20 . Бароко.

Світоглядні та маральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби -все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох панівних у 17 ст. художньо-естетичних течій -бароко і класицизму. Терміном «бароко» (італ.-дивний, химерний), введеним швейцарським історіком та філософом Я. Буркхардтом (1818-1897 рр.) наприкінці 19 ст., позначається напрям західноєвропей­ської культури, що сформувався після кризи Відродження. Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнен­ня фантазії та реальності. Бароко увійшло в архітектуру і музику, малярство і літературу, декоративне мистецтво. Воно посідає панівні позиції в культурі Італії, Іспанії, Фландрії, Німеччини, поширювалося у Польші, Україні, Росії.

Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лоренцо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану св. Петра у Римі. Собор св. Петра -не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого постав Лютер. Для бароко притаманні антиномічність, суперечливість у сприйняті та відображення світу, здатність «поєдну­вати непоєднуване» - умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту й ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволінійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, ніші прикрашені статуями.

Чимало зразків барокової архітектури збереглося у Львові. Це костьол єзуїтів, споруджений 1610-1630 р р. архітектором Якобо Бріано, Домініканський костьол, збудований за проектом архітектора Яна де Вітте у 1 8 ст., королівський арсенал, спорудження Павла Гродзицького.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створював чуттєву й емо­ційну напругу, сприяв піднесенню релігійного почуття.

Одну з найперших теоретичних оцінок культури бароко дав німецький мистецтвознавець Генріх Вель-флін, книгу якого «Ренесанс і бароко» було видано 1888 р. Формування та поширення культури бароко знаменувало ствердження погляду на життя як на драму. Не випадково вхід до Амстердамського театру в 17 ст. прикрашало гасло «Наш світ -сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі». «Кожна мить життя -крок до смерті», - стверджував імператор.

На відміну від діячів Ренесансу, які обстоювали цінність усіх людських бажань, доходячи до випровдання аморалізму , бароко розмежувало в людині «вище» і «нижче», спрямовуючи її до свідомого самокон­тролю та самообмеження. Бароко ніби в друге, після Ренесансу, відкриває антику.

21. Просвітительство.

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух кінця 17-18 ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливіс­тю Просвітництва є перенесення акценту із сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попереднього відтинку Нового часу -доби Раціоналізму, на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін «Просвітництво» набуває статусу самостійної лексичної одиниці у тому ж 18 ст. Його викори­стовували Ф. М. Вольтер, Й. Герде, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта «Що таке Просвітництво» (1784 р.). Кант визначив Просвітництво як «вихід людини із стану неповноліття». Основна мета Просвітництва за Кантом -вільне використання людського розуму для прогресивного пере­творення суспільства.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення пе­редових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. Цим «просвітники» відрізняються від «просвітителів», якими є всі носії освіти й прогресу. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства.

Антиклерикальна боротьба просвітників за віротерпимість, право вільного вибору релігії мала конкрет­ні наслідки -проголошення свободи совісті Великою французькою буржуазною революцією 1789 р.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи, бурхливого розвитку промисловості, переходу від мануфактури до складніших і прогре­сивніших технологій, засвоєння нових видів сировини й енергії. У розвитку науки, основу якої становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, все помітнішим ставали нові тенденції. Моно -полія механіко-матиматичного знання поступилася місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. 18 ст. ознаменоване новими науковими відкриттями.

Нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розумі­ти явища та процеси довкілля. Важливим стало усвідомлення можливості плюралізму поглядів на світ, філософію, мистецтво, толерантне ставлення до переконань інших людей. Змінювалися й суспільні ідеали. Для масової свідомості ідеал прагматичної підприємливої людини, допитливого вченого став привабливі­шим , ніж ідеал лицаря чи аскета.

Просвітники були вихідцями з різних соціальних прошарків і станів: аристократії, духовенства, чинов­ників, представників торгівельно-промислових кіл, лікарів, військових та ін. Але всіх їх об'єднувала віра в розум, знання, високе призначення людини, нетерпимість до будь-якого виду гноблення.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали роз­виток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах.