3. Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.

У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асам-

блеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права:

вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми;

застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування;

повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами.

Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

8

1. Основні принципи міжнародного права — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб´єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Ознаками основних принципів міжнародного права можна вважати такі:

1. Вони є загальновизнаними як основні принципи сучасного міжнародного права. Ця загальновизнаність випливає з того, що світова співдружність держав закріпила їх у Статуті ООН; у Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., у Заключному акті Наради з питань безпеки та спів робітництва у Європі 1975 р. і в ряді інших міжнародних документів. Більше того, від часу закріплення основних принципів міжнародного права у вказаних документах жоден суб´єкт міжнародного права не заявив, що він їх не визнає.

2. Вони є універсальними — обов’язковими для виконання всіма суб’єктами міжнародного права, незалежно від того, чи вони є членами ООН, чи брали участь у прийнятті вищезазначеної Декларації. Основні принципи міжнародного права формулюють права, обов´язки безвідносно до суб´єктів міжнародного права. Отже, неправомірно стверджувати, що, скажімо, принцип невтручання зобов´язує тільки держави. Він є обов´язковим і для міждержавних організацій (наприклад, ІІАТО) та інших суб´єктів міжнародного права, які здатні здійснювати за ним права і виконувати обов´язки.

3. Вони є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Основні принципи міжнародного права мають перевагу над іншими нормами цієї системи права. Таку перевагу закріплено у ст. 103 Статуту ООН, ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. За цими міжнародно-правовими актами норми міжнародного права не можуть суперечити основним принципам міжнародного прана. Якщо таке трапляється, то норми вважаються недійсними, такими, що не можуть мати правових наслідків. Основний принцип міжнародного права може бути змінено або скасовано тільки новим принципом.

5. Вони є фундаментом міжнародного правопорядку. Вони досить часто застосовуються за наявності прогалин у міжнародному праві. Це нерідко практикується в нових сферах міждержавного співробітництва, де ще не вироблено відповідного міжнародно-правового масиву норм.

6. Основні принципи міжнародного права функціонують тільки у взаємодії. Вони мають комплексний характер, взаємозумовлюють один одного. Зміст одного принципу можна цілком з´ясувати лише в контексті інших принципів. Саме тому в Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., зроблено такий наголос: „При тлумаченні і застосуванні викладені вище принципи є взаємопов´язаними, і кожний принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів”.

2, Cпіввідношення і взаємодії міжнародного та національного (внутрішньодержавного) права представляє собою одну із найважливіших сучасних проблем юриспруденції, що має не лише теоретичне, а й практичне значення. Так, наприклад, переважна частина основних прав і свобод людини спочатку були закріплені у міжнародно-правових актах - Міжнародному біллі про права людини, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. тощо - а вже згодом втілилися у законодавстві багатьох країн. Захист таких прав і свобод можливий не лише на національному, а й на міжнародному рівні, в т.ч. і через міжнародні суди.

Міжнародне та національне право являють собою самостійні правові системи, що характеризуються самостійним предметом, методом, цілями та завданнями правового регулювання. Проте, інтернаціоналізація суспільного життя призводить до значного розширення сфери застосування міжнародного права: міжнародно-правовими нормами починають регулюватися не лише міждержавні відносини, а відносини, які виникають у межах однієї держави, наприклад відносини між державою та людиною з приводу забезпечення її прав і свобод або відносини між державою та територіальною громадою з приводу реалізації місцевого самоврядування. В подібних випадках має місце перехрещування правового регулювання одних і тих же суспільних відносин нормами міжнародного та внутрішнього права і виникає необхідність узгодження норм міжнародного та національного права, визначення механізмів взаємовідношення між ними.

До факторів, які зумовлюють актуальність проблеми співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, зокрема, відносяться:

· забезпечення дотримання прав і свобод людини на глобальному рівні;

· підтримання миру та безпеки людства;

· інтернаціоналізація виробництва, залучення у систему міжнародного розподілу праці все більшої кількості держав і необхідність ефективного регулювання світової економіки;

· вирівнювання різниці у розвитку між провідними та відсталими країнами;

· розв'язання глобальних проблем охорони природи;

· урегулювання освоєння та використання відкритого моря, космічного простору, Антарктиди та інших об'єктів з міжнародно-правовим статусом;

· забезпечення культурного розвитку та культурного діалогу між країнами.

Ключовими аспектами проблеми співвідношення та взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права є:

· співвідношення між міжнародною та національною правовими системами;

· співвідношення міжнародно-правової та національно-правової норми;

· можливість безпосередньої дії норм міжнародного права в середині (на території) держави

3. Міжнародний захист прав дітей. Розвиток у політичній і правовій думці загальних ідеалів про рівні права та свободи всіх людей тривалий час не торкався прав дитини. Першим найбільш авторитетним документом у галузі захисту прав дітей можна вважати Загальну декларацію прав людини 1948 р,, у якій зазначено, що користування основними правами людини не залежить від віку, акцентовано увагу на необхідності особливого захисту материнства та дитинства (ст. 25) та вперше сформульовані основні вимоги одержання освіти (ст. 26). У цей же час у конвенціях МОП були розпочаті міжнародні зусилля щодо обмеження експлуатації дитячої праці. Одним із найважливіших міжнародно-правових актів щодо захисту прав дитини є ухвалена в 1989 р. Конвенція про права дитини, у якій сформульовані основні уявлення сучасного людства про місце дітей у суспільстві. З метою «розгляду проґресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з цією Конвенцією», відповідно до ст. 43 засновано Комітет із прав дитини.

Дитиною є «кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше»2. Основним правовим принципом захисту прав дітей є рівність прав усіх дітей «без усяких винятків і без розбіжностей або дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового становища, народження чи іншої обставини, що стосується самої дитини або її сім'ї»3.

Права дитини потребують спеціального захисту. Як зазначено в Декларації прав дитини, з метою забезпечення можливості та сприятливих умов для вільного і повноцінного розвитку за будь-яких обставин, «дитина внаслідок її фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охорони та піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження». Принцип спеціального захисту прав дітей діє й у таких екстремальних ситуаціях, як, наприклад, позбавлення волі неповнолітнього за скоєння злочину, а також у разі призначення та відбування покарання.

Закріплюючи невід'ємність основних прав людини, міжнародне право розглядає дітей як суб'єктів громадянських і політичних прав тією ж мірою, що й дорослих. Різниця полягає тільки в тому, що дитина потребує, щоб нею «належним чином управляли та керували» задля здійсненні нею своїх прав і свобод і щоб робили це «згідно зі здібностями дитини, що розвиваються»1. Разом із тим у міжнародному праві проголошено деякі специфічні, так би мовити, дитячі громадянські права: право на реєстрацію, на ім'я, на набуття громадянства з моменту народження. Безумовно визнане право дитини на збереження індивідуальності та заборонено протизаконне втручання в цю сферу.