3. Державний лад

Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виник­нення української державності, хоча окремі її елементи зароджува­лися в цей час у Запорізькій Січі.

У зв'язку з цим, розглядаючи державний лад України в даний період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, чинність яких поширювалась на українські землі.

Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, нале­жала центральним органам державної влади і управління цих дер­жав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної вла­ди і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі**. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королів­ський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; корон­ний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єписко­пи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Вели­кого князівства Литовського. Головою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолю­вав виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами*.

Наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежува­лася "пани-Радою" і сеймом, без ухвали яких господар не має права вирішувати основні питання державної політики.

До складу "пани-Рада" входили найвпливовіші службові особи князівства: маршалок канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каш­теляни окремі старости, а також верхівка пануючих станів — като­лицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, "пани-Рада" незабаром набула значної само­стійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господа­ря. Кількість її членів доходила до 80 осіб**.

"Пани-Рада" була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадках, коли думка "пани-Рада" і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкори­тися Раді.

Правове становище "пани-Рада" як одного з найвищих орга­нів державної влади Великого князівства Литовського було закріп­лено привілеями 1492 і 1506 рр.

До компетенції "пани-Рада" входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі***.

Вплив і авторитет "пани-Рада" були обумовлені тим, що до її складу входили вищі службові особи держави. Це перш за все маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком та етике­том при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та "пани-Рада" і одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера і охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земсь­кий відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням податків. Підскарбій двірний відав скарбни­цею великого князя. До кола впливових членів Ради належав і великий гетьман — головний воєначальник Великого князівства Литовського.

З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (валь­ний) сейм збиралися великий князь, "пани-Рада", державні урядов-ники, центральні і обласні, княжата і панята, яких закликали окремими листами, декілька латинських єпископів і по два делегата від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках*. Певних строків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Вальний сейм, вперше скли­каний у 1446 р.**, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, об'ява про скликання ополчення (рушіння) належала до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Пода­льше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, поль­сько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самос­тійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав зміни­лося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівс­тва увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина)*. Поль­ща і Литва були об'єднані в єдину державу — Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який "згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися...."**.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані "Генрікови артикули", прийняті у 1572 р. в зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згід­но з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі. Король визнавав вільну "елекцію", тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм***. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули перед­бачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.

"Король у сенаті", таким чином, ставав частиною шляхетсько­го сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполи­тої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів — "конклюзію" (закінчення).

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посоль­ська ізба. До її складу входило 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збирались усі в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі*. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчен­ня роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностай­но, бо тут діяв принцип "вільної заборони" — так зване "Ііоегит уеїо".

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних дер­жав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сей­ми: "конвокаційні", на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася коронація і король давав присягу**.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (коро­на) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівсь­ким двором відав коронний або великий маршалок. Його заступни­ком був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарб­ницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знахо­дилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного уп­равління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військо­ва влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовле­но тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місце­вого управління в українських землях змінювалися в міру загарбан­ня сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводи­ти політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости.

У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділя­лися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спо­чатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний уст­рій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київ­ська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встанов­ленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі збері­гали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-тери­торіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київ­ського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністрати­вні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкі­нці XV ст. повіти і волості стали основними адміністратив­но-територіальними одиницями в українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовряду­вання сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилась до своєчасного і повного збирання податків до князів­ської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовсько­го взяв курс на остаточне скасування державної автономії україн­ських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були зайняті литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинсь­ким було скасовано і Київське князівство (1471 р.)*. Таким чином, наприкінці XV ст. тільки на Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковий адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воє­водство, яке поділялося на Луцький, Володимирський та Креміне-цький повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Переяслав, а також Звяге-льську. Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості.

Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управлін­ня стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, сте­жив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських пода-

тків, відав питаннями організації війська, вирішував судові справа. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства) інколи називав­ся каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повіто­вий маршалок, стольник, хорунжий. Наприклад, у Волинській землі вся повнота влади належала луцькому старості. На Поділлі правили брацлавський і вінницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалась в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 рр. здійснив суттєву реорганіза­цію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалося ЗО повітів*. Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство — на Брацлавський і Вінницький повіти.

Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шлях­тичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого кня­зівства Литовського.

