37. Філософія марксизму( діалектичний та історичний матеріалізм)

Принципи діалектики - вихідні, об’єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Насамперед матеріалістична діалектика спирається на принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний. Наступний принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає ,що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв’язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ. Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

38. Історія людства, насамперед, підрозділяється на два основних періоди: (I) еру становлення людини і суспільства, час праобщества і праісторії (1,6-0,04 млн. років тому) і (II) еру розвитку сформувався, готового людського суспільства (від 40-35 тис. років тому до сьогодення). В основі становлення людини і людського суспільства лежав процес виникнення і розвитку виробничої діяльності, матеріального виробництва. Виникнення і розвиток виробництва із необхідністю вимагало не тільки зміни організму виробляють істот, але і виникнення між ними абсолютно нових відносин, якісно відмінних від тих, що існували у тварин, стосунків не біологічних, а соціальних, тобто появи людського суспільства.  Нагальної обєктивною необхідністю було приборкання і введення в соціальні рамки двох егоїстичних тваринних інстинктів - харчового й статевого.  У розвитку докласового суспільства послідовно змінилися стадії раннього первісного (первісно-комуністичного) і пізнього первісної (первісно-престижного) товариств. Потім настала епоха суспільства перехідного від первісного до класового, або предклассового. На стадії предклассового суспільства існували формується селянсько-общинний (пракрестьянско-общинний), що формується політарний (протополітарний), нобіларний, домінарний і магнарний способи виробництва, причому останні два нерідко утворювали один єдиний гібридний спосіб виробництва доміномагнарний. Жоден з цих шести основних типів предклассового суспільства не може бути охарактеризований як суспільно-економічна формація, бо він не був стадією всесвітньо-історичного розвитку. Такий стадією було предклассовое суспільство, але воно теж не може бути названо суспільно-економічною формацією, бо воно не являло собою єдиного соціально-економічного типу. Епоха Древнього Сходу (III-II тисячоліття до н.е.). Перше в історії людства класове суспільство було політарним. Воно зявилося вперше в кінці IV тисячоліття до н.е. у вигляді двох історичних гнізд: великої політарного соціоісторіческого організму в долині Нілу (Єгипет) та системи невеликих політарних соціо-рів у південній Месопотамії (Шумер). Так людське суспільство розкололося на два історичних світу: докласових, який перетворився на інферіорний, і політарний, що став суперіорним.  Давньосхідні товариствам був властивий циклічний характер розвитку. Вони виникали, розквітали, а потім приходили в занепад. У ряді випадків відбувалася загибель цивілізації і повернення на стадію предклассового суспільства (Індська та Мікенська цивілізації). Слідом за грецьким історичним гніздом виникли нові історичні гнізда, у яких йшло становлення серварного (античного) способу виробництва: етруське, карфагенян, латинське. Античні соціоісторіческіе організми разом узяті утворили нову історичну арену - середземноморську, до якої і перейшла роль центру світового історичного розвитку. З виникненням нової світової системи людство в цілому піднялося на нову стадію історичного розвитку. Відбулася зміна світових епох: епоха Стародавнього Сходу змінилася Античній. У наступному розвитку, в IV ст. до н.е. близькосхідна і середземноморська історичні арени разом узяті утворили соціорную суперсистему - центральне історичний простір (центропространство), і як наслідок, стали його двома історичними зонами. Середземноморська зона була історичним центром, близькосхідна - внутрішньої периферією. Таким чином, необхідною умовою існування античного суспільства було безперервне викачування людських ресурсів з інших соціоісторіческіх організмів. І ці інші соціори повинні були ставитися до типів, відмінним від цього, причому переважно до суспільства предклассовому. Буття системи товариств античного типу було неможливо без існування великої периферії, що складалася переважно з варварських соціоісторіческіх організмів. Виникла західноєвропейська феодальна система, яка стала центром всесвітньо-історичного розвитку. На зміну Античній епосі прийшла нова - епоха Середніх віків.  Виникли дві нові периферійні зони центрального історичного простору: північноєвропейських і центрально-східноєвропейська, до складу якої увійшла й Русь. У зовнішній периферії продовжували існувати первісні суспільства і ті ж самі політарние історичні арени, що і в античну епоху. Новий час (1600-1917 рр..). На межі XV і XVI ст. на території Західної Європи почав формуватися капіталізм. Західноєвропейська феодальна світова система змінилася західноєвропейської ж капіталістичною системою, яка стала центром всесвітньо-історичного розвитку. Капіталізм виник у результаті закономірного розвитку передував йому товариства тільки в одному місці земної кулі - в Західній Європі. В результаті людство розділилося на дві основних історичних світи: світ капіталістичний і світ некапіталістіческій, що включав у себе первісні (у тому числі предклассовие), політарние і парафеодальние суспільства. Незаперечно світове значення утворилася в Західній Європі буржуазної системи, яка до початку XX ст. втягнула в сферу свого впливу весь світ. Однак без близькосхідної політарной системи соціоісторічес-ких організмів не було б античної, без античної не було б феодальної, без феодальної не виникла б капіталістична. Тільки послідовний розвиток і зміна цих систем змогли підготувати появу в Західній Європі буржуазного суспільства і тим зробити не тільки можливим, але й неминучим рух усіх відсталих соціоісторіческіх організмів до капіталізму. Тим самим, зрештою, існування і розвиток цих трьох систем позначилося на долі всього людства.

Таким чином, історію людства ні в якому разі не можна розглядати як просту суму історій соціоісторіческіх організмів, а суспільно-економічні формації - як однакові стадії еволюції соціоісторіческіх організмів, обовязкові для кожного з них. Історія людства є єдине ціле, а суспільно-економічні формації, перш за все, є стадіями розвитку цього єдиного цілого, а не окремих соціоісторіческіх організмів. Формації можуть бути стадіями у розвитку окремих соціоісторіческіх організмів, а можуть не бути ними. Але останнє ні в найменшій мірі не заважає їм бути стадіями еволюції людства. Починаючи з переходу до класового суспільства, суспільно-економічні формації як стадії всесвітнього розвитку існували в якості світових систем соціоісторіческіх організмів того чи іншого типу, систем, які були центрами всесвітньо-історичного розвитку. Відповідно і зміна суспільно-економічних формацій як стадій світового розвитку відбувалася у вигляді зміни світових систем, яка могла супроводжуватися, а могла й не супроводжуватися територіальним переміщенням центру світового історичного розвитку. Зміна світових систем спричиняла за собою зміну епох всесвітньої історії.