Pidruchnyk 2003 / біографії / !Тютчев-Фет

Федір Тютчев

Зовні життя Ф.Тютчева було вдалим, багатим на події і типовим для світської людини середини ХІХ ст. Народився поет у 1803 р. Дитинство у маєтку Овстуг Орловської губернії, де одержав грунтовну домашню освіту під доглядом відомого поета і перекладача С.Є.Раїча. Закінчивши відділення словесних наук Московського університету зі ступенем кандидата, Тютчев зробив непогану дипломатичну кар’єру, а з 1848 р. працював у цензурному комітеті. Таким “послужним списком” міг би пишатися будь-який державний службовець. Він був не байдужим до політичних справ і стежив за ними з пристрасним інтересом. Є свідоцтво, що навіть в останню хвилину перед смертю (а помер поет 1873 р.) він запитував про новини з Середньої Азії, яку Росія в той момент колонізувала. Він брав участь у полеміці з приводу теми “Росія і Захід”, в якій обстоював панслов’янську позицію. Непростим було його особисте життя. Тютчев був одружений двічі. Перша його дружина Елеонора Тютчева передчасно померла, і її скін?? він гірко оплакував. Надзвичайно драматично склалися його стосунки з О.О.Денісьєвою, які тривали чотирнадцять років і були прямим порушенням норм суспільної моралі.

Проте ця зовнішня “реалізованість” мала для Тютчева другорядне значення, бо головним для нього був внутрішній світ, потаємні рухи й імпульси душі, драма духу. Поетичне слово для нього було засобом символізації двобою “я” і космічних стихій, який відбувається не на грандіозних скелях, морях і океанах, а в тиші самотнього будинку, під час рефлексії і самозаглиблення.

Світогляд Тютчева сформувався під впливом німецького філософа Шеллінга, у якого поет “запозичив” постановку питання про співвідношення індивідуального і загального. Окремій особистості протистоїть “світова душа”, одухотворений космос, “цілісне життя природи”. Завдання особистості полягає в тому, щоб це протистояння подолати, бо інакше вона не зможе здійснити свої творчі потенції. В ідеалі людина і всесвіт повинні прийти до гармонії, мікро- і макрокосм повинні стати тотожними, а відчуження індивіда, відпадіння його від світу – це непоправне зло – зникнути. Покликання поезії, на думку Тютчева, вказати шляхи досягнення цієї тотожності, розкрити зв’язок окремого і загального.

Самі по собі вірші поета тяжіють до фрагментарної форми. Вони є стислими замальовками або уривками, які записують миттєві прориви в вічність. Зовні непов’язані між собою, завдяки серії стійких мотивів, що, переходячи з одного вірша до інших, варіюються, змінюються, перетлумачуються в різних контекстах, твори Тютчева утворюють цілісний художній світ.

Світобачення Тютчева космічне й катастрофічне. Це означає, що зір його ліричного героя прикутий до величних природних явищ і катаклізмів, на тлі яких він відчуває свою розгубленість і водночас захват. Грози, бурі, пожежі, видовище кінця світу викликають у нього суміш жаху й екстазу (“Останній катаклізм”). Космос кличе і запрошує ліричного героя розгадати свою таємницю, але для цього йому не вистачає сил. Лише іноді він може її доторкнутися??. Тоді йому вдається вкрасти часточку вищого знання – знову-таки завдяки катастрофі (вірш “Цицерон”). В ці моменти зникає межа між людиною і Космосом, точніше людина стає його частиною, і саме тому їй і відкривається істина. Вона на мить відчуває себе одним з безсмертних і навіть наважується вступати в битву з Долею, яка в Тютчева така ж непереборна, як і за часів Софокла. Спроби перемогти її марні, хоча людина не може не протиставляти себе їй, бо цим визначається її гідність (“Два голоси”).

Духовний світ людини в поезіях Тютчева розколотий навпіл. Можна навести чимало прикладів, коли ліричний герой не може знайти душевного спокою. Його душа – по суті така сама таємниця, як і Космос. Він зітканий з протиріч, має колосальні розумові здібності, які, одначе, в один момент знищує смерть. Головна хвороба сучасної людини – втрата віри, і тому в її душі ніколи не буде миру. Вона рветься до ідеалу, не в змозі його досягти (“Наш вік”).

У вірші “Водограй” поет порівнює людську думку з прекрасним водним струменем, який приречений впасти на землю, підкоряючись невблаганному закону природи. Людина не може пізнати її, тим більше, що цілком можливо, що в неї взагалі немає ніякої загадки (“Природа – сфінкс.”) Вона – спільниця Долі, сліпа й безжалісна.