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами україн­ських земель, і Литву. Провінції поділялись на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберіга­лися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі • Посполитої Литва зберігла деяку автономію в галузі законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і зазна­ла значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводство були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів — до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас гос­подарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалу­валося королем за службу.

Внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі остаточно втратили свою автономію і адміністративне були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство (переважно Галичина) охоплювало п'ять земель — Львівську, Галицьку, Пере­мишльську, Сяноцьку, Холмську; 2) Бельзьке воєводство об'єдну­вало три повіти — Бузький, Городельський і Гробовецький; 3) Во­линське воєводство — також три повіти — Володимирський, Луць­кий, Кремінецький; 4) Подільське воєводство складалося із Камінецького, Червоноградського і Литичівського повітів; 5) Брац-лавське воєводство — із Брацлавського і Вінницького повітів;

6) Київське воєводство — із Київського, Овруцького і Житомирсь­кого повітів.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депу­татів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київ­ського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений в 1589 р. до Любліна*.

Як і раніше, місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських і земських служ­бових осіб. Так, у південній Київщині й на Поділлі сиділи вісім коронних старост з широкою адміністративною і судовою компе­тенцією.

Незважаючи на чисельний штат службових осіб, місцевий апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Справа в тому, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії. За станом на 1569 р. їх було 70, і лише 24 з них знаходилися у Литві.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старос­ту. З часом ці органи втратили свій вплив і на їх місце воєводами і старостами стали призначатися управителі. На землях, які знаходи­лись у приватному володінні, управителів призначав сам власник.

У зв'язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі в українсь­ких землях зростали міста і міське населення. У люстрації 1565 р.

про Сяноччину (Галичина) говориться, що в тому краї "міста великі, людей в них чимало".

Міста в Україні були самостійними територіальними одиниця­ми. Багато з них набули самоврядування на засадах магдебурзького права. Цей досвід приваблює і сьогодні.

Правове становище міст і містечок в українських землях, їх адміністративний устрій, порядок управління були досить строка­тими. За своїм правовим становищем міста і містечки поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні. У XIV—XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебург й принесено­го в Україну через Польщу*. Цей процес знайшов законодавче відбиття у III Литовському статуті, який поділяв міста на привіле­йовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали магдебурзьке право, і на ті що його не мали**.

Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адмініст­рації в містах були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адмі­ністрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самовря­дування. Верхівка міщанства мала право обирати "радовців", які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління цілком знаходилось в руках власників — магнатів, шляхти, церкві. Останні призначали в містах адміністрацію, до складу якої входили старос­ти, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міща­нам дозволялося обирати ратуші.

Значного поширення в українських землях дістало міське са­моврядування, засноване на магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домага­ючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби,

наприкінці XV ст. польський і литовський уряди за певну винаго­роду стали надавати окремим українським містам грамоти на "віль­ність", тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебур­зького права.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три ос­новні принципи: відміну звичаїв литовського, польського і руського права, що діяли раніше; скасування влади і суду державців стосовно міщан; утворення органу самоврядування — ради, що обиралася міщанами. При одержанні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота великого князя Олекса­ндра, видана у 1498 р. "Месту Полоцьку на Немецкое Магдебурское право"*.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій — міської ради і лави.

До складу міської ради щорічно обиралися радці ("райці").Це були, як правило, багаті міщани. Кількість радців залежно від розміру міста коливалася від 6 до 24 чоловік. Із свого складу радці обирали бурмістра, який головував на засіданнях ради. У королів­ських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватно­власницьких — пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів**.

Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції міської влади і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випад­ках призначала також цехових старшин.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолювалася вона війтом. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта — лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також претензії міщан до феодалів.

Протягом XV — першої половини XVI ст. самоврядування отримали такі українські міста: Київ (1497 р.), Луцьк (1497 р.), Дубно (1498 р.), Рівно (кінець XV ст.), Львів (1503 р.), Дорогобуш (1514 р), Ковель (1518 р.), Кремінець (1536 р.), Торчин (1540 р.), Берестечко (1547 р.), Брацлав (1564 р.).

