32. Загальні характеристики некласичної філософії та її течії

надзвичайну різноманітність і множинність філософських вчень, концепцій, теорій, напрямків ХХ століття. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є каталізатором творчості, а творчість — це завжди розмаїтість. Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмінних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто-перегляд традицій класичного раціоналізму. Критика цієї традиції здійснюється з двох боків: по-перше, з боку ірраціоналізму, по-друге, з позиції сучасного раціоналізму, що змінив свою форму і став більш скромним і обачливим.

Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна неокласична філософія стає філософією людини і філософією мови.

На перший план виходять проблеми людської субєктивності, духовного досвіду людини, світу її повсякденності, проблеми культури та історії, морально-етичні проблеми, проблеми мови та спілкуваннякомунікації.

І все-таки серед самих різних по типу філософствування і методології теорій можна виділити два основних напрямки, які протилежним чином реагують на нашу епоху — епоху науково-технічної революції НТР, епоху технічної цивілізації.

Отже, основні напрямки сучасної філософії:

1.Сцієнтизм-світогляд, який позитивно оцінює соціальні наслідки НТР, вважає головним завданням філософії-обслуговування бурхливого розвитку науки. Найбільш відомі в цьому напрямку різні школи позитивізму і неопозитивізму.

2.Ірраціоналізм-негативна реакція на НТР, усвідомлення нерівномірності технічного і духовного прогресу; констатація духовної кризи, песимістичні прогнози майбутнього. В центрі філософії-людина-загублена і занедбана в сучасному технічному світі. Основні школи: психоаналіз, неофрейдизм, філософія життя, екзистенціалізм.

Не займають таких крайніх позицій і не укладаються в цю схему: феноменологія,

прагматизм, теїстичні концепції а неотомізм ;б персоналізм.

Найбільш поширеними і впливовими вченнями сучасної філософії стають ірраціоналістичні вчення. Саме вони здійснили так званий бунт проти розуму, відверто зреклися від раціоналізму та сцієнтизму. У центрі їхньої уваги-проблеми людського існування. Розум, згідно ірраціоналістичній концепції, відіграє другорядну роль. Усі форми ірраціонального, свідомого в людини проголошуються вторинними, похідними, а вирішальне значення у людському житті відводиться таким чинникам, як інстинкт, воля, підсвідоме, переживання, інтуїція, віра тощо. Своє завдання ірраціоналістична філософія вбачає не в пізнанні обєктивних законів світу існування яких вона не визнає, не в пошуку обєктивної істини, а у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Питання про сенс людського життя постає тут особливо гостро, у звязку з чим згасає інтерес до природи і зростає інтерес до історії.

33. Філософські ідеї Шопенгауера і Ніцше

Засновником філософії життя і прозвісник некласичної філософії у цілому став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Народився у вільному місці Данцигу (Гданськ) у родині заможнього купця. Навчався у Геттигенському і берлінському університетах. Слухав лекції Вольфа, Шлейермахера, Фіхте. Його основні праці - “Світ як воля та уявлення” (1818), конкурсна робота “Про свободу людської волі”

Шопенгауер, як і його сучасники – Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель - прагнув створити абсолютний світогляд, філософію, яка б вирішила проблему буття і розкрила його таємницю. Він зазначав: “Не современникам, не соотечественникам – человечеству передаю я ныне законченный труд свой в уповании, что он небудет для него бесполезен». Сам Шопенгауер визнава, щоЙого філософська система є певним синтезом ідей Канта, Платона та індійських буддістів, але її пронизуют певніЄдині принципи.

Вихідний пункт філософії Шопенгауера – твердження, що “Світ є моїм уявленням”– “...людина не знає ні сонця, ні землі, а знає тільки око, яке бачить сонце, руку, яка відчуває землю; те, що оточуючий її світ існує лише як уявлення, тобто виключно по відношенню до іншого, уявляючого, яким є сама людина”. Отже світ – це мій світ, мій у тому сенсі, що я бачу його таким, яким мені його дозволяє бачити моя власна здатність уявлення. але картина світу як уявлення суперечлива, подвійна. Світ нічого не знає про те, що він – світ, тому він стає світом тільки для першої істоти, яка його пізнає. Отже увесь світ – це сукупність чуттєво-інтуїтивних уявлень суб‘єктів-людей.

Другий принцип філософії Шопенгауера – за явищами знаходиться світ речей у собі, який є якоюсь метафізичною Волею. Метафізична Воля безосновна і єдина, Тоді як її прояви багаточисельні. Найбільш значні її прояви – гравітація, магнетизм, хімічні сили, прагнення тварин до самозбереження, половой інстикт тварин і різні афекти людей.

Воля з великої літери лежить на перетині усіх цих різних станів і є якоюсь безликою могутньою силою, яка не має ніякої основи крім самої себе. Звідси такі висновки:

1.  Волю як річь у собі можна пізнати чи принаймі розпізнати;

2.  Її можна назвати Силою чи Енергією;

3.  Воля до життя як світовий принцип безсвідома і не має ніякою розумної мети, це – сліпе безсвідоме поривання;

4.  Це зле саморуйнівне прагнення, гола і голодна агресивність – і тому світ, народжений волею безисходен, не розвивається.

Із останнього твердження випливає Пессімізмфілософії Шопенгауера.

Шопенгаер першим з європейських філософів запропонував ЕтикуАбсолютного світо - і жииттєзаперечення, що знайшло вираження у терміні “Пессімізм”, який впровадив сам Шопенгауер. Пессімізм виражає негативне ставлення до життя у якому неможливе щастя, панує зло та несінітниця. Шопенгауер обгрунтовує песімізм, спираючись на етичне значення трьох своїх категорій:

◦  “час” означає тщету наших сподівань, оскільке усе, що нам дороге, минуче і тлінно;

◦  “простір” визначає перехрещення і зіткнення інтересів людей на шляху до примарного щастя;

◦  “причинність” створює коливання “маятника” людських страждань між голодом потреб (у бідних) і нудьгою пресиченості (у богатих);

Отже за Шопенгауером Життя – це “багатовимірне страждання і стан суцільно нещасний”. Пессімізм Шопенгауера постає як філософія надії.Він намагається довести, що світобудова має смисловоу і ціннісну основу - моральну свободу. Він виходить із визнання необхідності для людини здійснити своє моральне призначення, необхідності привнести до світу “людяності”. Ця духовна потреба людини і витлумачується Шопенгауером як об‘єктивна ідеальна першооснова світу, яка визначає зміст світових подій.

Ідеальну завершеність і цілісність світу, надприродну значущість людського життя виявляє за Шопенгауером мистецтво. Естетичне вчення таким чином стає певним завершенням усієї його філософської концепції. У філософії Шопенгауера Були вироблені основні принципи некласичного типу філософування – ірраціоналізм, суб‘єктивізм, пессімізм, перетворення людського життя на осереддя філософських міркувань.

Постать Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.

Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора. Його праці носять тезовий, інколи-афористичний характер, а тому є досить суперечливими й не підлягають однозначному прочитуванню. Ф. Ніцше високо цінував думку А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А. Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф. Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,— наголошував Ніцше, - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... "

Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя.