pidruchnyk2000 / ENGLIT2

Англійська література вікторіанської доби.

Загальна характеристика вікторіанської доби. В історії англійської культури період 1837-1901 рр. називають вікторіанською добою (на честь королеви Вікторії, яка тоді правила). Англійська література тієї епохи вирізняється одночасним співіснуванням різноманітних стилів і шкіл, але всі вони (навіть протилежні за естетикою) зберігають певні риси, що свідчить про їхню належність одному часу.

Культурна ситуація, завдяки якій створилася ця духовна єдність, склалася внаслідок економічних, політичних, соціальних, етичних чинників. Як і в інших розвинених країнах Заходу, у Великобританії то був час індустріальної революції і гострих соціальних конфліктів. Багато з того, що ми знаємо зараз як досягнення британської парламентської демократії, почало зявлятися саме за вікторіанської доби: поширюються ідеї лібералізму, збільшується кількість членів у Палаті Громад, близько 60 % чоловіків отримують право голосувати. І, мабуть, найбільшою та одночасно найсуперечливішою перемогою тих часів була колоніальна імперія: Великобританія приєднала до себе нові землі в Африці й Азії і перетворилась на одну з наймогутніших держав світу. Одне слово, то були роки високого напруження всіх сил, безупинного руху вперед, успіху і боротьби.

Оцінки вікторіанської доби упродовж ХХ ст. постійно змінювались. Протягом 1910-1930 х рр., за часів розквіту модернізму, було модним виставляти вікторіанців обмеженими, пуританськими, абсурдними істотами, що перебувають у полоні численних “табу” і моральних забобонів. Але потроху такий упереджений підхід поступився місцем збалансованому ставленню до вікторіанського мистецтва та літератури, і тепер ми спроможні обєктивно оцінити їх у контексті їхньої епохи.

Вікторіанство як світогляд. Що становить собою вікторіанство як світогляд? Його головною характеристикою є “поважність”. У царині літератури це означає, що вікторіанський письменник повинен був уникати крайнощів романтизму, наприклад, тримати форму під більшим контролем розуму. У повсякденному житті це змушувало людину зосередитися насамперед на суто практичних питаннях карєри.

Багато вікторіанців, головним чином представників середніх класів, сповідувало суворий пуританський моральний кодекс. Його найважливіші принципи було запозичено зі Старого Завіту з його суворим караючим Богом. З другого боку, цей кодекс якнайкраще відповідає завданням комерційної діяльності, для якої потрібні тверезість (як у прямому, так і в переносному значенні цього слова), здатність багато працювати, вміння відмовлятись від розваг та втіх. Поважність і пуританство вікторіанської доби передусім позначалися на сімї, яка була закритим середовищем, де лицемірно уникали згадки про сексуальні та інші заборонені теми. Жінки майже не мали політичних та економічних прав, не могли отримати належної освіти, змушені були терпіти обмеження на побутовому рівні. Це, до речі, пояснює появу фемінізму (організованого руху на захист прав жінок) протягом останніх десятиліть ХІХ ст. Атмосфера в навчальних закладах була задушливою і похмурою. Фізичні покарання залишались звичною практикою “виховання”.

Хоча “поважність” - домінуючий принцип, який регулює ставлення вікторіанців до світу, не варто перебільшувати його значення. Ми знаємо великих письменників цієї доби ( Ш. та Е. Бронте, Ч. Діккенс, У.М. Теккерей та ін.), які дуже добре бачили вади свого часу і його віддаленість від офіційно проголошених принципів. По-друге, всупереч пуританству, ми можемо насолоджуватись, мабуть, найкращими зі створених англійською мовою зразками гумору та сатири. Вік, що подарував світові таких геніїв сміху, як Ч. Діккенс і У.М. Теккерей, творців нонсенсів Е. Ліра і Льюїса Керрола, навряд чи слушно уявляти собі тільки як серйозний і урочистий.

