її, прагнуть перетворити в знаряддя, у засіб чи функцію. У цьому полягає своєрідний гуманізм екзистенціалістів, які на свій розсуд захищають людську особистість. Вбачаючи в свободі особистості вищу життєву цінність, екзистенціалісти тлумачать існування людини як драму свободи.

Спілкування індивідів підкреслює самотність. Альбер Камю пише, що люди не можуть прорватися одне до одного через "ніщо". Сартр і Камю вважають, що брехня і святенництво спотворюють усі форми спілкування, і перш за все - кохання і дружбу. Єдиним дійсним спілкуванням Камю називає "єднання в бунті проти абсурдного світу", смерті, безглуздості людського існування. Об'єднувати людей, за Камю, може тільки екстаз руйнування, бунтарства, який породжується відчаєм. Марсель тлумачить дійсне буття як не предметне, а особисте, не "Воно", а "Ти", тобто діалог. Кохання він називає "проривом до іншого": зрозуміти його не можна, то є "таємниця". Крім дійсного людського спілкування, проривом об'єктивного світу є художня, філософська, релігійна творчість. Але людина завжди повинна усвідомлювати "тендітність", незахищеність кохання, життя, натхнення. Людина не просто смертна, вона "миттєво, несподівано смертна".

Екзистенціалізм належить до тих філософських течій, які не визначають тотожності буття і мислення, тобто того, що наші поняття і уявлення про світовий лад, про його закони й структури відбивають об'єктивно існуючі реальності. У сприйманні екзистенціалістів світ - це хаос, абсурд, який людський розум прагне подолати, тобто внести в нього лад, логіку, сенс. Однак це сизифова праця, бо розум мислячої людини ніколи не досягне мети, але й відмовитися від неї, примиритися з абсурдом він теж не може. У цьому й полягає, на думку екзистенціалістів, найглибша драма людського існування, яка триватиме доти, доки існуватиме людська свідомість.

За Хайдеггером, світ (man) - безособистий, у ньому все анонімне, у ньому немає суб'єктів дії, всі - "інші" і людина сама для себе - "інша". Людина нічого не вирішує і ні за що не несе відповідальності.

Аналізуючи походження метафізичного способу мислення і світосприймання в цілому, Хайдеггер намагається показати, що метафізика, як основа усього європейського життя, поступово підготовляє науку і техніку, що ставлять за мету підкорення усього сущого людині. Вона породжує іррелігійність і весь стиль життя сучасного суспільства, його урбанізацію і омасовлення.

Хайдеггер закликає "вслуховуватись": буття не можна споглядати, до нього можна тільки"дослухатись". Хоч і "забуте", буття ще живе в самому інтимному лоні культури - у мові: "Мова - це оселя буття" [44]. За умов сучасного ставлення до мови як до знаряддя вона технізується, стає засобом передачі інформації і помирає як дійсна "мова", як "мовлення", "сказання", губиться та остання нитка, що пов'язувала культуру людини з буттям, а сама мова стає мертвою. Тому завдання "дослуховування до мови" Хайдеггер вважає всесвітньо-історичним; не люди говорять "мовою", а мова "говорить" людям і "людьми". Тільки мова, поезія, мистецтво як сховище буття, дає людині "захищеність" і "надійність".

Німецький мислитель Ясперс вбачає можливість осягання реальності людини у кризові епохи, у філософствуванні. Кожний з трьох видів буття характеризується своєрідним типом "філософствування".

Перший вид буття - предметне, "буття-у-світі", існування (Dasein). Філософствування - на цьому етапі є "орієнтацією-у-світі", але крізь предметне, "безмотивну незадоволеність існування" просвічується інший план буття - "екзистенція", тобто світ свободної волі, людська "самість", що є протилежними усьому предметному. Філософствування про неї не може бути знанням, бо вона необ'єктивована, це тільки "висвітлення екзистенції". Ясперс розрізняє два види мислення:філософське, "висвічуюче", яке спрямоване за явище і може розраховувати лише на "задоволеність", і раціональне, наукове мислення, що спрямоване на явище і виробляє "знання".

