4.5. Національно-державницький (націонал-демократичний) напрям

Національно-державницька ідеологіяна відміну від націоналізму висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), а також відстоювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, самовизначення народу в його етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького та національно-демократичного напряму постав Іван Франко, який одним із перших в українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси даної концепції, які чітко висвітлені в праці "Поза межами можливого", можна звести до таких моментів: 1). основною причиною гальмування економічного та культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності; 2). а без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності; 3). українські політичні сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності; 4). цей ідеал, хоча він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати активною копіткою працею борців-революціонерів; 5). для повноцінного національного розвитку необхідне творення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх та нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України.

У площині вирішення соціальних питань Франко стояв на позиціях соціалізму. За цими поглядами він наближався до Драгоманова, тобто відстоював федеративно-громадський принцип, що передбачав свободу й автономію у відносинах між собою і громадою, громадами і народом. Соціалістична концепція І. Франка містила також й ідеї кооперації, колективної громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби проти соціального гноблення та ін. Та соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся від марксизму. Дана різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав ідеї економічного детермінізму, історичного фаталізму, теж диктатури пролетаріату і державної централізації. Отже, політичні переконання І. Франка ґрунтувалися як на національно-демократичних, так і на соціалістичних поглядах.

Національно-державницьку ідеологію захищав правник-політолог Станіслав Дністрянський. Базовими поняттями концепції С. Дністрянського є поняття нації та держави. Головними ознаками держави вважав: територію; людей, які проживають на ній; організацію суспільного ладу з ознаками – автономією, авторитетом, а також автаркією. Люди, територія і народна культура – основні ознаки нації незалежно від величини державної організації. Терміном "люди" Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що склався на основі родового походження і загального почуття кровної спорідненості. Щодо поняття "культура" включав народну мову, історичні звичаї. Поняття "територія" має в державі політичне, а в нації – етнічне значення.

Ідея федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті концепції єднання народів, ґрунтується на чотирьох основних засадах: 1). питання об'єднання народів має розв'язуватися після міжнародного визнання їхньої державної самостійності; 2). вирішувати питання вступу до міжнародного об'єднання мають лиш парламенти; 3). кожний національний парламент, котрий подав згоду на утворення об'єднання, має висунути однакову кількість мандатів для вироблення спільної угоди; 4). заснування спільного адміністративного трибуналу, який наділений судовими функціями задля вирішення спірних питань.

Правознавець-політолог Володимир Старосольський формулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного, а також й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях "Теорія нації", "Політичне право" та "Держава і політичне право". Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками є мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психологічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю та долею. На основі цього підходу Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Інтерес щодо неї має інше значення, аніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої та почуття людей.

Джерелом існування національної спільноти, життєдайна енергія – є прагнення до політичної самостійності, котре історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не лиш національні, а класові інтереси, які є взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них, наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків історії. Поняття держави пов'язане з пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно, існують дві форми визвольної боротьби – соціальна й національна. Перша форма базується на спільності інтересів і цілей, а друга – на чуттєвій основі, на стихійній волі членів національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї спільноти та творити одну гуртову цілість.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, Старосольський робить висновок про те, що дана ідея завжди була пов'язана з синтезом національного й соціального визволення. Маси народу, котрі брали участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували із ним й своє соціальне-визволення. Через втрату підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціоналізованими й починали служити загарбникові.

Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвиткові, як марксисти. Він виокремлював 3 шляхи побудови держави: на основі економічних інтересів, політичних інтересів, теж національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим та єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).

Сучасною можна вважати концепцію формування нації, котра запропонована Ольгердом Бочковським. її суть зводиться до таких моментів: створення широкої мережі громадських інституцій та підтримка середніх класів; утворення власної держави з власною територією, котра поглиблює етногенез, перетворюючи його в націогенез; розвиток капіталізму та демократії, котрі виводять на історичну арену колись пасивні суспільні класи – робітництво і селянство.

Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм, зумовлювалася двома обставинами:

1. нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом;

2. порушенням політичних, а теж національно-культурницьких прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької Росії.

Основною працею "національного" комунізму постав трактат Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі (Що діється на Україні та з Україною)", в якому піддано нищівній критиці політику більшовиків в Україні. Трактат обґрунтував необхідність незалежної УСРР, об'єднаної з Радянською Росією на основі справжньої федерації, незалежність української комуністичної партії, поєднаної з російською лише через комуністичний Інтернаціонал.

Найпомітнішими діячами цього напряму були Володимир Винниченко, Микола Хвильовий. Володимир Винниченко після падіння УНР визнав радянську владу в Україні та навіть хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись у 1920 р. із еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом із тим у "Листі до українських робітників і селян" Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що: 1). існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в деклараціях; 2). декларативним є уряд УСРР, він не обраний, але призначений Політбюро ЦК РКП(б); 3). правляча революційна партія – це машина, котрою управляє невелика група людей; 4). партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу; 5). влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її; 6). в Україні все те, що існує, є мілітаризоване і централізоване; 7) політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу.

В еміграції Винниченко аналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно якої перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Цікаво: колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.

Микола Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному ґрунті, відкинувши "російський шлях" по розвитку у культурній сфері. А для цього слід подолати хохлацьку розляпаність, український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки із малоросійством, українофільством, але й москвофільством.

Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси: 1). визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки як держави трудящих; 2). подача комунізму як прогресивного ладу, в межах котрого можна реалізувати національно-державницький ідеал; 3). підтримка ідеї федерації незалежних державних республік; 4). критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога задля української незалежності; 5). розуміння національної революції як продовження соціальної; 6). надання пріоритету колективним формам власності.