Історія України / Відповіді / 2-2

Українсько-російський договір 1654 р. Продовження Національно-визвольної війни

Після рішення Земського собору про приєднання України до Росії із Москви до України, у Переяслав, 9 жовтня 1653 р. було відряджене посольство на чолі з бо­я­ри­ном В. Бутурліним, окольничим І. Алфьоровим і думним дяком Л. Лопу­хіним. У Переяслав вони прибули наприкінці грудня 1653 р. Б. Хмельницький із генеральною старшиною прибув у Переяслав 6 січня 1654 р.

8 січня 1654 р. у Переяславі почалася загальнонародна рада. Б. Хмель­ницький звернувся до присутніх із промовою, у якій говорив про перемоги і невдачі під час визвольної війни, про необхідність вирішення питання щодо входження України до складу Росії. Присутні одностайно схвалили цей союз: «Волим под царя восточного, православного...». В. Бутурлін вручив Б. Хмель­ницькому грамоту і знаки гетьманської влади — військовий прапор та булаву. Рішенням Переяславської ради частина території України — Лівобережжя і Київ — відійшла до складу Росії і почала називатися Гетьманщиною.

Рішення Переяславської Ради були по­-різному сприйняті в Україні. Конфлікт виник уже в самому Переяславі: коли козацька старшина присягала царю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули й від імені царя завірили козаків у виконанні прийнятих на себе зобов’язань щодо України. У цьому було відмовлено: посли заявили, що цар, як самодержець, не присягає своїм підданим. Конфлікт завершився поступкою Б. Хмельницького російським послам.

Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Богун, Іван Сірко і полки Уманський та Брацлавський. Виникли заворушення в Полтавському та Кропив’янському полках. Але в цілому в 117 містах України присяга пройшла спокійно.

Отже, у результаті рішення Переяславської Ради і переговорів у Переяславі було досягнуто угоди про перехід України під «високу руку» московського царя, що зумовлювало військовий союз України з Росією, необхідність передусім виступу російських військ на захист України від наступу польсько-­шляхетських військ. Посли від імені царя гарантували збереження незалежності Української держави, її прав і вольностей; Хмельницький і Військо Запорізьке присягою зобов’язалися вірно служити московському цареві. Це був двобічний договір двох рівноправних держав.

Але ані внаслідок Переяславської Ради, ані внаслідок переговорів із російськими послами, крім словесних обіцянок і запевнень від імені царя, Хмельницький і старшина не дістали ніяких документальних актів, які б містили письмові гарантії, визначали умови переходу Української держави під владу московського царя, її становище і взаємовідносини з Росією. Для розв’язання всіх цих питань і юридичного оформлення союзу, досягнутого в Переяславі, було вирішено послати до Москви посольство Війська Запорізького. Посольство до Москви прибуло 11 березня 1654 р.

Березневі статті

У результатів переговорів з’явилися документи, які визначали становище України і характер її відносин із Росією в перші часи після Переяславської Ради. Цими документами стали так звані Статті Богдана Хмельницького, або Березневі статті 1654 р. і жалувані грамоти Війську Запорізькому й українській шляхті, а також пізніше надана грамота православному духівництву. 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили Березневі статті, що визначили становище України в союзі з Росією. У них ішлося про те, що гетьмана обирає військо і тільки сповіщає про це царський уряд; гетьман і військо можуть налагоджувати відносини з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною тільки під контролем царської влади; реєстр визначався у 60 тисяч козаків; про збір коштів на утримання козацького війська та оплату старшині; про збереження прав станів, світських і духовних; про збереження в містах виборного управління і т. д.

Богдан Хмельницький фактично зберіг становище незалежного глави держави.

Порушення царатом Переяславської угоди

Сторони по-­різному оцінювали положення Переяславської угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина намагалися розширити й зміцнити українську автономію, то царський уряд прагнув розширити згодом свою участь у внутрішніх справах України, поступово перетворюючи її  на звичайну провінцію Московської держави. Так, уже в 1654 р. він поставив у Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої фортеці та посадивши воєводу, що й став безпосереднім представником царської влади в Україні.

