24. Зарубіжна культура у роки Другої світової війни.

XX ст. в історії людства позначене похмурими знака­ми комунізму і фашизму, масовим винищенням людей, геноцидом як офіційною політикою багатьох держав, новіт­нім варварством. Ці патологічні явища не обминули й сферу культури, спричинили хворобливі процеси в її надрах, спо­творення та збочення людської свідомості, засилля брехли­вих ч жорстоких міфів, що їх деякі народи континенту не можуть позбутися й досі.

Розвиток культури Західної Європи між двома війнами і ще деякий час після закінчення другої світової війни від­бувався на тлі соціалістичних ілюзій чималої частини за­хідної інтелігенції),Через герметичну закритість комуністич­ної держави від зовнішнього світу реальної інформації про ситуацію в СРСР на Заході не було. Але й тоді, коли вона все ж таки потрапляла на Захід, ліва інтелігенція відмов­лялася їй вірити, воліючи залишатись у полоні своїх штуч­них уявлень про «соціалістичний рай». Навіть такі непере­січні західні ліві діячі культури, як Анрі Барбюс, Леон Фейхтвангер демонстрували дивовижну наївність, спілкуючись з найкривавішим диктатором в історії людства Й. Ста­ліним. Фейхтвангер, котрий дав культурно-психологічну анатомію західного тоталітаризму, геть не зрозумів і не від­чув тоталітаризму східного.

Цікаво, що в різних країнах із різними національними традиціями за доби тоталітаризму виникає дуже близький, часом дивно схожий мистецький стиль, справді інтернаціо­нальний: живопис, що популяризує сталеварів і міцних селянок, силу пролетаря чи такого ж кремезного «правди­вого арійця», тяжкі кам'яні маси в архітектурі, оспівуван­ня класових чи національних ідеалів, створення образу ворога в літературі, запекла боротьба з будь-якими виява­ми декадансу й утечі від активного політичного життя* Держава починає безпосередньо керувати митцями, кон­центруючи їх в організаціях, що полегшують систематич­ний контроль за їхньою творчістю та світоглядом: у Німеч­чині — це гільдії живописців, театральних діячів, письмен­ників, композиторів, в СРСР — відповідні творчі спілки. Будь-яка художня творчість поза межами таких жорстко контрольованих структур держави практично заборонялася. В суспільстві панує єдина, обов'язкова для всіх ідеологія, яку влада захищає із середньовічним фанатизмом, переслі­дуючи кожного, хто не виявляє достатньої активності у за­певненнях своєї любові до примусового символу тотальної віри. Тоталітарна ідеологія заперечує право людини на приватне життя, політизуючи все, навіть елементи побуту, не визнає можливості існування якихось незалежних від неї сфер людського буття та мислення. Культ партії неми­нуче породжує культ її вождів. Виникає феномен «харизми», коли політичного діяча наділяють надприродними здібно­стями, роблячи людину напівбогом. Такий вождь ніколи не помиляється, він знає все минуле й усе майбутнє, він - живе втілення мудрості. І тут немає принципової відмін­ності між тоталітарними лідерами дуже різних за культур­ними традиціями країн — між Гітлером і Сталіним, між Муссоліні і Мао Цзедуном, між Пол Потом і Чаушеску.