Екзистенція релятивує і в змістовному відношенні обмежує "буття-у-світі" речей. Але і сама екзистенція суттєво обмежена: "вона є лише постільки, поскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією і з трансценденцією" [46]. Співвіднесеність екзистенції з іншою екзистенцією здійснюється в акті комунікації, а свіввіднесеність її з трансценденцією - у акті віри. Тільки комунікація "дарує" людині її дійсну сутність. Моральним, інтелектуальним соціальним злом Ясперс вважає глухоту окликання з боку чужої екзистенції, нездатність до "дискусії", а також безособове, масове, поверхневе спілкування.

Трансценденція виявляється у вченні Ясперса абсолютною межею будь-якого буття і мислення. Якщо "буття-у-світі" (перший вид буття) є "Все", а "екзистенція" (другий вид буття) протистоїть "Усьому" на правах "Одиничного", то трасценденція (третій вид буття) пронизує "Все" і "Одиничне" як всеосяжне їх "Єдине". Мислити трансценденцію можна лише досить неадекватним способом: "вмислювати" її у предметне. Предметні вирази трансценденції Ясперс називає "шифрами" [45]. Шифри, на думку мислителя, творяться і сприймаються у екзистенційному акті віри. Різниця між двома видами віри полягає в тому, що релігійна віра перетворює шифри у символи, цим опредмечуючи трансценденцію, чого уникає філософська віра. Згідно з Ясперсом, "віра не є знання (Wissen), яким я володію, але впевненість (Gewissen), котра мене веде" [45].

Віра Ясперса в можливість загальнолюдської комунікації в просторі і часі над усіма культурними бар'єрами пов'язана з його виключно інтимним відчуттям філософської традиції як братства мислителів усіх часів. Цей зв'язок гарантується особливим "вісьовим часом", що виявляє універсальний смисл історії. Яс-перс пропонує розглядати вісьовий час у добі між 800-200 рр. до н. е., коли одночасно діяли перші грецькі філософи, ізраїльські пророки, засновники зороастризму в Ірані, буддизму і джайнізму в Індії, конфуціанство і даосизм у Китаї. Цей рух, що пройшов усю Євразію, висвітлив словом і думкою важкі маси безособистої "довісьової" культури і створив загальнолюдський заповіт особистої відповідальності, послуживши витоком для культур Сходу і Заходу. Тому необхідно оновлювати зв'язок з цим заповітом, відшукуючи нові "шифри".

Традиції "класичного" екзистенціалізму продовжують представники франкфуртської школи Теодор Адорно (19031969), Макс Хоркхаймер (1895-1973), Еріх Фромм (19001980), Герберт Маркузе (1898-1979), пізніше - Ю. Хабермас, А. Шмідт, О. Негт.

Свою назву франкфуртська школа одержала від міста, де діяли її засновники, які утворили інститут соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні. З 1932 р. виходить журнал цієї школи - "Журнал соціальних досліджень". Протягом сорока років школу цементували перш за все загальний умонастрій і спроба усвідомити політичні реалії XX ст. та його внутрішню драму, позиція непримиримого опанування існуючого. Вони витлумаючують раціоналізм як просвітительство, що є джерелом соціального зла. Німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе у праці "Ерос і цивілізація" говорить про породжені "репресивною" функцією культури страждання, що аж ніяк не компенсуються вигодами людини від цивілізації. Звідси гасло - "Геть культуру". Кардинальні перетворення суспільної дійсності, визволення людини від репресивних впливів "відчуженого" буття тлумачиться представниками франкфуртської школи як "естетична революція".

Намагаючись уникнути підкорення природі шляхом уподоб-лення їй, людина підкорює її завдяки праці. Але, на думку представників франкфуртської школи, оволодіння зовнішньою природою можливе лише за умов підкорення внутрішньої природи, викорінення усього імпульсивного, безпосереднього, життєвого і формування міцного "чоловічого" характеру, буржуазної "самості", суб'єкта влади.

Усепронизуючий принцип панування трансформується у пануванні людини над людиною. Врешті-решт суб'єктом панування виступає загальне, що зводить одиничне до голої функції, формує не тільки його свідомість, але й несвідомі потяги за допомогою гігантської машинерії, культурної індустрії.

Це впливає і на сутність мислення: не здійснюється само-рефлексія, немає можливостей для гри і уявлення. Панування визначає форму раціональності: тотожність, замкненість, заборона негативного. Представники франкфуртської школи запропонували нові моделі, типи раціональності.Адорно проектує миметичне, художнє мислення, Маркузе - раціональність, що звільнює чуттєвість із-під гноблення норм культури, Хабермас покладає надії на "комунікативну раціональність". Головна спрямованість Адорно - виявити "простір, вільний від панування", а значить, і від ненависницького принципу "куленепробивної тотожності". На противагу всій попередній філософії, що вважала благом абсолютне, тотожне, вирішене, Адорно висуває досить революційну, на його думку, тезу: благом може бути тільки негативне, нетотожне, невирішене.

Нетотожне мислення має за мету, з одного боку, врятувати раніше пригнічені шари досвіду (миметричне, безпосереднє, у якому виявляються людське страждання і біль), а з другого - зберегти раціональне. Філософія повинна виявити страждання мовою понять, зрозуміти непонятійне, висловити несказане, орієнтуючись на естетику.

Інший варіант раціональності проектує Хабермас, вимагаючи переходу у вимір інтерсуб'ективного взаєморозуміння, коли вектор раціональності повернутий з відношення до природи на стосунки між людьми. Члену певного життєвого світу дозволяються не всі акції, раціональні з точки зору успіху, а тільки ті, що вважаються ціннісне витриманими. Хабермас відмовляється від орієнтирів естетики і висуває теорію аргументації, звертається до "аналітичної філософії".

Ще один варіант раціональності висуває Маркузе, аналізуючи особливий тип особи пізнього капіталізму: влада загального пронизує і рівень несвідомого, визначаючи систему вітальних потреб. Індивід не відчуває відчуження, задовольняючись "одномірним" існуванням і сприймаючи його як вимір свободи. Сила заперечення в таких умовах може прийти тільки зовні, якою б абсурдною і ірраціональною вона не здавалась тим, хто тісно вплетений у наявність буржуазного суспільства, смертельно ним "інтегрований". Майбутнє не виводиться з теперішнього як результат розвитку його тенденцій. Навпаки, образ бажаного майбутнього конструюється особливою логікою волі всупереч інтегрованим свідомості і несвідомому. Образ майбутнього може, на думку Маркузе, з'явитися тільки завдяки новій чуттєвості, що знімає табу репресивної культури.

Великий внесок у розвиток соціальної філософії франкфуртської школи вніс німецько-американський філософ, соціолог, психолог Еріх Фромм. У своїх творах "Втеча від свободи", "Образ людини у Маркса", "Мати або бути?", "Психоаналіз та релігія" він намагався виявити механізм взаємодії психологічних і соціальних факторів у процесі формування людини. Зв'язок між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства виявляє, за Фроммом, соціальний характер, у формуванні якого особливу роль відіграє страх. Страх пригноблює і витісняє у підсвідоме дії, що несумісні з нормами суспільства. Типи соціального характеру збігаються з різними історичними типами самовідчуженої людини (накопичувальний, експлуататорський, рецептивний, пасивний, ринковий).

Вчення Еріха Фромма являє собою синтез психоаналітичних, екзистенційних, філософсько-антропологічних і марксистських ідей. Мислитель намагається визначити шлях оздоровлення західної цивілізації, показати перспективи творчого розвитку особи. Він вважає це можливим на принципах гуманістичної етики, активізації індивіда завдяки методам гуманістичного управління, розповсюдження психодуховних орієнтацій.

Засобом звільнення людей від ілюзій їх буття повинні стати, на думку видатного психолога і філософа, усвідомлення людиною неістинності свого існування в суспільстві тотального відчуження, реалізація нею своєї сутності і знаходження "са-мості" замість "уявного Я", відродження життєдайного світогляду і внутрішнє моральне оновлення, встановлення гармонії між індивідом і природою, особою і суспільством.