Періодизація вікторіанської доби. Вікторіанська доба поділяється на три періоди. Ранній вікторіанський період (1830-ті-1848) називають “часом неспокою”, коли жорстока експлуатація робітників та жахливі умови життя спонукали їх боротись за власні права. Багато англійських письменників, таких як Е. Гаскелл і Ч. Діккенс, приділяли увагу цим проблемам. Середній вікторіанський період (1848-1870) вирізняється відносним матеріальним процвітанням. Незважаючи на численні труднощі, промисловість і сільське господарство швидко розвивались і умови робітників повільно поліпшувалися. Другою характерною ознакою цього періоду був конфлікт між наукою та релігією. Він, звичайно, виник ще раніше, але у 1850-ті - 1870-ті рр. набув особливої сили. Такі вчені, як Т. Г. Хакслі і Ч. Дарвін, заволоділи думками сучасників. Вони критикували релігійні тексти і доктрини з погляду еволюційної теорії, що підривало традиційну віру в Бога. Їхнім опонентом виступив кардинал Д.Г.Ньюмен, провідний діяч так званого “оксфордського руху”, який докладав великих зусиль, щоб оновити теологію. Пізній вікторіанський період (1870-1901) характеризується як час стабільності і спокою, як доба вечірок і заміських уїк-ендів. Але це також і роки занепаду вікторіанства. По-перше, “Ірландське питання” (боротьба ірландців за свою незалежність від Великобританії) у 1880-ті рр. перетворилось на серйозну проблему для англійського суспільства. По-друге, чималого поширення набули різні варіанти соціалістичних теорій, марксизм у тому числі. По-третє, на міжнародній арені Великобританія почала втрачати лідерство під тиском США і Німеччини. У мистецтві модними стали естетські й декадентські настрої, що також є доказом кризи вікторіанського світогляду.

Вікторіанський роман. В літературі Великої Британії за часів вікторіанської доби провідним жанром був реалістичний роман, який розвивав традиції таких письменників ХVIII ст., як Г. Філдінг, О. Голдсміт, Л. Стерн, а також Джейн Остен (1775-1817), другої за значенням, після Вальтера Скотта, романістки романтичного періоду. Вона описувала звичаї провінційної Англії, вміло змальовувала повсякденне життя чоловіків і жінок, іронізувала з моди на чутливість і готичні романи, що склалася за часів передромантизму, майстерно зображувала ледь помітні відтінки настроїв персонажів.

Найвідомішими представниками англійського реалістичного роману ХІХ ст. є Ч.Діккенс, У.М.Теккерей і Ш. Бронте. Їхню справу продовжила нова генерація англійських романістів, яка теоретично осмислила новий художній стиль і поглибила його психологічно: Е. Троллоп (1815-1882) і М. Е. Еванс (1819-1880), відома під псевдонімом Джорж Еліот, Д. Мердіт (1828-1909) і Т. Гарді (1840-1928).

Поряд з реалістичним романом під час вікторіанської доби велику популярність у читачів здобули твори зовсім іншого, нереалістичного характеру: готична психологічна проза Е.Бронте; так званий сенсаційний роман, який поєднував у собі інтерес до психології людини й оточення з детективом і “літературою жахів” (У. Коллінз (1824-1889), автор “Жінки в білому” (1860) і “Місячного каменя” (1868)); казки-нісенітниці, яскраві взірці інтелектуально-пародійної літератури “Аліса в Країні див” (1865) і “Аліса в Задзеркаллі” (1872) Льюїса Керрола.

Природа романного жанру знову радикально переосмислюється протягом 1870-1890-х рр. внаслідок виникнення неоромантизму, який був своєрідною реакцією на “матеріалізм” та меркантилізм сучасного світу і знову зробив популярними історичні твори, пригодницьку літературу та детективи. Його засновником є Р. Л. Стівенсон (1856-1894), який у своїх романах “Острів скарбів” (1883), “Викрадений” (1886), “Катріона” (1893), “Чорна стріла” (1888) та ін. описав сильні постаті, подорожі далекими екзотичними країнами, сиву давнину, а також “готичні” жахи. У таких творах, як “Таємна справа доктора Джекілла і містера Хайда” (1886) і “Володар Баллантре” (1889) Стівенсон використав авантюрний сюжет як основу для аналізу темних сторін людської душі. Шляхом Р.Л.Стівенсона пішли класик пригодницьких романів Р.Хаггард і А. Конан-Дойл, батько непереможного детектива Шерлока Холмса та його друга доктора Ватосна. Неоромантичні тенденції мали великий вплив і на таких відомих англійських прозаїків межі ХІХ-ХХ ст., як Джозеф Конрад і Р.Кіплінг.

У.М.Теккерей. Особливе місце в англійській літературі ХІХ ст. належить Уїльяму Мейкпісу Теккерею (1811-1863). Він залишався сином своєї доби, тобто вікторіанцем, і великого значення надавав моральним проблемам. Письменник використовував грізну зброю сатири і гротеску, намагаючись виправити соціальні вади, ось чому в його творах відчувається гіркий критичний присмак. Крім цього, Теккерей прагнув створити добре продуманий і зважений художній світ, різко критикував пафос, сентиментальність і риторику та закликав бути природними і правдивими. Його найкращим твором є роман “Ярмарок суєти”. В ньому письменник розповідає про життєвий шлях двох подруг Беккі Шарп і Емілі Седлі та створює велику сатиричну панораму англійського суспільства, де все продається й усе купується: честь, сумління, кохання. З погляду письменника, дві головні вади - суєтність і егоїзм - визначають характери і вчинки людей і змушують їх, мов ляльок, танцювати на виставі. Назва книги говорить сама про себе. У.М. Теккерей запозичив її у відомій алегорії письменника ХVІІ ст. Д. Беньяна “Шлях паломника”, що розповідає, як християнин під час подорожі до Небесного Міста потрапляє на Ярмарок суєти, де можна придбати все: будинки, землі, титули, жінок, чоловіків. Для англійців зміст цього образу відкривається одразу, бо книга Беньяна входить до кола популярного читання мешканців Туманного Альбіону.

Твір Теккерея має підзаголовок “роман без героя”, що також посилює сатиричну загостреність авторського задуму. Серед його персонажів немає прикладів для наслідування. Важко вважати героїнею Беккі Шарп, молоду хижачку, пройдисвітку, яка не зупиняється ні перед чим, аби прокласти собі шлях до багатства. Немає нічого героїчного і в більш-менш привабливих Емілі Седлі або Уїльямі Доббіні, бо для Теккерея бути героєм - означає тверезо дивитись на оточення, боротись із недосконалістю світу, а не просто плисти за течією. Ані Емілі, ані Уїльям на це не спроможні: вони добрі й милі люди, але живуть у полоні ілюзій. Новаторство Теккерея полягає в тому, що ніколи й ніхто до нього так послідовно, логічно й чітко, критично та скептично не підходив до суспільства та людини.

Творчість сестер Бронте. Серед багатьох видатних вікторіанських письменників на осібну увагу заслуговують сестри Бронте. Взагалі, літературою займались троє з шести дітей їхньої родини: Шарлотта (1816-1855), Емілі (1816-1848) та Енн (1820-1849), але як першорядні романістки знані насамперед дві старші сестри.

У найвідомішому творі Шарлотти Бронте “Джейн Ейр” розповідається про долю гордої незалежної дівчини-гувернантки та про її кохання до містера Рочестера, власника маєтку, де вона працює. Письменниця в цьому романі поєднує елементи різних стилів. Проявами реалізму є вибір героїні, що походить із середніх класів (гувернантка), викривальний опис системи “виховання” у Ловудському притулку, критичне ставлення до деяких типових представників вікторіанського суспільства (містера Броклхерста, директора притулку, і місіонера Сент-Джона). Але водночас у романі відбилися притаманні тому часові моралізаторство і суто романтичні контрасти: готична атмосфера в маєтку Рочестера (розповідь про його божевільну жінку), збіг сюжетних подій. Проте, мабуть, саме завдяки цьому взаємопроникненню на перший погляд несумісних елементів Шарлотта Бронте зуміла розкрити те, що приваблює в цій книзі читачів багатьох поколінь - історію сильного почуття героїні у боротьбі з її власними моральними заборонами. Шарлотта Бронте виглядала в очах сучасників надто сміливою, бо такий відвертий і ретельний аналіз психології дівчини, котра боронила власну гідність у суспільстві, де на жінок дивились як на істот нижчого гатунку, справляв на вікторіанців враження певного виклику.

Ще більшу концентрацію емоцій маємо у романі Емілі Бронте “Грозовий перевал”, який змальовує історію кохання загадкової людини Хіткліфа до Катрін і його помсти родинам Ерншо і Лінтонів. ”Грозовий перевал” - одна з найоригінальніших книжок англійської і світової літератури. Формально це - типовий “готичний роман”. Наявні всі ознаки жанру: зловісний персонаж, похмура атмосфера, смерті, таємниці і містика. Але ця подібність лише зовнішня. Є в романі щось таке, чого не відає ніхто з сучасників Е.Бронте, ні Діккенс, ні Теккерей. Це розкриття напрочуд складного взаємозвязку добра та зла у характерах і вчинках людей. Взагалі, дослідження внутрішнього світу людини, таких почуттів, як кохання і помста, здійснюється в романі з небаченою майстерністю і глибиною. Одначе трактування теми кохання ще залишається романтичним. Це почуття зображується в романі руйнівною силою, яку розум не може контролювати. Окрім цього, Катрін і Хіткліф ніби створені одне для одного небесами, і смерть обох персонажів - це не кінець любовного роману, а воззєднання розлучених душ у потойбічному житті.