У містах України, що мали самоврядування на засадах магде­бурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у зазда­легідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлював­ся віковий ценз — від 25 до 90 років. Обов'язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи "осілість". Своєрідними були уявлення середньові­чного міщанина про вимоги до кандидатів у органи міського само­врядування. Вони повинні бути "не богатьі й не убоги, но среднего достатка... законородженньіми, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненньіми, справедливими й правдивими... Не разглашать городские тайньі, бьіть твердьіми в словах й делах, чуждаться алчности"*. Але ці вимоги залишалися у переважній більшості лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

Найбільш повну уяву про порядок обрання органів міського самоврядування дає процедура виборів бурмістрів і радців у місті Ковелі. Перш за все існував певний строк виборів: щорічно "в перший понеділок, найближчий по новім літі". Зібравшись на сход, міщани обирали з свого середовища вісім кандидатів. Відомості про обраних кандидатів передавалися потім на розгляд міському старо­сті, який затверджував на посаді радців лише чотирьох чоловік, а також призначав з їх числа бурмістрів.

Однак один з головних принципів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом 10 років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти "поспільство" в окре­мих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена "комісія 40 мужів", куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 від ремісників**.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повно­важень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розг­лядала цивільні справи. Важливим напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промис­лових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самовря­дування належали ділянки міської території — плаци. Раді були підпорядковані ремісницькі цехи. Міське самоврядування санкціо­нувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод.

Адміністративному устрою українських міст на основі магде­бурзького права був притаманний один важливий елемент — так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адмініст­ративному і правовому відношенні повністю або частково контро­лювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управлін­ня населенням юридик здійснювалося від імені феодала особливи­ми службовими особами — війтами і тіунами. Поділ міста на юридики обумовлював і поділ функцій з управління містом між їх власниками. Наприклад, у середині XVI ст. мешканці міста Любеч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відпо­відно до цього і управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кіль­кох десятків*.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. в Кремінці на користь магістрату з 1224 дворів надходила лише третина подимного податку, а десять власників юридик стягували 2/3 усієї суми. У середині XVII ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічували біля 600 будинків з населен­ням більш 4,5 тис. чоловік.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Сам-борі та інших містах України.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні відбувається бурхливий розвиток міст. У цей період з'являються такі міста, як Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. Тільки у Вінницькому воєводстві за цей час кількість міст зросла майже вдвічі (від 68 до 114). В цілому у середині XVII ст. в Україні налічувалося понад тисячу містечок. Окремі з них мали значну кількість мешканців (Львів — 15—18 тис., Київ — 15 тис., Біла Церква — 10 тис.). Однак типовим для України було місто, що налічувало 2—3 тис.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і буду­валося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на

38 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська*. Термін "паланка" також мав два зна­чення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішу­вав найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше назива­ли, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина**.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий ота­ман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар склада­ли так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час вій­ськова старшина займалася адміністративними і судовими справа­ми, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноважен­ня наказний старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу***. У воєнний час кошовий

отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зво­дились до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, наре­шті, самою військовою радою.

Військовий^ суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками по­рядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, вида­вав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордо­нів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама­нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінно­го отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпе­чення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов­ною метою яких було надання допомоги службовим особам війсь­кової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася вій­ськова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекла­дача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військо­вих мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевозне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорун­жий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошово­го отамана, а також військове знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. Їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі предста­вники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широ­кою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в За­поріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість викону­вати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаман-н.і лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за мож­ливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра* або "республіку з яскраво вираженими демо­кратичними рисами"**, підкреслюючи, що "в конкретно-історич­них умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання"*** і мала риси ранньобуржуазних республік****.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намага­лася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що складися, утримувала у

своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати основні демо­кратичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запо­різьке лицарське братство мало великий вплив на процеси держа­вотворення*. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характе­ризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку**.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самовряду­вання був використаний у ході визвольної війни українського на­роду 1648—1654 рр.

Судові установи. Судова система в українських землях безпо­середньо залежала від класового і станового ладу суспільства. В її основу були покладені залежність суду від адміністрації, становий принцип побудови судових установ тощо.

