Чарлз Діккенс (1812-1870)
Роки становлення. Діккенс народився 7 лютого 1812 р. в Лендпорті, поблизу Портсмута. Його батько, дрібний чиновник, був людиною доброю, чесною, але безладною. Він надто легко розлучався з грішми і не дуже добре вмів їх заробляти, що спричиняло чимало проблем для досить великої родини (у Чарлза було 2 сестри і 3 братів). У 1814 р. Діккенси оселились у невеличкому місті Чатемі, де для майбутнього романіста розпочались роки навчання. Він багато читав. Його улюбленними героями були Робінзон Крузо, персонажі романів Філдінга, Смолетта, Дон Кіхот і Санчо Панса. Уяву хлопчика також полонили казки “Тисячі і одніієї ночі”. У цей час почали в нього виявлятись і риси характеру, які допомагали йому стати професійним письменником. Чарлз був чутливим хлопчиком, який умів підмічати кумедні та сумні деталі життя.
Це дитяче щастя тривало недовго. Коли Діккенсу виповнилось 10 років, його родина, рятуючись від кредиторів, переїхала до Лондона, де незабаром його батько опинився у борговій в’язниці. Мати Діккенса з іншими дітьми пішла за ним, а майбутній письменник почав працювати на фабриці вакси. Це була не тільки важка робота, а й відчутний удар по самолюбству Діккенса. Йому здавалося, що більше ніколи він не відвідуватиме школу і всі його амбіції перекреслено назавжди. Та водночас він знайомився з Лондоном. Звичайно, то були брудні й занедбані квартали для бідних. Тут Чарлз глибше пізнав ціну людських страждань.На перший погляд, такі враження мали виховувати людей похмурих і пригнічених, але парадокс Діккенса полягає в тому, що саме за таких несприятливих обставин сформувався його оптимізм. Дуже влучно витлумачив цей парадокс Гілберт Честертон: “фабричні колеса... виготовляли ваксу і між іншим виготовили найбільшого оптиміста століття... Якщо він став надто щасливим, то саме тут він відкрив щастя... Якщо він бачив світ у рожевому світлі, цей погляд народився на фабриці, де варили чорну ваксу.” Отож, випробування тільки загартували дух юнака, сформували в ньому цілеспрямованість - рису, яка зробила з нього найвидатнішого романіста.
Напівдорослим, напівдитиною повернувся Діккенс до навчання. Невеличкі гроші, що залишились батькові у спадщину, дали змогу розрахуватись з боргами. Родина звільнилась із в’язниці, Чарлзові більше не треба було працювати на фабриці, і він міг знову гризти граніт науки. В школі Веллінгтон-Хаус, що в Кемден-Тауні, колишній робітник перетворився на звичайну дитину: читав книжки, грав з друзями, а ще писав віршовані п’єси та прозу, брав участь в аматорських виставах.
У 1827 р. його навчання припинилося, цього разу вже остаточно. Родина потребувала підтримки Чарлза, і він поповнив численну армію клерків. Протягом трьох років юнак служив у судовій конторі, а потім у колегії адвокатів, що займалась церковними, морськими та сімейними справами. Там він ще глибше пізнав життя. Незадоволений своєю посадою, Діккенс вирішив стати парламентським репортером, для чого вивчив стенографію. Починаючи з весни 1832 р. Чарлза можна було регулярно побачити в Палаті громад, в ложі для преси. Його обов’язок полягав у тому, щоб стенографувати промови ораторів, а потім публікувати звіти в газетах. У такий спосіб Діккенс ввійшов у коло лондонських журналістів - ще один крок до професії письменника. Обпрацьовуючи виступи членів парламенту, він вигострював свою майстерність, а як кореспондент у містах Бірмінгем, Едінбург, Бат, Ексетер та ін. Потроху знання світу і людей, враження, практичні навички створили ту “критичну масу”для творчого вибуху, який вписав ім’я Діккенса в історію світової романістики. У грудні 1833 р. народження великого письменника відбулося: в газеті “Манслі Мегезін” побачив світ його твір “Обід на Поплар-Уок” - перший з “Нарисів Боза”. Окремо нариси вийшли у 1836 р.