Вікторіанська поезія. Вікторіанська поезія великою мірою перебувала під впливом романтизму. Як романтичну (або “постромантичну”) можна схарактеризувати поетичну спадщину двох найвпливовіших поетів вікторіанської доби А. Теннісона і Р. Браунінга, які цікавилися складними моральними і філософськими проблемами та були неперевершеними майстрами віршування. Серед менш знаних поетів варто згадати М. Арнолда і Е.Фітцджералда – перекладача “Рубайяту” О. Хайяма англійською.

Потягом третьої третини ХІХ ст. у вікторіанській поезії накреслилися модерністські тенденції, зокрема, у творчості А. Ч. Суїнберна (1837-1909), чиї віршовані драматичні твори “Аталанта в Калідонії” (1865) і “Ерехтей” (1876), а також збірки “Поезії та балади” (1866), “Пісні перед світанком” (1871) та ін. сприяли руйнуванню вікторіанського світогляду зсередини та підготували радикальне оновлення мови поезії у ХХ ст. Ще одним, навіть радикальнішим попередником модернізму, є митець, далекий від провідних угруповань доби. Це єзуїт Д. М. Хопкінс (1844-1889). Його твори набули популярності вже після Першої світової війни. Хоча він написав небагато, його поезії сприймалися подальшими поколіннями як справжня поетична революція: поет сміливо порушував традиційні правила віршування, поєднував архаїзми і діалектизми, оновлював образність.

Естетизм. Естетизм перетворився на окрему тенденцію у вікторіанській культурі й літературі і був, як неоромантизм, ще однією спробою протиставити вищі духовні цінності матеріалізму доби. Він поширився на живопис, поезію, роман і есеїстику. Цей рух започаткувало у 1848 р. так зване Братство прерафаелітів, до якого входили три художники – У. Х. Хант, Д. Мілле і Д. Г. Россеті. На їхню думку, європейський живопис перебував у полоні академізму, взірцем якого вони вважали Рафаеля. Угруповання мало на меті зруйнувати цю традицію, спираючись на мистецтво італійського Відродження до Рафаеля (звідси й назва). Прерафаеліти захоплювались містикою, Середньовіччям, з ненавистю ставились до сучасного індустріального світу і підкреслювали особливе значення Краси. Д.Г.Россеті і його сестра Крістіна були одночасно й талановитими поетами. Їхній поетичний доробок також відтворює такі самі настрої.

Прерафаелітське братство привернуло до себе увагу видатного вченого, викладача і критика Д. Рьоскіна, який захищав прерафаелітів. Братство існувало протягом дуже короткого часу, але його вплив залишив помітний слід в англійській культурі. Упродовж 1880-х рр. сформувався “естетичний рух”. Він не був чимось єдиним. У ньому брали участь поети, мислителі, актори й художники, які підтримували різноманітні варіанти ідеї “мистецтва заради мистецтва”: У. Пейтер, історик мистецтва, автор нарисів про італійське Відродження, У.Морріс – філософ, письменник, художник і теоретик соціалізму, молодий У.Б.Йетс, - у майбутньому один з найвидатніших англомовних поетів сучасності, художники М. Бірбом, О. Бердслі, Дж. Уїстлер (американець за походженням) та ін. Усі вони різко виступали проти ідеалів вікторіанської доби. Їх приваблювали екзотичні форми мистецтва, далекі культури, надзвичайні почуття. Чимало в них було і декадентського (меланхолія і песимізм). Представники цього руху підкреслювали свою антибуржуазність, винятковість і закликали отримувати насолоду від кожного моменту нашого короткого життя.

Важка роль бути символом “естетичного руху” в Англії кінця ХІХ ст. припала на долю поета, критика, драматурга і романіста Оскара Уайльда (1854-1900). Його імя швидко стало легендою, а парадоксальні ідеї, яскрава мова, надто смілива поведінка і барвисті шати сприймались сучасниками як відвертий виклик поважності й пуританству вікторіанців.

Завдання і запитання.

1. Які чинники визначали розвиток культури вікторіанської доби?

2. Розкрийте таке ключове поняття вікторіанського світогляду, як “поважність”. Охарактеризуйте кожний з періодів вікторіанської доби.

3. Які літературні стилі, угруповання, школи визначають літературну ситуацію вікторіанської доби?

4. Кого з представників вікторіанського роману ви знаєте? Розкрийте їхнє місце в англійській літературі ХІХ ст.

5. Чим спричинено появу неоромантизму та естетизму в англійській літературі вікторіанської доби? Що було спільного між обома явищами і що їх відрізняє?