Восени 1656 р. під час підписання між Росією і Польщею Віленського перемир’я до цього заходу не були допущені українські посли. У подаль­шому, особливо після смерті Б. Хмельницького у 1657 р., Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради й умови «Березневих статей», пішла шляхом обмеження козацько­-старшинського самоврядування в Україні.

Зовнішня політика козацької держави

Виникнення козацької держави в Україні сприяло зростанню її міжнародного авторитету й активізації дипломатичних відносин із сусідніми країнами. Насамперед потрібно було встановити союз із Кримським ханством, і Хмель­ницькому вдалося досягти цього, хоча й дорогою ціною (татари за військову допомогу одержали право забирати в полон (ясир) селян, і в результаті вони забрали з собою тисячі людей).

Богдан Хмельницький активно втручався у молдавські справи: козацьке військо на чолі з його сином Тимошем двічі (у 1650­–1653 рр.) ходило в Молдавію.

У тодішню столицю України — Чигирин до Б. Хмельницького прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції.

У ці роки сформувалася школа талановитих українських дипломатів, серед яких важливу роль відіграли Силуян Мужиловський, Данило Грек, Іван Ковалевський, Юрій Немирич і керівник зовнішньої політики — генеральний писар Іван Виговський.

Постійні порушення Москвою своїх зобов’язань перед Україною після 1654 р. (Переяславська Рада), безцеремонне поводження царських військ на козацькій території, укладення за спиною гетьмана миру з Польщею змусили Б. Хмельницького вжити заходів щодо пошуку інших союзників. Підтримали Б. Хмельницького Швеція, Семигородщина, Молдавія, Валахія, частково — Литва. Їхня коаліція не встигла скластися в тісний політичний блок, а після смерті Б. Хмельницького в липні 1657 р. розпалася. Проте гетьман перед своєю смертю заявив представникам Олексія Михайловича, що його спадкоємець — син Юрій — вільний від присяги, даної батьком у Переяславі в 1654 році.

Наукові оцінки договору 1654 р.

Історики по-­різному оцінюють Переясла­вську угоду:

а) «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха);

б) «васальна залежність» України від Росії;

в) «автономія» України у складі Росії;

г) «возз’єднання» українського та російського народів;

ґ) «військовий союз» між Україною й Росією.

Хоч би як було, укладаючи договір, кожна зі сторін вкладала в нього свій зміст: московська розглядала його як крок до заволодіння Україною, українська  сподівалася зміцнити власну державність.

При всій його невизначеності Переяславський договір 1654 р. мав далекосяжні наслідки:

- на міжнародному рівні він свідчив про відділення й незалежність козацької України від Речі Посполитої;

- підтвердив визнання Москвою внутрішньополітичного суверенітету Української держави, недоторканність існуючих державних інститутів і створеної системи суспільно­-економічних відносин.

Оцінки діяльності Б. Хмельницького

Сучасники порівнювали Б. Хмельниць­кого з О. Кромвелем в Англії, козацькі літописці вважали його «Мойсеєм, що вивів український народ з єгипетської неволі польської». Григорій Сковорода називав його «ге­­роєм і бать­ком вольності».

Д. Дорошенко головним у діяльності гетьмана вважає те, що він зв’язав перервану в середні віки нитку української державності і створив українську козацьку державу, що знову ввело Україну в коло самостійних держав.

Проблему приєднання України до Росії з нових позицій розглянула О. М. Апанович у книзі «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність», яка побачила світ у 1994 р.

Національно-визвольна війна середини XVII ст. свідчила про відрив значної частини (Гетьманщини) від Польщі, на європейському терені з’явилася нова Українська козацька держава. Але ці події не виконали повною мірою завдань, які стояли перед українським народом напередодні визвольної війни. Укладення договору між Україною та Росією не гарантувало Україні безпеки з боку Польщі та кримських татар. Не було возз’єднано в межах Української держави усі етнічно українські землі. Тому необхідно було спільно з московським військом перемогти шляхетську Польщу, змусити її визнати незалежність Української держави та погодитися на перехід до її складу усіх західних і північно-західних українських земель.