Отже, формування особистості Діккенса завершилося дуже рано. Він змушений був виховувати себе у жорстокій боротьбі з життям. Багато особливостей світогляду та естетики Діккенса пояснюється обставинами його духовного росту. Насамперед, це та органічна єдність з англійським народом, якої годі годі шукати у будь-кого з великих європейських письменників. На відміну від Стендаля, Флобера і навіть Бальзака, “Діккенс ніколи не розмовляв з народом з гори вниз. Він розмовляв з ним знизу вгору. Він наближався до нього благоговійно, як до божества і віддавав йому всі свої багатства, ціле серце. Це і зв’язало його з народом навік” (Честертон). Проте, віра Діккенса в народ не означає, що він ідеалізував його або підігравав смакам юрби. Він просто бачив цей світ очима пересічних англійців, та вмів робити те, чсго не вміли вони: перетворювати їхні радощі, болі, страждання на першокласне мистецтво, яке говорить від серця до серця, незалежно від того, хто читає романи письменника - король, шляхтич, професор або представник середнього класу.
Інші риси діккенсівського світогляду: християнське милосердя, культ затишку, вміння тішитися малим, оптимізм, стійкість, навіть жахи і упередження - також тісно пов’язані з народним духом. Це забезпечує йому осібне місце серед класиків літератури ХІХ ст. Чарлз Діккенс вірив у щастя, в можливість зберегти моральну чистоту та досягти матеріального процвітання й мати високий авторитет у суспільстві. Навряд чи з цим погодився б автор “Червоного і чорного”, який протягом усього життя прагнув щастя і закінчив сумним висновком, що “ніде немає опери”. Ще більш негативною з такого приводу була позиція Флобера, для якого діккенсівські ідеали були просто химерами..
“Посмертні записки Піквікського клубу”. Умінням жити на одній хвилі з народом пояснюється колосальна популярність Діккенса, яку приніс йому вже його перший роман “Посмертні записки Піквікського клубу” (1836-1837). Спочатку Діккенсу замовили писати текст для “історії з малюнками” Роберта Сеймура, який вигадав клуб мисливців і спортсменів-аматорів. Але письменник підняв цей звичайний для тих часів проект до рівня одного з найвидатніших комічних романів в англійській літературі.
У творі розповідається про пригоди джентльмена похилого віку, “вченого” містера Піквіка, який подорожує по Англії разом зі своїми друзями - містером Уїнклем (єдиний спортсмен, що залишився від первісного задуму), містером Тапменом, містером Снодграссом і слугою Семом Уеллером, поява якого у ІV випуску (розділ Х) сприяла швидкому зростанню тиражу серії. Деякі сторінки книги (глузування з приводу системи парламентських виборів в Англії або гротескне зображення суду) мають сатиричне звучання, але в цілому там панує веселий, світлий гумор. Читача охоплює безхмарна радість буття, особливо в епізодах, де описуються сільські краєвиди. Такій атмосфері повністю відповідає й трактування теми Добра та Зла. Містер Піквік - зовсім непрактична людина, яка через своє нерозуміння реального життя постійно потрапляє до комічних ситуацій. Але, на думку письменника, така “обмеженість” героя не є вадою. Навпаки, це ознака справжньої мудрості, бо його реакціях на світ домінують доброта, щирість почуттів, стійкість. Піквік - типовий діккенсівський дивак, істота, далека від розрахунку і матеріалізму цього світу. Письменник завжди виступає на боці таких персонажів. Доповнює хазяїна є його слуга Сем Уеллер. Йому властиві якості, яких бракує Піквіку: винахідливість, діловитість, здоровий глузд. Незважаючи на таку різницю, він віддано служить свому “нерозумному” панові. Не випадково Пікніка і Сема Уеллера порівнюють з Дон-Кіхотом і Санчо Пансою. Щоправда, їхні вбрання і зовнішність відрізняються: замість худореброго лицаря, що подорожує по Іспанії на своєму Росінанті, ми маємо справу з кумедним коротеньким та огрядним джентльменом у капелюсі, фраці і гетрах.. Але їх об’єднують прагнення справедливості, бажання утвердити ідеал добра попри приземлений раціоналізм.
Перший етап творчості Ч.Діккенса. “Нариси Боза” та “Посмертні записки Піквікського клубу” знаменують перший етап творчості Діккенса, який тривав до кінця 40-х рр. Протягом цього періоду письменник створив романи як “Пригоди Олівера Твіста” (1837-1839), “Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі” (1838-1839), “Крамниця старожитностей” (1840-1841), “Барнебі Радж” (1840-1841), “Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта” (1843-1844), цикл “Різдвяні повісті” (1843-1848). Роман “Домбі і син” (1846-1848) позначив перехід майстерності Діккенса-романіста на якісно новий рівень і вважається підсумковим для першого етапу його творчості. Названі твори критики характеризують як реалістичні, але водночас визнають наявність у них таких елементів, як мелодраматичні ефекти, спрощеність внутрішнього світу героїв (його позитивні персонажі надто добрі, а негативні - надто злі), прагнення письменника влаштувати їхню долю (штучність сюжетів, коли невмотивовано з’являються багаті родичі або спадщина ) тощо.
Публікація “Піквікського клубу” забезпечила Діккенса матеріально. Він залишив посаду репортера і цілком віддався творчості. Молодий письменник одружився і жив неподалік від лондонського Сіті. Ще під час завершення першого роману починається робота над другим - “Пригоди Олівера Твіста”, одним з найвідоміших творів романіста. “Олівер Твіст” відкриває низку діккенсівських “романів виховання” (тобто таких, що розповідають про становлення характеру персонажа від дитячих років до початку самостійного життя). Г.К.Честертон зазначав, що Діккенс мав два великі таланти - вміння писати смішно і зображувати жахливе. Якщо “Піквік” висловлює нестримну веселість, то “наступна книга (“Олівер Твіст” - О.П.) послідовно жахлива”.
“Ніколас Ніклбі” будується за аналогічною схемою, що і “Олівер Твіст”. Це також історія пригод сироти з хеппі-ендом. В обох романах, особливо в “Ніколасі Ніклбі”, знаходить відображення реформаторство Діккенса. Сатиричне зображення роботного дому та жорстоких порядків у школі Сквірза, де навчався Ніколас, має на меті збудити сумління тих, від кого залежить добробут народу. Романіст використовує дидактичний і сентиментальний пафос, аби пом’якшити їхні серця і в такий спосіб сприяти досягненню класового миру. Він завжди співчуває стражданням бідних, але з цього не випливає, що він підтримує такі радикальні засоби перебудови суспільного устрою, як революція. За цих причин його герої дуже далекі від різних соціальних протестів, бунтів.
У романі “Крамниця старожитностей” розповідається історія життя і смерті маленькоі тендітної милої дівчинки Нелл, її втечі від жахливого карлика Квілпа, який постає справжнім виплодом пекла і переслідує Нелл та її діда. В атмосфері твору чимало казкового і романтичного: похмура “готика” (лінія Квілпа, здатного на надзвичайні вчинки), фольклорність (критики порівнюють Нелл із Попелюшкою). Водночас, як і в попередніх творах, у “Крамниці старожитностей” добре розроблено побутовий план. Цей роман доводить і ще одне: Діккенс був добрим християнином. Його християнство було широким і толерантним. Для нього віра - засіб виправити людину шляхом виховання добрих почуттів. Ось чому, навіть смерть Нелл підкоряється цьому завданню: тільки доторкнувшись до страждання, ми починаємо змінюватись на краще.
У 1842 р., після публікації історичного роману “Барнебі Радж”, Діккенс відбув у подорож по США, де сподівався побачити втілення своєї мрії про свободу і справедлий суспільний лад. Спочатку його очікування ніби виправдовуються, до того ж, американці влаштовують йому небачено теплий прийом. Протягом п’яти місяців він добре вивчає країну. Його маршрут пролягає через такі міста, як Бостон, Нью-Хейвен, Філадельфія, Вашингтон та ін., а також по південних і західних штатах. І зовсім не все йому там сподобалося. Своїм спостережливим оком Діккінес помітив, що американська демократія - видимість, міф. Особливе обурення письменника викликало рабство на Півдні, запроданство журналістів, брак свободи слова. Ще один чинник конфлікту з Америкою - порушення заокеанськими видавцями авторських прав Діккенса: його книги передруковувалися без його дозволу. Він рішуче виступив проти цього, і це ще більше загострило ситуацію. Діккенс повернувся з подорожі роздратованним і розчарованим та написав гнівну книгу “Американські нотатки” (1842).
США відкрили для нього просту істину - гонитва за грішми є однією з вирішальних пристрастей сучасної цивілізації Таке переконання значно посилило соціальний критицизм Діккенса, що доводить його роман “Життя і пригоди Мартіна Чезлвіт” (1843-44), в якому, до речі, антиамериканські настрої також відіграють чималу роль. У цьому творі вперше в творчості романіста з’являється образ суспільного інституту - “Англо-Бенгальської компанії безпроцентних позичок і страхування життя”, який втілює не окремі соціальні вади, а гнилість соціального ладу взагалі (письменник ще неодноразово повертатиметься до таких узагальнених символів: Торговий дім в “Домбі і син”, Канцлерський суд у “Холодному домі”, Міністерство Тяганини в “Маленькій Дорріт”). Новим є і трактування письменником проблем Добра і Зла. Тепер матеріальна забезпеченість і щастя не даруються за природжену доброчесність. Їх треба заробити шляхом самовдосконалення, а водночас у романі виникає важливий для пізніх творів Діккенса мотив подорожі-випробування Мартіна по Міссісіпі Показовим також є образ містера Мартіна Чезлвіта-старшого, який вигадує для героя випробування (між іншим, доволі сумнівне). Змінюється ставлення автора до свого позитивного персонажа: в тому, як він зображує його “великі сподівання”, відчувається легка іронія. Іншими - не такими демонічно-зловісними, а психологічно складнішими - постають і негативні персонажі. Наприклад, Джонас Чезлвіт - убивеця, який, на відміну від лиходіїв із попереднїх романів письменника, зазнає докорів сумління. Зло стає більш земним і реальним.
“Різдвяні повісті”. Протягом 1843-1848 рр. Діккенс щорічно публікує “Різдвяні повісті”, які з-поміж його творів досі залишаються найпопулярнішими в англомовному світі. У цьому немає нічого несподіваного, бо, за висловом Алена, ці твори “несуть впевненість в тому, що бути англійцем - велике щастя”. Вони оспівують такі священні для мешканців Альбіону поняття, як культ рідної домівки, затишку, маленьких сімейних радощів. Фантазії Діккенса відповідають їхнім сподіванням дива, їхній вірі в те, що душевне тепло перемагає самотність, а любов - егоїзм.
Звернімося до однієї з цих казочок - “Різдвяної пісні в прозі”. На передодні Різдва безжалісний скнара Скрудж бачить тінь свого померлого компаньйона Джейкоба Марлі, а згодом зустрічається з Духами Минулого, Сучасного і Майбутнього. Вони показують Скрджу його життя. Він знову бачить своє дитинство, молоді й зрілі роки. Чому служив він тоді? Лише золоту. Чому він служить тепер? Золоту. Разом з Духом Сучасного Скрудж літає над Лондоном і стає свідком того, як святкують Різдво в домі Боба Кретчіта, в родині його племінника. Усі раді й щасливі, і лише він покинутий та самотній. Це жадоба до грошей зробила його таким. Дух Майбутнього показує йому, чим завершиться його земний шлях - на нього чекає самотня смерть. Це видіння настільки жахливе, що Скрудж прокидається зовсім новою людиною - щедрою і доброю, такою, “що наше славетне старовинне місто може ним тільки пишатися”.
Звичайно, це лише казка, але вона проливає світло на щось таке, без чого уявлення про художній світ Діккенса було б неповним. Письменник, як і в його співвітчизники, жив непереможним бажанням Різдва. Це стосується не тільки його ранніх, а й подальших творів.Вони можуть бути серйозними і навіть трагічними, але в них завжди жевріє надія на те, що Добро зуміє перемогти Зло.
“Домбі і син”. Особливе місце серед романів письменника посідає “Домбі і син” (1846-1848). Саме з нього розпочинається другий етап його творчості. Цей твір - свідчення зрілої майстерності Діккенса-романіста. Тут відмовляється від яскравих імпровізацій ранніх творів і приділяє пильну увагу чітко виваженій композиції, яка підкоряється одному завданю - послідовно, без різких стрибків і штучно підсилюваного напруження провести через обидві частини ідею згубності людської пихи. Змінюється і сам принцип побудови оповіді: від роману пригод і мандрів письменник переходить до роману з чіткою фабулою, що визначає інші сюжетні лінії. Тут уже немає випадкових подій, невмотивованого збігу обставин, як в “Олівері Твісті”. Автор стежить за тим, щоб внутрішній світ і вчинки героїв були психологічно вірогідними.
Проте в “Домбі і синові” помітні не тільки вдосконалення деяких, хай і важливих, елементів форми. Якісно нових змін зазнає реалізм Діккенса: вплив романтизму, сентиментальності і мелодрами зменшується, а панорамність показу соціальних явищ, а також глибина їх осмислення значно зростають. Назва твору має подвійне тлумачення, бо йдеться і про родину Домбі, і про їхній сімейний бізнес. Містер Домбі - багатий англійський комерсант, суворий і жорстокий, для якого існує лише одна свята річ - процвітання його фірми. Він дивиться на людей як на засіб її розвитку. З цих причин він нехтує своєю дочкою Флоренс, бо мріє мати сина-спадкоємця, який би продовжував його справу. Хлопчик Поль народжується, але виявляється надто слабким для умов виховання, які панують в тих школах, куди віддає його батько, і малим помирає. Ця смерть тяжко вражає Домбі. Він ще більше відштовхує Флоренс, ніби звинувачуючи її в тому, що вона живе, а його син і спадкоємець лежить у могилі. Невдачею закінчується другий шлюб Домбі. Він переконаний, що на гроші можна придбати все: кохання, відданість, щастя, але його нова дружина - збідніла аристократка Едіт - тікає з Каркером, управителем фірми Домбі. На останніх сторінках роману містер Домбі - це вже не той суворий хазяїн фірми, якого ми бачимо на початку. Це бідна покинута людина у стані розумового і фізичного занепаду. До того ж, його фінансові справи дуже кепські. Під тягарем років і страждань Домбі перероджується, і його серце відкривається на зустріч любові Флоренс.
Надмірна чванливість, пиха - головна риса характеру містера Домбі. Це та пиха бізнесмена, що змушує його жертвувати іншими людьми, не добирати засобів, аби хоч трохи посилити свої позиції. З погляду романіста, це своєрідна хвороба. Її симптом - байдужість Домбі, яка є нічим іншим, як наслідком змертвілості його особистості. Якщо суспільство йтиме таким шляхом, твердить великий мораліст Діккенс, на його членів чекає лише фізична і моральна деградація. Ніколи ще викривальний пафос і широта узагальнень не набували у письменника такої сили.
Але різдвяні настрої в цьому романі маємо також. Є в образі Домбі багато такого, що нагадує Скруджа з відомої нам казки. Це не тільки його байдужість до людських страждань, а й здатність до духовного відродження. Є в творі і дорогі серцю письменника чисті, піднесені диваки (Тутс). Відбувається і неминуче покарання негідників ( загибель під колесами експресу підступного Каркера, фізична і моральна руйнація, а також фінанасові проблеми Домбі).
Другий період творчості Діккенса. Після “Домбі і сина” Діккенс створює ще один шедевр - “Девід Копперфілд”, який закріплює досягення романіста та є прологом до останнього двадцятиліття його творчості. Особливості стилю письменника, накреслені в цих двох романах, зазнають подальшого розвитку. Книги Діккенса згаданого періоду - оригінальна сторінка європейського і світового роману ХІХ ст. Вони вирізняються соціальною масштабністю і психологічною глибиною, більшою, порівняно з творами першого періоду, вірогідністю і чіткістю композиції. Взагалі настрій діккенсівських творів стає сумнішим, а часом і похмурим. Змінюється і характер сміху Діккенса: більше немає його веселого гумору. Критики пояснюють таку еволюцію поглядів митця чинниками суспільного характеру (згадаємо, що Середній вікторіанський період - це доба остаточного утвердження буржуазного способу життя), і Діккенс бачить, що його різдвяні ідеали - культ щирого серця, доброти і порядності - лише ілюзії. Не слід забувати і сімейні проблеми письменника: непрості взаємини з дружиною, які закінчились розлученням, і його роман з акторкою Еллен Тернан підривали його віру в те, що подружнє життя - затишна гавань, де людина може мати спокій після важкої праці.
Три великі соціальні романи Діккенса 50-х рр.: “Холодний дім” (1852-1853), “Маленька Дорріт”(1855-1857) і “Важкі часи” (1854) - віддзеркалюють названі зміни у світогляді, естетиці й поетиці письменника. Розглянемо докладніше один з них - “Холодний дім”. Хоча формально основою сюжету є історії Естер Саммерсон, Ади Клер і Річарда Карстоуна, центральне місце в романі посідає символічний образ Канцлерського суду з його складною бюрократичною машиною, зловживаннями і тяганиною. Долі героїв у той або той спосіб стосуються розгляду справи “Джарндіс проти Джанрдісів”, типової суперечки з приводу розподілу спадщини між родичами. Процес цей триває десятки років. Адвокати і судді лише створюють видимість роботи. Вони складають протоколи, переводять гори паперу, але коли виноситься вирок, з’ясовується, що грошей, які залишились у спадщину, не вистачить, аби заплатити за судові витрати. Кому потрібний був цей жахливий виснажливий марафон? Ясна річ, спритним шахраям, які працюють у самому Канцлерському суді. Узагальнене звучання цього образу посилюється аналогією між тим, що відбувається в судових залах і в уряді, де також триває боротьба між міністрами Будлом і Кудлом, яких направляє сер Лестер Дедлок, чиє прізвище, до речі, перекладається з англійської як “безвихідь”. Обидві лінії в романі поєднує леді Дедлок, яка бере участь в одному з процесів як позивачки. В такий спосіб Діккенс описує ієрархію майже всіх соціальних груп тгочасного англійського суспільства. На вершині піраміди міститься лорд-канцлер, дії якого залежать від сера Лестера Дедлока. Нижні поверхи спираються на бездомного підмітальника вулиць Джо. Вищі живуть за рахунок нижчих, але низи справляють свій руйнівний вплив на верхи. Створюється зачароване коло, яке неможливо розірвати.
Тенденція до сатиричного зображення англійського суспільства зберігається і в “Маленькій Дорріт”, де місце канцлерського суду заступає Міністерство Тяганини, ще один образ-символ державної бюрократичної машини. Окрім Міністерства Тяганини, є в романі образ корабля, обліпленого Поліпами. Не важко здогадатися, що письменник тут натякає на Англію в цілому. Подібні настрої розчарувань відображені також у романі “Важкі часи”.
Останні роки письменника. В останніх творах - “Повість про два міста”(1859), “Великі сподівання” (1860-1861), “Наш спільний друг” (1864-1865), “Таємниця Едвіна Друда” (1870, роботу над цим романом перервала смерть) - Діккенс ніби повертається на новому етапі до тем ранньої творчості. Він більше не створює великих соціальних полотен, а зосереджується на дослідженні моральних проблем існування людини, демонструючи неперевершену майстерність психологічного аналізу.
Показовим твором для цього етапу його творчості є щедевр “Великі сподівання”. Сирота Піп, якого виховує сестра, приносить їжу та терпуг злочинцю-втікачу Мегвічу. Згодом хлопчик потрапляє до незвичайного будинку міс Хевішем, чиє серце розбите втечею її нареченого. Ця подія сталася вже багато років тому, але вона, аби не забувати про неї, завжди ходить у весільному вбранні. У міс Хевішем є вихованка вродлива дівчина Естелла.
Піп мріє бути джентльменом, і раптом його надії починають справджуватися. Якийсь невідомий благодійник допомагає йому. Піп подається до Лондона, де його манери набувають належної вишуканості. У нього немає сумнівів, що цим добрим ангелом є міс Хевішем. Йому здається, що вона готує його до шлюбу з Естеллою. Наївний юнак не розуміє, що план міс Хевішем зовсім інший: вона взяла дівчину, аби прищепити ій ненависть до чоловіків і потім використати її як зброю помсти.
Цей роман яскраво показує різницю між раннім і пізнім Діккенсом. Раніше він розповів би про те, як Піп одружується з Естеллою і стає заможним та респектабельним членом суспільства. Тепер письменника цікавить інше. Його завдання полягає в тому, щоб показати процес розлучення з ілюзіями. Перебування в столиці, нові знайомства і розваги не роблять Піпа кращим морально. Вони спричиняють борги, розчарування та почуття нікчемності існування. Гроші, за які він стає джентльменом, брудні, бо їх дає злочинець Мегвіч, який ненавидить усе суспільство, за винятком Піпа. Надії на багате і легке життя - лише марні мрії.. Одне слово, сподівання Піпа зазнають повного краху. Та не тільки його. Прекрасна і горда Естелла свято вірить у своє високе походження, а насправді виявляється дочкою Мегвіча. Її шлюб з багатим світським негідником призводить до страждань. У творі “джентльмени” загалом мало чим відрізняються від злочинців, та й самих злочинців на його сторінках надто багато. Така сумна атмосфера в романі є доказом авторського песимізму.
Але для Піпа усе ж таки є вихід, треба тільки добре працювати і вміти бачити під зовні непривабливою оболонкою справжню, тобто моральну, красу людей. Цього Піпа навчає життя. Смерть Мегвіча у в’язниці позбавила його статку, і він змушений сам прокладати собі шлях. Він більше не соромиться свого родича Джо Гарджері, як це він робив, коли намагався бути “джентльменом”. Навпаки, він цінує цього кумедного і доброго сільського коваля за його щирість, внутрішню незалежність і гордість. Змінюється і ставлення Піпа до Мегвіча. Тепер він не дивиться на нього тільки як на злочинця, а як на людину, трудівника, що заробила гроші власною працею. Саме таким повертається Піп до Англії, де одружується з Естеллою.
Незважаючи на таку формально щасливу кінцівку (яку Діккенс спочатку зовсім не планував, а зробив її під впливом Е.Бульвер-Літтона), читача не залишає сумний настрій. Його втомлені самотні герої письменника, які пройшли таку сувору школу страждань, зовсім несхожі на світлих, радісних і щасливих персонажів з його перших романів.
Світове значення творчості Чарлза Діккенса. Всесвітня слава Чарлза Діккенса не згасає, хоча критики постійно звинувачують його в сентиментальності, моралізаторстві, недосконалості сюжетів та карикатурності малюнку. І річ не тільки в тім, що англійський романіст посідає гідне місце в пантеоні літератури поряд із Теккереєм, Стендалем, Бальзаком, Флобером, Толстим, Достоєвським. Це закономірно, бо в його творах є щось таке, що змушує читачів знову і знову сміятись з містера Піквіка, співчувати Оліверу Твісту, йти шляхами графства Кент і вулицями Лондона разом із Девідом Копперфілдом. Що ж приваблює нас, і не тільки нас, а й таких великих майстрів слова, як Ф.Кафка і У.Фолкнер, Т.С.Еліот і М.Пруст у творах Діккенса? Він є чи не найбільшим англійцем з усіх англійців і водночас володарем “інстинкту вселюдськості” (Ф.Достоєвський). Він різноманітний, як сама природа (недарма кажуть, що своєю енергією та життелюбством Діккенс нагадаує титанів Відродження). На початку творчого шляху він добрий і веселий (мало хто у світовій літературі мав такий чудовий гумор), наприкінці письменницької кар’єри - сумний, іронічний і навіть трагічний. Віра в простих людей, уміння розуміти їхні страждання, глибоке знання світу - усе це разом і робить його одним з наших “вічних супутників”.