Центральною темою досліджень німецького філософа і соціолога Юргена Хабермаса, автора книг "Теорія і практика", "Пізнання та інтерес" та інших, є вплив науково-технічної революції на суспільні відносини. Хабермас вважає також, що політичне функціонуюче суспільство здатне шляхом "публічних дискусій" нейтралізувати суперечності суспільства і встановити "вільні від примушення, неспотворені комунікації в рамках "соціальної злагоди". Він розробив поняття "інтеракції" - спілкування, яке, на його думку, повинно замінити марксистське поняття "виробничі відносини" як більш універсальне.

Німецький філософ і соціолог виділяє два типи поведінки: комунікативна та стратегічна і показує, як стратегічно орієнтована поведінка (мета якої полягає не в досягненні взаєморозуміння, а в переслідуванні "інтересу") веде або до свідомого, або до несвідомого обману партнера.

У першому випадку складається система маніпулювання, а в другому - систематично спотворювана комунікація. В обох випадках наслідки для суспільства, культури і особи виявляються згубними. У сфері соціальної інтеграції панує аномалія, відчуження, втрачається колективна ідентифікація; у сфері культури - збиток сенсу, утрата орієнтації і делегітимування структур влади; у сфері особи - утрата зв'язку з традицією, порушення мотиваційних комплексів і різного виду психопатології. І навпаки, у випадку поведінки, орієнтованої на комунікацію, складаються упорядковане нормативне середовище, усталені, легітимовані міжособові стосунки, стійкі особові структури, здатні до розгортання і самоздійснення.

Взагалі аналіз комунікативної і стратегічної поведінки дає можливість діагностувати головні соціокультурні проблеми сучасності, а також, як вважає Хабермас, виявити приховане насильство системи, яке вважається необхідним, оскільки гарантує інтеграцію суспільства. Дійсна ж інтеграція забезпечується на шляху комунікативного розуміння.

Такими є деякі проблеми, що привертають увагу екзистенціалістів, такою є спрямованість їх роздумів. Звичайно, ця проблематика є життєво важливою. Інша справа, які пропонуються шляхи вирішення подібної проблематики, адже сьогодні очевидно, що глобальна історична ситуація в наш час стала "суміжною". Людство вперше в історії не абстрактно, не тільки подумки, але цілком реально опинилось перед загрозою смерті, фізичної і духовної, а тому будь-який пошук шляхів ліквідації цієї загрози викликає повагу і позитивну оцінку.

Структуралізм - загальна назва декількох напрямів у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних з виявленням структури, тобто сукупності відносин між елементами цілого, що зберігають свою усталеність за умов перетворень і змін. Перш за все структурний метод, що є підґрунтям конкретно-наукового структуралізму, був розроблений у структурній лінгвістиці, а потім розповсюджений у літературознавстві, етнографії і деяких інших гуманітарних науках. Тому структуралізм у широкому розумінні фактично охоплює декілька сфер знання. У більш вузькому розумінні під структуралізмом мають на увазі комплекс наукових і філософських ідей, пов'язаних із застосуванням структурного методу, які одержали найбільше поширені в 60-ті роки у Франції.

Виникнення структуралізму пов'язано з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного доабстрактно-теоретичного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структуралізму - Клод Леві-Строс (1908), Мішель Поль Фуко (19261984), Жак Дерріда (1930), Жак Лакан (1901-1981), Карл Барт (1886-1968) та ін.

Центральним у структуралізмі є поняття структури, яке тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеальна модель. Структура - сукупність відношень, інваріантних при деяких перетвореннях. За цього трактування поняття структури характеризує не просто стійкий "скелет" якогось об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна отримати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і деяких інших симетричних перетворень. Увага переноситься з елементів та їх природних властивостей на стосунки між елементами і залежні від них реляційні, тобто системопридбані, властивості (у структуралізмі це формулюється як методологічний примат відносин між елементами у системі).

Грунтом, на якому структуралізм має намір дати бій екзистенціалізму, є мова, витлумачена як істинна реальність людського буття, на відміну від "реальності" людської екзистенції. Саме в процесі аналітичного оброблення мови методами формальної логіки, математики з мовної реальності вичленовується "структура" - основні поняття, основна "реальність" структуралістів, яка й дає назву напрямкові.

Основні процедури структурного методу:

♦ виділення первинної множини об'єктів, "масиву", "корпусу";

♦ подрібнення об'єктів на частини, з'ясування типових пар;

♦ систематизація та побудова абстрактної структури;

♦ виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

Характерна риса структуралізму - бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем.

Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє виявити приховані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.

Цим закономірностям відповідають глибинні шари культури, що по-різному визначаються у різних концепціях (поняття "епістема" і "дискурсивні формації", що характеризують глибинні рівні знання у Фуко, поняття "письмо" у Барта і Деррі-ди, "ментальні структури" у Леві-Строса тощо), але в усіх випадках розглядаються як такі, що опосередковують відносини людської свідомості і світу. Свідомість і самосвідомість людини, що ігнорує це опосередкування, виявляються, згідно структуралізму, джерелом ілюзій відносно вільної і суверенної діяльності людського "Я".

Методологічною основою структурної антропології Леві-Строса є використання деяких прийомів структурної лінгвістики і теорії інформації в аналізі культури і соціального устрою стародавніх племен, а також інтерпретація правил шлюбу, термінологія родичання, тотемізму, ритуалів, масок, міфів як особливого роду мов.

Полемізуючи з екзистенціалізмом, феноменологією, заперечуючи сам принцип філософського суб'єктивізму у трактуванні людини і суспільства, французький етнограф і соціолог розвиває концепцію "надраціоналізму" про встановлення єдності чуттєвих і раціональних засад, які втратила сучасна європейська цивілізація. Гармонію цих першопочатків Леві-Строс вбачає у первісному міфологічному мисленні, яке абстрактні, фундаментальні суперечності буття (наприклад, протиріччя життя і смерті) зводить до конкретних чуттєвих образів. Міфологічне мислення він вважає колективним несвідомим, що є найбільш зручним об'єктом для вивчення анатомії людського розуму і тих його структур, котрі, за Леві-Стросом, єдині для стародавньої і сучасної людини.

Французький філософ Жак Дерріда критикує мета-фізичність усіх форм європейської свідомості і культури, пов'язаних з пануванням принципу "буття як присутності", що абсолютизує теперішній час. Такі явища європейської культури, як релігія, філософія, соціально-моралістичні вчення визначаються, як вважає Дерріда, "логоцентристськими установками", тобто опорою на "голос-логос" (слово, що звучить), а також на фонетичне письмо з характерним для нього розчленуванням знакової форми і змісту (поза межами позначеного).

Умови подолання європейської метафізики Дерріда вбачає у відшукуванні її історичних джерел засобом аналітичного розчленування ("деконструкції") найрізноманітніших текстів гуманітарної культури, виявлення в ній опорних понять (насамперед - поняття буття), а також шару метафор, у яких відбиті сліди попередніх культурних епох.

Таким чином, місце метафізики буття в концепції Дерріди займає робота з мовою, з текстами; її кінцева мета - виявлення того, що здається безпосередньо даним, "письма", "писемність". Суть "письма" (науку про письмо Дерріда називає "граматологією") не може бути висловлена в суворих поняттях, оскільки, за Деррідою, "письмо" не підкоряється принципу "буття як присутності", але втілює принцип розрізняння, розсіювання, недавності, інакшовості.

Головною метою досліджень французького філософа, історика і теоретика культури Фуко була побудова особливої дисципліни ("археології знання"), що вивчає історично мінливі системи інтелектуальних передумов пізнання і культури на матеріалі філології, психології, психіатрії та ін. Згідно з Фуко, ці передумови визначаються пануючим у культурі того чи іншого періоду типом семіотичного відношення, або відношення "слів" і "речей". Він виділяє три системи таких передумов (три епістеми): відродження, класичний раціоналізм і сучасна. У "Археології знання" (1969) головним предметом аналізу стають дискурсивні (мовні) практики, що співіснують усередині однієї епістеми; їх взаємодії визначають як "слова", так і "речі", тобто як засоби культури, так і її об'єкти. У працях "Нагляд і покарання" (1975), "Воля до знання" (1976) він виводить системи інтелектуальних передумов з функціонування певних соціальних інститутів (відношення "влади" як умови "знання"). Мислитель переконливо показує історично тимчасовий характер окремих понять, теорій, соціальних інститутів.

