2. Культура Стародавнього Єгипту.

Єгиптяни по праву називають себе найдавнішим народом світу.

Зародження цієї афро-азіатської цивілізації відносять до 6 тис. до н.е.. Згідно з традиційним підходом , історію державності та культури давньоєгипетської цивілізації прийнято поділяти на кілька періодів, найчастіше — на чотири: Раннє царство (6-4 тис. до н.е.), Стародавнє царство (3 тис. до н. е.), Нове царство (16-11 ст. до н. е.). Ще впродовж періоду Раннього царства в родючій долині Нілу виникали державні утворення, об'єднані наприкінці 4- на початку 3 тис. до н. е. в централізовану деспотію. Культура Стародавнього Єгипту характерна передусім дивовижною сталістю і традиційністю. Дослідники вважають , що збереженні пережитки минулого , деспотичність влади фараонів, що обмежила реалізацію індувідуаль-них потенціалів і загалом застійний характер давньосхідної громади - вплинули на сталість світогляду , а через них - на канонізацію художніх образів і художньої мови. Формування традиційної за формами культури було зумовлене й територіальною замкненістю, регул яр-ністю і сталістю еколого-географічного середовища.

Впродовж періоду Раннього царства сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування : культ природи та предків, астральний та загробні культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. В культовому будівництві почав широко використовуватись камінь. Образо­творче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Стародавнє та Середнє царства характеризувались зміцненням і централізацією бюрократичного управління, посиленням могутності Єгипту, його прагненням поширити межі впливу на сусідні народи. В культурно­му розвитку - це епоха будівництва велетенських гробниць фараонів, таких як піраміди Хеопса, Хефрена та Мікерина, створення унікальних пам'яток образотворчого мистецтва сфінксів фараона Хефрена у Гізі та фараона Аменемхета 3, портретного дерев'яного рельєфу „ Будівничий Хесіра „ ,численних художніх скарбів із гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса - останнього фараона Середнього царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід - піраміди Хеопса, яка не має собі рівних серед кам'яних споруд, засвід­чують її колосальні розміри: 146 м висоти, довжина основи кожної з чотирьох граней - 230м. Це незвичайний пам'ятник ,дійсне призначення якого донині невідомо.

Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії та Північній Африці. В цей період особливо розвивалась архітектура храмів, найвідоміші з яких храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці, прикрашені великою кількістю різноманітних колон. Серед вершин художньої творчості цього періоду -неперевершений натхненною красою образ цариці Нефертіті зі скульптурної майстерні в Ахетатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона, високомайстерні й оригінальні розписи гробниць у Долині царів поблизу Фів.

Блискучі, художні досягнення Стародавнього Єгипту становлять матеріальне втілення особ­ливого світогляду й образу думок його жителів, для мислення котрих був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань. Він відбився і у поділі всього сущого на чоловіче та жіноче начало життя, протиставленні чорної землі долини Нілу і білого піску пустель, що оточують її, Верхнього й Нижнього Єгипту, і в двої­стому характері влади фараонів (монарх і, водночас, живий Бог).

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни Вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками. Земні радощі настільки цінувалися, що переносились навіть у потойбічне безсмертне життя, яке дарує вічну насолоду. Віра в індивідуальне безсмертя породила й такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити про себе пам'ять у віках, будуючи поховальні.

Винайдення ієрогліфічних писемності сприяло розвитку жанрів словесності - міфів, казок, байок, молитв, гімнів, повістей ,любовної лірики і політичних трактатів з теорії державної влади.Хоч давні єгиптяни й орієнтувалися на ідею безсмертя, в їх духовному житті існувала антитеза цій ідеї, відображена у збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою „Пісня арфіста,,.