13. Виникнення гуманізму.

Поняття "гуманізм" (людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому - - прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована на утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь — класичну філологію, одну з найранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях.

Гуманізм — головна культурна течія Ренесансу. Це особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистісним вільнодумством. Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони — титанізму. Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища.

Загалом гуманістичні ідеї доби Відродження становили суттєву опозицію феодалізму, сприяли утвердженню принципів демократії. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 рр.).Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонівської Академії у Флоренції (1459—1521 рр.). У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. З гуманістичних позицій історики Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. Відтоді, зокрема після виходу праці Ф.Бйондо "Історія з часу занепаду Римської імперії", виник поділ історії на давню, середньовічну і нову. Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів.

14-15. Ранній Ренесанс.

Високе Відродження. Загалом 14 ст. вирізняє дух іманентно-суб'єктивного самоутвердження людини. Відбувається підготовка так званого періоду Раннього Ренесансу (Іта­лійська назва -Кватроченто). Хронологічно визначається по-різному, приблизно 1420 -1500 рр. На перший план тут висувається яскраво виражена вільна людська особливість, що обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємне, тобто виступає в усій матеріальній тілесності. І -що не менш важливо -набувають самостійності види мистецтва живопис і скульптура, відокремлюю­чись від архітектури, з якою раніше становили одне ціле.

Творчість італійського скульптора Донателло (1386-1466 рр.) припадає на першу половину 15 ст., коли історично відходять традиції готики й утверджується в Середній Італії стиль Раннього Ренесансу. На замовлення цеху зброярів Донателло виконав статую «Святий Георгій» (покрови-тиля воїнів). Створений скульптором образ молодого воїна став романтичним символом Флорен­ції. Основоположником архітектурного стилю Раннього Ренесансу став Філіппов Брунеллескі (1377-1446 рр.) -італійський архітектор, скульптор, один із творців теорії перспективи. Збудова­ний за його проектом купол Флорентійського собору (1420-1436 рр.) мав виняткове суспільне та ідейно-художнє значення. Купол домінував над містом і вперше виконував пріоритетну функцію у зовнішньому вигляді будівлі, сприймався як величний світський пам'ятник, приклад торжества людського розуму. Завершує перший етап Ренесансу творчість Леона-Баттіста Альберті (1404-1472 рр.) -італійського архітектора, вченого, письменника і музиканта. Для утвердження в архі­тектурі стилю Відродження важливе значення мали його теоретичні трактати «Про живопис», «Про статую», особливо «10 книг про будівництво», які вважалися своєрідною архітектурно -бу­дівельною енциклопедією 15 ст. Сміливими експериментальними рішеннями вирізняються архітектурні споруди Л.-Б. Альберті, з-поміж них -Плаццо Ручеллаї у Флоренції (1446-1451 рр.), церкви Сан -Франческо у Ріміні (1447-1468 рр.), Санта -Марія Новелла у Флоренції (1456-1470 рр.).

Період Високого Відродження тривав у Середній Італії близько трьох десятиліть (кінець 15 ст. -1530 р.). Однак у історичному відношенні, як і за масштабами створених художніх цінностей, цей період характеризує особливий вплив на розвиток світової культури. Філософсько-естетичні засади Високого Відродження визначають передусім наукові ідеї М. Кузанського, Л. Валли, П. Помпонацці.

Микола Кузанський (1401-1464 рр.) -один з найвидатніших мислителів не лише епохи Рене­сансу , а загалом і усієї нової та новітньої європейської філософії. Він походив з простої сім'ї і досягнув високого соціального становища, був папським кардиналом та єпископом. Головними естетичними принципами життя вважав світло і красу, будуючи естетику світла на динаміці від­ношення абсолютного і конкретного. Абсолют, або Бог, є добро, світло і краса в нескінченності своєї невичерпної простоти. Найголовніше досягнення філософії Кузанського становить вчення про «збіг протилежностей», розроблене у двох аспектах: онтологічному і гносеологічному. Ці аспекти взаємозв'язані: нескінченне буття вміщує всі протилежності й передбачає нетрадиційний спосіб пізнання -вчене незнання. Дійсне знання осягається як вчене незнання, тому для найдопитливішої людини не буде досконалішого осягнення, ніж виявити найвищу мудрість стосовно власного незнання; кожен стане ще вченішим, коли повніше побачить своє незнання.

