4.2. Ліберальний і соціалістичний напрями

Лібералізм в Україні мав специфіку й відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім ліберальних ідей, він містив ще ідеї соціалізму (прудонівського типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. Щодо основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа господарювання; автономія України у складі Росії; самоврядування як основа державного устрою; загальнолюдські цінності на національному ґрунті. Представники лібералізму – Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський. В цьому руслі зупинимось на ідеях М. Драгоманова.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу "трудового народу", й розвинув учення про суспільство й державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні із точки зору еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю. Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми "Вольний Союз – Вільна Спілка", де обґрунтовувалися засади російського конституціоналізму. Найважливішими із них він вважав громадянські свободи й децентралізацію Росії. Децентралізація – це основа для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа має мати внутрішню самостійність до інших самоуправ. Центральна влада зосереджена у земельному соборі як вищому законодавчому органі, який функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим – "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада – лише орган координації між ними.

Національне питання М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав й свобод громадян, тому пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження та розвитку національної свідомості і піднесення освітнього рівня; боротьба за політичну свободу, а також конституцію; розв'язання соціальних проблем. У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що задля здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм розумів як акт творення соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Другу сторону "громадівського" соціалізму (соціал-лібералізму) Драгоманова становив соціалізм Сергія Подолинського. На формування політичних поглядів значний вплив справив гурток, очолюваний перекладачем першого тому "Капіталу" К. Маркса М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном, С. Подолинський особисто знайомиться з Марксом і Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх учення непридатним для умов Росії.

Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, а також завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем й доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лиш політична, а економічна. А ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу та рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, можливостей всебічного культурного розвитку.

Основним осередком соціалістичного суспільства має стати громада. Саме вона виступатиме основою ведення господарства і органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу та судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади. За проектом С. Подолинського Україна майбутнього має бути спершу федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потім стати членом всенародного вільного союзу – міжнародної федерації.

С. Подолинський засобом цього переходу вважав революцію у формі збройного повстання: в Західній Європі – пролетаріату за підтримки селянства, а в Східній – селянства за підтримки найбіднішого міського населення. Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм – суспільство, в якому народ управлятиме й керуватиме економічними, політичними та культурними процесами. Також з ідеалами соціалізму зближені І. Франко та М. Грушевський, а теж В. Винниченко.

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішального значення моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована "Історією русів" – як історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш: критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі "Самостійна Україна" закликав щодо відновлення самостійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Ідеї Міхновського також збігалися із ідеями національно-державницького напряму, зокрема із ідеями про широкі політичні і громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, із ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а теж проголошення лиш етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому, націоналістичному ідеологічних напрямах.

Микола Міхновський, навчаючись на юрфаці Київського університету, у 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи "Братство Тарасівців" та розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України. А його "Самостійна Україна" постала як програмний документ утвореної в 1900 у Харкові Української революційної партії. "Самостійна Україна" вважається ще першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку – боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі "зрабованої нації", Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою. За цим документом Україна – самостійна держава з республіканським устроєм – вступила у договірні відносини із Росією як "вільний із вільним" та "рівний із рівним". А статті угоди спрямовані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя.

Та самих лиш юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної свідомої верстви – це інтелігенції. Інтелігенція же польського походження розбудовувала Польщу, російського походження діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися із пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати державності Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності та висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле.

Найбільш системного та глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В. Липинського, С. Томашівського й В. Кучабського. Зупинимось на ідеях В'ячеслава Липинського. В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у доробку "Листи до братів хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм та український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державними та суспільними сферами здійснює аристократія – це є найкращі представники усіх класів й станів: промислового (фабриканти й інженери); хліборобського (поміщики, селяни й сільські робітники); фінансового і купецького (всі люди, які живуть від обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, котра також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм – за класовими ознаками і націоналізм – за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження або соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, – це є утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, які здатні приборкати анархію і свавілля. Релігійний етос – передоснова становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління бачив у дуалістичній конституційній монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу утворюють палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (як по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), та трудова (вища), до котрої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція Степана Томашівського ґрунтувалася на особливій ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українському консерватизмі; об'єднуючій національній ідеї; європеїзації українського руху. Щодо поглядів на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління: республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія – демократичною, якщо вона не є абсолютною.

Василь Кучабський називав концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї "українського П'ємонту": завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лиш на певній території. Таким "П'ємонтом", на його думку, могла стати Галичина.

Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міхновського. Він включав наступні основні принципи: 1. нація як етнічна спільність – основний чинник державного та суспільного життя; 2. волюнтаризм – як один із світоглядних принципів; 3. національна диктатура – як перехідна форма державного будівництва; 4. активна меншість – національній ідеї організовують та ведуть патріоти пасивно на боротьбу за українську державність; 5. національна революція – основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, котрий основні засади своєї доктрини виклав у праці "Націоналізм". Не заперечував певного впливу Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції останнього.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму. Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі – інстинктивному прагненні нації до життя, влади, панування. Другий принцип передбачав виховання в народу ідей до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети. Третій принцип ґрунтувався на романтизмі і фанатизмі, що надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям – догматичного характеру, тому спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвертий принцип – проголошення імперіалізму як синтезу між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що мало би загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало би народи, нездатні управляти собою. П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти – ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу. Для забезпечення перемоги меншість повинна використовувати "творче насильство".

Д. Донцов, на відміну від В. Липинського, вважав, ніби передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної та політичної спільноти. Його націоналізм – ідеологічна основа революційної ОУН до III Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли й відбувся відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Концептуальні засади націоналізму Донцова використав при розробці доктрини нового націоналізму Микола Сціборський. У праці "Націократія" він сформулював основні риси своєї доктрини: 1). українська держава повинна бути авторитарною й спиратися на працюючі верстви української нації; 2). політичним суб'єктом влади є національна диктатура; 3). форма правління має сильну законодавчу й виконавчу владу. Законодавчий орган – Державна Рада обирається всіма громадянами, голова держави і одночасно прем'єр-міністр – Національними Зборами, що складаються із депутатів Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, а теж представників крайових рад та синдикатів.