Ще один підступний ворог людини – час, що рухається по колу і забирає найдорожчих людей. Усі найважливіші поняття, явища, процеси є інтелектуальним викликом людині, над розумінням яких вона безуспішно б’ється. Символом трагічної суперечливості людської свідомості є протиставлення дня і ночі (“День і Ніч”). Перший – царство розуму, гармонії, буяння сил, радощів, він – “друг людини і богів”. Натомість Ніч – країна хаосу, безуму, туги. Вона доводить безсилість людини знайти відповіді на найважливіші питання. Вона “оголює безодню”, яка так лякає нас. Денна і нічна сторони свідомості змагаються в трагічному двобої і не можуть досягти примирення, причому нічна явно бере гору.

Одним з ключових для розуміння художнього світу Тютчева є мотив мовчання (поезія “Silentium!”). Людина в Тютчева непоправно самотня. Причина цього полягає не в її трагічній помилці або нездатності юрби зрозуміти її, а в тому, що їй не вистачає слів виразити себе. Вона несе дивно-прекрасне знання про світ, почуття і мрії. Але розповісти про них не може через недосконалість мови.

Проте мовчання – не тільки поразка, слабкість мови, а й натяк на інший, досконаліший за розумово-логічний спосіб пізнання Космосу і спілкування між спорідненими душами – інтуїтивний. Тільки прозріння розкриває справжній смисл і зв’язок речей. В цьому акті пророчого бачення також відкривається й те, що людина і Космос – щось єдине; зміст життя Космосу тотожний таємничому життю “я”. Мовчання наповнене смислами, які ніколи повністю не розкриваються, але породжують нові смисли, так само загадкові. Таємниця залишається таємницею, бо людина зупиняється перед межею, яка відокремлює пізнане від непізнаного. Не тільки зовнішня реальність не пізнається до кінця, а й душа, її життя, прекрасне і божественне, але невисловлюване.

Природа в Тютчева також постає конфліктною, сповненою динаміки, катастрофічності. У зображених поетом краєвидах відчувається дія тих самих стихій, що визначають долю людини. Як правило, він змальовує такі моменти, коли один проміжок часу закінчується, а другий починається: на зміну дня йде ніч або весна заступає місце зими.

Природа в Тютчева??+ ніколи не буває простим тлом. Вона – спільник людини і система космічних знаків (джерело, вітер, веселка, море), які ліричний герой читає, як колись це робив Ной після потопу. Смисл прочитаного, щоправда, відкривається тільки протягом короткої митті, у момент передчуття катастрофи. Тоді людина обіймається з Космосом і вгадує сенс буття (вірші “Осінній вечір”, “Є в осені першопочатку…” та ін.).

Одним із найважливіших мотивів лірики Тютчева є кохання, образ якого має багато спільного з зображенням краси, природи, взаємодії стихій: воно так само таємниче, чарівне, неосяжне. Воно бере людину в полон невідомо чим. Але щастя кохання нетривке, воно відступає під ударами Долі, його перериває смерть. Воно асоціюється зі стражданням, душевним болем, непорозумінням, сльозами. Образ кохання в Тютчева трагічний. Пам’ять – ось єдина сила, яка в змозі протистояти Долі і зробити кохання вічним. Це останній притулок і опертя людини. Тому Тютчев таку велику увагу приділяє пригадуванню про свої колишні закоханості. Вони стають щоденником боротьби часу і пристрасті (вірші “Ще томлюсь жагой?? бажання”, “Я вас зустрів і все минуле…”) .

Отже, Ф.Тютчев – митець трагічного пророчого світобачення, в чиїх поезіях будь-яке явище, навіть найменше, стає проекцією всесвітніх процесів. У кожній з поезій і в усій творчості Тютчева в цілому відбивається діалектика мікро- і макрокосмічного. Душа ліричного героя в дану конкретну хвилину його переживань є дзеркалом, що відбиває всю історію землі й людства, усю сукупність законів буття.

Афанасій Фет

Для Афанасія Афанасійовича Фета поезія була засобом втілення чарівних візій, здатних змінити світ, містичним баченням вищої істини, прихованої від невтаємничених, розкутою пророчою мовою, вільною від формальних обмежень, музикою і магією.

Народився майбутній поет 1820 р. і почав писати вірші, ще будучи студентом філософського факультету Московського університету. Його перша збірка “Ліричний Пантеон” побачила світ, коли йому виповнилося двадцять років (1840). Він писав на типові для того часу романтичні теми, оспівував “таємні страждання”, створював балади й антологічні вірші (тобто стилізовані під античну поезію), наслідував Байрона. Проте вже в цих перших спробах утвердити себе на літературній ниві чутливий критик міг легко побачити, що в Росії народився ще один непересічний талант. Це підтвердила друга збірка “Поезії А.Фета” (1850), яка полонила серця читачів своєю формальною оригінальністю й музичністю.

Зовнішня кар’єра молодого поета тоді складалася не так вдало. З 1845 р., коли Фет закінчив університет, і до 1858 р. він вимушений був служити в кавалерійському полку в Херсонській губернії, далеко від культурних та інтелектуальних центрів Росії. