§ 4. Основні риси права

Приступаючи до вивчення права, що діяло в українських землях, слід враховувати перш за все рівень суспільно-політичного розвитку цих територій, особливості та своєрідність становища самої України. Органічний зв'язок між правовим і державним розвитком обумовлює необхідність при розгляді основних рис пра­ва в Україні спиратися на матеріали попереднього параграфа, при­свяченого державному ладу в Україні на той же час.

Тільки такий підхід дає можливість виявити основні законо­мірності правового розвитку, розкрити суть права, що діяло в українських землях, розглянути його найбільш важливі форми та інститути.

Джерела права. Правова система, що склалася в Україні нап­рикінці XIV — у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів міс­цевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпос­ницького ладу в Україні.

В умовах своєрідного політичного становища українських зе­мель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських земель.

У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор­мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовсько­го. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права.

Особливо помітно це було у Польському королівстві, де зви­чаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, однак, вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого зна­чення набули Генрікови артикули 1572 р.

Свою правову систему було розроблено у Великому князівстві Литовському. Союз з Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що торкається становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберіга­лася. Тому після Люблінської унії 1569 р. в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, По­ділля та Київщина), було введено державний лад*. Як і раніше, на території України (за винятком Галичини) діяло не польське право, а обласні привілеї та Литовські статути.

Прагнення до кодифікації законодавства мало у Литві більш сприятливі умови, ніж у Польщі. Наслідком цього була поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVI ст. — трьох Литовських статутів.

Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовця-ми-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному сеймі у Вільні 1488 р. Зміст його стосується пору­шень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому містяться змішані старі українські та нові станові поняття. Дещо взято з Руської Правди**.

У І Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старо­го"), виключно світському кодексі, який було прийнято на вально­му сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у Литві та в українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містить норми державного, адміністративного, цивільного, сі­мейного, кримінального, а також інших галузей права. Статут про­голошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті. І Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку*.

Унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систе­му права, яка була однаково прийнята у всіх кінцях величезної різномовної держави. Органічно поєднаними пластами у статут увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звича­євого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунк­тів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонсь­кого Зерцала**.

Для розробки проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православ­них), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктора прав чужоземних, які статут склали і написали". Статут було затвердже­но сеймом у 1554 р., але він набрав чинність тільки з 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що від­булися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 рр., визначав становище великого князя ("господаря"), захищав приві­леї крупних феодалів, фіксував права і вільності шляхти. Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів, як і І Литовсь­кий статут, включав норми, що належали до різних галузей пра­ва***. Оскільки ця редакція з'явилась внаслідок домагань волинсь­кої шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут зветься також Волинським****.

Після Люблінської унії 1569 р- з'явилась потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність з польськими законами. За дорученням- польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробці статуту комі­сія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився Литовський статут, який був остаточно затверджений при­вілеєм Сигізмунда III у 1588 р. "Ми, государ, — було сказано у цьому акті, — той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбу­тній час видаємо"*.

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, деталь­но регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачен­ня основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з най-значніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Ли­товському статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київ­ському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти статут 1566 р-**

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності "писаної" нор­ми вирішувати справу "на основі старого звичаю". Можливість діяти "згідно з старим звичаєм, способом звичая стародавнього" визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, "усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати"***.

Значне поширення в українських землях одержало магдебур­зьке право, згідно з яким окремі міста України отримували самов­рядування і право "між собою судитися і радитися". Відомо воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Най­більш авторитетним серед них був збірник під назвою "Статі маг­дебурзького права", виданий у 1556 р. Бартоломеєм Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг,

присвячених різним розділам міського права. Їх розглядали як офіційну інтерпретацію магдебурзького права*.

Так, у 1518 р. аналогічне право було надане киянам з тим, щоб вони "вели свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як визначає магдебурзьке право"**. Магдебурзьке право мало чітко виражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам пануючого класу (шляхті, купечест-ву, верхівці ремісників), і, навпаки, в усуненні від участі в управ­лінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на зовнішньо виражену автономію українських міст, де діяло магдебу­рзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і неза­лежними.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церков­не) право. Правовими джерелами православної церкви в українсь­ких землях були кормчі книги — "Номоканон" (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава ("Сувій Ярослава"). Найбільш відомою католицькою кодифікацією кано­нічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р. Певне відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (Війсь­кові) артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитої. Вони фактично були першими збірниками вій-ськово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козаць­ке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що одразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала війську Запорізькому право судитися "у своїх старшин по давнішнім правам їх"***, тобто на основі звичає­вого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливу популярність звичаєве козаць­ке право одержало у середовищі українських селян, що тікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров'я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплю­вали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом*. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була "чесність велика". Живучі "на основі старожитніх і найстаріших звичаїв", козацтво всіляко відс­тоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Право власності. Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності. І у польському, і у литовському праві поняття власності з'явилось досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін "дідівщина", тобто володіння речами, одержаними в спадщину "від дідів". Надалі його витиснуло поняття "власность" (власність)**. У Великому князів­стві Литовському в статуті 1529 р., який закріплював права і приві­леї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін "власність"***, хоча деякий час зустрічалося і таке поняття, як "отчина".

Об'єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського госпо­дарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливе значен­ня при цьому набував розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувались маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого — "інші всякі добра і пожитки".

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розріз­нялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхет­ські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій: "отчини" або "дідини", тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування (держання) на визначених умовах, наприклад, "до волі панської"; одержані внаслідок купівлі-продажу.

Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним віль-

но, то щодо маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислуже­на або куплена — вважалась недоторканою. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли "до землі воро­жої", розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки пере­ходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівча­та, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями.

Право володіння землею грунтувалося на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що записано у грамоті госпо­даря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право воло­діння землею, то ця земля відписувалась до господаря. Але цілком зрозуміло, що за час від аграрної реформи до прийняття І Литовсь­кого статуту, з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визнавши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недій­сними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка тримала землю протягом зазначеного часу.

Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпоряд­ження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною власністю про-тирічило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхта добивалася ска­сування цього обмеження. Згідно з II Литовським статутом 1566 р. шляхтичам не потрібен був дозвіл великого князя на відчуження "отчини" — досить було повідомити про це земський суд. Щоправ­да, вислужені маєтки ("вислуги") відчужувалися лише за згодою великого князя*. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким "усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбу-

тньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вис­луженими у нас, государя, і яким небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажан­ням і власним розсудом"*.

Деяке поширення на початку XV ст. одержує так зване застав­не землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передава­лися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі землі перетво­рювалися у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передати своє право іншим особам. Через ЗО років, якщо земля не викуплена із застави, вона переходила у власність кредитора**.

Право володіння землею як загальне правило супроводжувало­ся обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литов­ські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 р.: "Всякого звання духовні і светські, княжства, панята, і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу"***. До того ж така військова служба вимагається з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. "А хто" — записано у III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєт­ків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана нашаго великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю"****.

Спадкове право. Досить ретельну правову регламентацію одер­жали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спад­кове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим май­ном. Нерухоме майно і перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але, починаючи з XIV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались доч­ками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.

Розрізнялося спадкування батьківського і материнського май­на. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що "спад­щина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити"*. Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у "вотчину" лише синам, а доч­кам — переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого"**.

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, повозок, килимів, тощо, то все це повинно рівно розподілятися поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допо­могою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність — вотчи­ну або материнське майно. Кожен мав право "записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак, не батьків­ські і не материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським"***. При цьому право заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.

При відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів фамі­льне (родове) майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, вели­кого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 р., де було сказано, що "котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литов­ського... переходять і переходити будуть". Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 р.

В той же час багато питань, пов'язаних із спадковими відно­синами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядати­ся переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права*.

Зобов'язальне право. Значний інтерес являє собою зобов'яза­льне право, яке діяло на українських землях.

Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого поширення. 1 все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одер­жує поширення договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли "усім станам шляхетського народу" вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх "ввідавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати"**.

Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлю­вав строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій і обря­дів. Було прийнято, щоб контрагенти перебивали руки, часто вис­тавлявся могорич (частування). Усе це робилось на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними за­собами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Викорис­товувалась також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на перший строк рухоме майно, а по закінченню строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися*.

Значне поширення у XIV—XV ст. отримало поручительство. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміж­ною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспро­можним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше "десяти коп грошей". Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник за Литовським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові "тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг"**.

Ще більш суворі вимоги становив закон для угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим способом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чо­тирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками***. Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився "з книг замкових до книг земських". Такий же запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.

Злочин і покарання. Велику увагу польсько-литовське законо­давство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочи­нам майже дві третини своїх статей. Визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в'язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом головщину*.

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну "кривду", яку було зав­дано окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як "шкоду", "злочинство". Потім його стали називати "виступом", тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єк­тами злочину вважалися як вільні, так і феодальне залежні особи, які досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років з дня народження, або 16 років за Литовським статутом 1588 р.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика нама­галися розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Кази-мира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив "гріх жорстокості". Статути Великого князівства Ли­товського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. Їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря — великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вва­жалося убивство, яке підрозділялося на категорії залежно від об'єк­та, суб'єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, бать­ків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж — відкри­тий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смер­тю. До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідни­цтво, зґвалтування та ін.

У статута^ Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: "кара", "страта" то­що. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р., залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави*.

Найбільш тяжкими покараннями була смертна кара, яка пе­редбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, пові­шання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посаження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрублення руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався до предс­тавників шляхти було виволання (викрикування), оскільки воно пов'язувалось з публічним оголошенням вироку. Виволання призво­дило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спійман-ня її належало убити. Від таких наслідків "виволання" міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт**. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також повинен був залишити кордони держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна систе­ма майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщи-ну, відшкодування збитків, нав'язку.

"Головщина" — це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до III Литовського статуту "коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде". Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, "крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра — 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, які на магдебурзькому праві — ЗО коп грошей, за тяглову людину — 24 коп грошей" та ін.

Грошовим штрафом, який призначався за заподіяння пора­нення, заподіяння побоїв, незначну крадіжку, яку було вчинено вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути і основною, і додатковою мірою покарання. Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір*.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям встановлювати розмір покарання довільно, ви­ходячи із своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здо­ровим глуздом".

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким вважалося убивство козаком товариша, завдання побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайда­мацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (окрім матері, сестри, дочки), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру тяж­кості учиненого злочину. Як покарання практикувалися прив'язу­вання винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбу­вання майна.

Найбільш суворим покаранням у козаків була смертна кара, яка носила здебільшого кваліфікований характер: закопування жи­вими у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних відмін­ностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в

українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагаль-ний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був повинен самостійно зібрати усі докази, пред'явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найбільш тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язко­вими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси слідчого процесу.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової залежності сторін. Представниками сторін на суді могли були професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний процес, бо центральне місце на ньому займала "розмова сторін", як тоді називалась процедура словесних змагань сторін. Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, була конче необхідною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО—40-х рр. XVII ст. проходило щороку до сотні правиників*.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що засто­совувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підроз­ділялися на досконалі та недосконалі ("повні" і "неповні"). Кількість та якість доказів встановлювались для кожної категорії справ. Литов­ські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свід­ків, речовий доказ ("поличне"), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.

У привілейованому становищі знаходилась шляхта. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою. Коли ж звинувачувався у друге, він очищався присягою двох свідків, а втретє — шістьох свідків. І тільки після такої процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише державний суд, куди шляхтича викликали позовами**.

Найбільш поширеними доказами були показання свідків. Ста­тути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва

вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюва­них, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри годні").

* * *

Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., — це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і Польщі.

Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами. Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значен­ня в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.