Поступовий відхід від середньовічної ортодоксії характерний для італійського філософа-гуманіста Лоренцо Валли (1407-1457рр.). Він прагнув пояснити існування єдиного, нескінченного ма­теріального світу, виходячи з його власної основи, незалежно від Бога, спираючись на атомістич­ну концепцію.

Італійський філософ П'єтро Помпонаці (1462-1525 рр.) обстоював матеріалістичне вчення про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ, визнавав об'єктивні закономірності розвитку природи. Він проповідував вчення про так звану двоїсну істину, заперечував безсмер­тя душі.

Головними об'єктами пізнання постають природа і людина на відміну божества, яке панте­їстичне розчиняється у матеріальному світі, - божество є радше те, що «перебуває у речах» (Дж. Бруно); Бог -«скрізь і ніде» (М. Кубанський). Відбулося закономірне зміщення акцентів у всіх галузях духовного життя -філософії ,науці, мистецтві. Відтак божественне перетворюється у людське. Порівняно з мистецтвом Кватроченто образи Високого Відродження характеризує масштабність. В архітектурі, скульптурі, живописі почали зв'являтися визначні твори великих форм, зокрема ватиканські станці Рафаеля, «Давид» і Сікстинський плафон Мікеланджело.

Мистецтву Високого Ренесансу притаманні тенденції синтезу й узагальнення. В творах худо­жників провідним став збірний ідеальний образ ідеально прекрасної людини, досконалої фізич­но і духовно. Особливо виразно виявився ренесансний антропоцентризм. Основним об'єктом художнього втілення став образ окремої людської особистості.

Високий Ренесанс змінив співвідношення локальних художніх шкіл Італії. Особлива роль у розвитку мистецтва належала Флоренції. Але на зламі 15-16 ст. провідним центром Італії став Рим. На відміну від таких великих промислових і торговельних міст, як Флоренція і Венеція, Рим не започаткував власної художньої школи. Рим набував статусу духовної столиці всього католицького світу. Тут працювали кращі художники з інших міст Італії.

Засновником Високого Ренесансу в Середній Італії вважається видатний італійський худож­ник , вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.). В науковому і художньому відношен­ні творчість митця вирізняє універсальність. Виняткове наукове і художнє значення має «Ко­декс Леонардо да Вінчі». Рукопис створений у Мілані між 1506-1513 рр. і стосується різних проблем астрономії, геології, гідравліки, гідродинаміки. На 18 великих аркушах, заповнених з обох боків дрібним почерком, міститься 360 рисунків, причому точність рисунків Леонардо-митця відповідає ґрунтовності спостережень Леонардо-вченого.

Класичну лінію мистецтва Високого Ренесансу втілив живописець і архітектор Рафаель Санті (1483-1520 рр.). Рафаелю доручили розписи апартаментів Папи -так званих станц (кімнат) Ватиканського палацу. Тема розпису -чотири сфери духовної діяльності людини: богослов'я представляла фреска «Диспут», філософію -«Афінська школа», поезію -«Парнас» , правосуддя -«Мудрість, Поміркованість і Сила». Вже сам факт поєднання в межах загального художнього задуму образів християнської релігії та язичницької міфології яскраво засвідчували ставлення людей того часу до питань релігійної догми. Кульмінацією епохи Відродження, а також її завер­шення становить творчість талановитого скульптора, живописця, архітектора і поета Макіланджело Буонарроті (1475-1564 рр.). Митець виділив основу цього ідеалу -активність, дієвість, людини, її спроможність до героїчного подвигу. Антропоцентризм Ренесансу досягає у Міке­ланджело не лише вершини, а й крайності: увагу митця привертає тільки людина, натомість арена її діяльності, реальне оточення його майже не цікавило. Так визначилася специфічна осо­бливість творчого обдарування.

Завершенням періоду Високого Відродження у творчості Мікеланджело вважається мармуро­ва «Капела Медічі» (Флоренція), виконання якої він здійснював майже 15 років. На характері задуму й образного рішення комплексу позначилися складні події в історії Італії. Розгром Риму 1527 р. імператорськими військами означав не лише кінець незалежності країни, а й початок кризи ренесанської культури.

Визнаючи непересічне значення культури Ренесансу, передусім культури Високого Відрод­ження, доцільно зазначили і наявність певних тенденцій його спаду. Аналіз культури Високого Відродження виявляє обмеженість становлення світогляду лише на особисто-матеріальних засадах, на персаналістській ізоляції людини відповідно до антично-середньовічного неоплатонізму.