Представники пануючих станів користувалися "судом рів­них", Магнати і шляхта судилися у сеймовому, та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама і утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і ци­вільні справи, виконували функції нотаріату. Земський суд склада­вся з судді, підсудка і писаря. Усі ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну посаду обиралося чотири кандидати з шляхтичів-християн, які були письменними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський зат­верджував одного на кожне місце. Судді призначалися на необме­жений строк. На першій сесії судді присягали, що будуть справед­ливо судити. Сесія земського суду збиралась тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими стату­тами 1523, 1566 і 1588 рр.***

Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за пропозицією земського суду й шляхти возні. У кожному повіті було декілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або за проханням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди та ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду.

Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані гродські ("замкові") суди, в яких головними суддями звичайно виступали воєводи і старости. Гродські суди поділялись на вищі і нижчі. До вищого суду входили головні судді і представники місце­вих феодалів. Вони вирішували конкретні справи і виступали як суд другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича і писаря. Засідання цього суду починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні*.

Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найбільш тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важли­вою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки, був підкоморський суд. Справи тут розглядали підкоморій, його заступник — комор-ник, мірники, підкоморний писар і копачі. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинсько­му, Брацлавському воєводствах) Статутом 1566 р.**

Значними на той час були судові функції церкви. В українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів християнської віри і церковних обрядів, про розлучення, про майнові спори між подружжям, про спадщину тощо, і церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, яким була церква щодо залежних від неї людей. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні і криміна­льні справи селян, які мешкали на церковних землях, а також справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися мо­настирські суди. Єпископи та настоятелі монастирів управляли сво­їми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійс­нення доменіального суду щодо населення, яке мешкало на церков­них землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Щодо. міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду.

У містах, які користувались самоврядуванням, судові функції здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні

справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. Найбільш тяжкі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою з міським старостою. Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступа­ли міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень, їх рішення можна було оскаржити підвоєводі, який вис­тупав як суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до "положень магде­бурзького права"*. Основними видами судів в містах України з самоврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лентвійт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, декілька рад­ців і лавників**.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирав­ся тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компете­нції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розг­ляд кримінальних і цивільних справ.

У містах України діяли ще цехові суди, де як суддя виступав цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні спра­ви між членами цеху в процесі їх трудової діяльності (спори про неявку "братчиків" на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехмейстера, про насмішки над працею іншого майстра). Залежно від провини цехмейстер притягував винуватця до грошового штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рі­шення цехмейстера можна було оскаржити на цехових зборах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані, копні суди. Вони були судами сільської громади. Копні суди в Україні були дуже пошире­ні, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни і жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й зло­чинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання внутріобщинного життя, незалежно від місцевої адміністрації та

тиску феодалів*. Копний суд територіальне об'єднував декілька сіл. Його засідання проходили на заздалегідь визначеному місті — "коповищі", куди збиралися представники селянських дворів, їх називали "сходаі", "мужі", "судді копні". Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. Їх жінки, брати і діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, дорівнювала 10—20 чол. Крім головних учасників — "сходаів", на копний суд запрошу­валися селяни сусідніх громад — "люди сторонні", які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Засідання копного суду відбувалися у присутності' представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і доне­сення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні суперечки поміж селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, ті­лесні покарання і страта. Але копні суди дуже часто застосовували умовні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійсню­вали розшук обвинуваченого, розглядали справу по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно**.

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право розгляду його справи в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів. Перелік справ, що підлягали розг­ляду копними судами, поступово скорочувався. Врешті-решт копні суди фактично були замінені вотчинними судами феодалів.

Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Су­дові функції тут виконували усі представники козацької старшини:

кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а іноді і весь кош***. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією, оскільки він зосереджував у своїх руках вищу владу над усім війсь­ком. Суд кошового отамана виступав спочатку як суд першої ін­станції у справах військової старшини і паланкових полковників. З часом, приблизно у середині XVII ст., він перетворився у вищу апеляційну інстанцію. У найбільш складних справах як суд першої інстанції інколи виступав увесь кош.

Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався козацьким правом і традиціями, занесеними на Запоріж­жя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні і циві­льні справи. Однак не у всіх справах він виносив остаточне рішен­ня. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді.

Судові повноваження інших представників військової старши­ни були менш значимими і зводились переважно до виконання окремих доручень. Військовий осавул виконував функції слідчого, стежив за виконанням судових рішень. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи поміж козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах своєї паланки.