У своїй програмній статті "Функція і поле мовлення і мови у психоаналізі" (1953) французький теоретик і практик структурного психоаналізу Жак Лакан ставить на місце психічної структури Фрейда ("Воно" - "Я" - "Понад-Я") тричленну схему "реальне - уявне - символічне", головний момент якої -взаємодія уявного (джерело суб'єктивного ілюзорного синтезування) і символічного (сукупність об'єктивних механізмів мови і культури). Лакан вважає, що несвідоме структуроване як мова. При цьому несвідоме пов'язується у Лакана не з сексуальністю, а з історичними порядками культури; мовні ж знаки абсолютизуються в концепції Лакана як сила, що обумовлює не тільки психіку людини, але й її долю. Жан Лакан використовує при аналізі несвідомого деякі засоби структурної лінгвістики, антропології, риторики, топології та ін.

Але перебільшення ролі підсвідомих механізмів знакових систем і культури в цілому у поєднанні з дуже широкими узагальненнями додає концепції структуралізму елементів еклектики.

Структуралісти виявляють структуру людини і історії, що відображує суперечність між людиною і соціальними структурами. При розгляді суспільних явищ структуралізм ігнорує людину, заперечує внутрішні суперечності як джерело розвитку і зміни структури об'єктів. Людина, суб'єкт або взагалі виноситься за межі розгляду у структуралізмі, або трактується як щось залежне від функціонування об'єктивних структур. Тому не випадково під час молодіжних "бунтів" кінця 60-х років студенти Сорбонни писали на дошці, покидаючи аудиторії: "Структури не виходять на вулиці".

З точки зору структуралістів, структура об'єктивніша від історії, адже історія - це "міфологія прометеєвських суспільств", а її претензії на особливий унікальний контакт з реальністю безпідставні, бо вона не спирається на "дійсні" факти, її можливо осмислити тільки тією мірою, у якій осягаються розумом її синхронні зрізи. Висновок такий: структура об'єктивніша, важливіша і "первинніша" від історії.

Після травнево-червневих подій 1968 р. намічається поворот від класичного структуралізму з акцентом на об'єктивні нейтральні структури до аналізу усього того, що лежить зовні структури, що відноситься до її "вивороту". Домінантою в суспільному умонастрої стає не пошук об'єктивного знання, а емоція і аффект, бажання і шанс вільного розвитку, історична динаміка і "географічні" переміщення об'єктів у соціокультурному просторі.

Характерна ознака цього, третього етапу структуралізму - розмикання структури в контекст. Знання при цьому трактується як осередок соціальних і політичних сил, як втілення стратегій влади (форми, типи, специфіка цих стратегій). Цей шлях веде прямо до постструктуралізму 70-80-хроків.

З одного боку, у структуралізмі міститься критика опорних абстракцій раціоналістичної суб'єктивності (самосвідомості, суб'єкта, судження), а з іншого - структуралізм розвиває раціоналістичні ідеї в новій пізнавальній і світоглядній ситуації.

Розвитком своїх позицій і підходів структуралізм значно вплинув на загальну картину сучасної філософії. Зокрема, плодотворним виявився вплив структуралістської програми на дослідження структур розуму і структур влади в межах Франкфуртської школи. Вплив структуралістського підходу посилив проблематизацію вузькоемпіричних схем у сучасних варіантах позитивізму. Зіткнення й полеміка зі структуралізмом дали імпульс для пошуків об'єктивності і вивчення мови у феноменології і суттєво визначили вигляд сучасної герменевтики.

Герменевтика - це теорія і практика тлумачення, інтерпретації, розуміння. Свою назву вона одержала від імені однієї з діючих осіб стародавньогрецької міфології Гермеса - "прислужника богів", одна з функцій якого - бути посередником між богами і людьми, тлумачити волю богів людям, а бажання людей - богам.

Герменевтика виникла, очевидно, разом з появою так званих герменевтичних ситуацій, пов'язаних з розумінням, тлумаченням. Такі ситуації виникали у процесі формування мови. Поява системності, що актуалізувала проблему розуміння, природно, стимулювала і формування і розвиток герменевтики.