6.
В даний час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, що простежуємо в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.
Юрій Дрогобич – це доктор філософії та медицини Болонського університету, займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він є прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.
Станіслав Оріховський змолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (як шляхетний стан), розум (король). Мета держави: збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці "Про природне право" С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над діями монарха і інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник застосував при розробці піраміди влади у Польщі, яка б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті – священнослужителі, а у правому – король.
Полемічна література здебільш торкалася питань релігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної й католицької церков, другий тісно пов'язувався із антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.
Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги "Про єдність церкви божої": критикував православну церкву у відступництві східної церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок задля русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов: 1 визнання влади папи православними; 2 єдність віри; 3 послух перед папою. Окрім того, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.
Між яскравих постатей другого напрямку можна виділити автора "Апокрисису" Христофора Філалета. В полемічній боротьбі із П. Скаргою він відстоював ідею демократизації церкви, в дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Філалет дотримувався думки, що відносини влади й народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно із яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав та свобод підданих із боку як короля, так й шляхетного стану підриває державу, спричинюється її занепад. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й папи римського, вважав незаконним його втручання у світські справи. Тому тут йдеться про концепцію обмеженої, або конституційної монархії.
Іван Вишенський – це визначний український письменник-полеміст – висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед богом. А принцип соборності як вияв демократизму він відстоював теж у відносинах між церквами. В цьому же контексті І. Вишенський заперечував не лише абсолютизм духовної влади – папи римського, а й абсолютизм світської влади – королів та царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від бога та не може користуватися нею на свій розсуд.
У козацько-гетьманську добу політична думка України розвивалася в контексті правових документів, котрі відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а теж у руслі концепції просвітників щодо суспільства й держави. До важливих правових документів часу слід віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Угоду та Конституцію" Пилипа Орлика. В них закладено правову основу міжнародних договорів України із іншими державами та простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначено конституційні засади державного і суспільного ладу.
"Березневі статті" передбачали збереження козацьких та міщанських, а також шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішувати, хто до котрого стану має належати; право самостійно збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, але правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Росії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.
"Гадяцький трактат", розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив наступні основні положення: 1. Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої; 2. гетьман постає цивільним та військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами; 3. передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; 4. без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства; 5. православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, де існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.
"Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" містили 16 статей і починалася з урочистої декларації: Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Визначено кордони України з Польщею та Росією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних земель та поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція також передбачала поділ влади між гетьманом як виконавчою владою, генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не були визначені, тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.
Козацьке
Просвітницький напрям в політиці знайшов глибоке відображення в доробках Стефана Яворського, Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.
Стефан Яворський (1658-1722) був українським-російським церковним діячем – митрополитом Муромським і Рязанським, а також місцеблюстителем патріаршого престолу й очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.
Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині котрої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче – купецтво, духовні чини та в самому низу – народ.
Образним було уявлення про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше "колесо", перший чин – аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге "колесо" – військові; третє "колесо" – духовенство, четверте – люди простонародні: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях є царські вельможі, генералітет і офіцерство. Духовна знать, що освячує структуру, знаходиться на третьому місці.
Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають же кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних щодо смирення та послуху владі". Підтримував заходи Петра І по зміцненню держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній проблематиці співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава й церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити вплив на суспільне життя.
С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися під впливом розширення її зв'язків із європейськими державами. Намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.
Один з авторитетних діячів Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном – у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга та фактично очолив російську православну церкву, ставши однією із найбільш наближених до царя осіб.
Ф. Прокопович був одним з найосвіченіших політичних, а теж церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним із досягненнями світової політичної думки. Є автором політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент". А найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму. У своїх політичних поглядах виходив з того, що існують три основні форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, адже як батьки піклуються про дітей, так й монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро й зло, мир та війна, любов та ненависть. Природним задля людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.
Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. Сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може і повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, треба підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.
Верховна влада у своїй діяльності має мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя й освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно щодо природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, які спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Прокопович виправдовував реформи Петра І. Щоправда, під "загальнонародною користю" він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.
На підтримку Петра І, обґрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від Яворського, обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви – державі, виступав проти зверхності й автономії влади церкви над державою. Ідеалом Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стоїть самодержець – освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу. Освіту та розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.
Михайло Козачинський у доробку "Громадська політика" розробляв питання природного права як складової людської природи, розподіляв всі людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись викласти розуміння причин воєн, їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).
Консервативна думка започаткована "Історією русів" – як історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У даній праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно із якою Україна має право розірвати договір із Росією, а також повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.
Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки у XVIII ст. слід вважати погляди Григорія Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію Вишенського, містить базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; форму правління (як в ідеалі) – демократичну республіку, де забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу – просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.
7…
Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були 19 ст., особливо його друга половина, й початок 20 ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямків, які втілювали собою складну гаму суспільно-політичних відносин, різноманітних інтересів і потреб, політичних намірів та устремлінь. Ідеї кожної з цих течій і напрямів політичної думки з урахуванням національних і етнічних характерних рис були безпосереднім відображенням класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.
Після розгрому Запорозької Січі, введення кріпацтва, ліквідації договірних відносин України з Росією політичне життя в Україні надовго ніби завмерло.
Більшість земель України тоді перебувала в складі Російської імперії — Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття — у складі Австро-Угорської імперії. Тому розвиток політичних ідей в Україні в ті роки особливо тісно переплітався з передовою думкою російських учених, мислителів, політологів. У багатьох питаннях вони виступали однодумцями, палкими прихильниками, захисниками спільних поглядів.
Ідеї соціального й національного визволення породжувалися тим нестерпним колоніальним режимом, в якому перебувала Україна впродовж багатьох століть.
Економічна політика російського уряду незмінно йшла врозріз з інтересами України як суто хліборобського краю. Митні тарифи, фінансова політика, непомірні податки викликали в українського населення гнів та обурення, спричинювали антиросійські, антиподьські й взагалі антиіноземні настрої. Перша половина 19 ст. проходила під знаком тяжкої політичної реакції. Після жорсткої розправи з декабристами царський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей. В імперії визнавалися три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ'я, самодержавство й народність.
В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: усі провінції управлялися з єдиного центру — з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас.
Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення людності. З іншого боку, царський режим страшенно боявся будь-якого радикального руху, що міг виникнути й виникав в Україні. Отже, страхом українського сепаратизму була пройнята вся економічна, політична й духовна спрямованість царського режиму.
Ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилось у Львові близько 1845 p., були першою політичною програмою для українства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. Тут були: обдарований історик і викладач університету Микола Костомаров, викладач гімназії та видатний письменник Пантелеймон Куліш, високоосвічений чиновник Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався геніальний Тарас Шевченко.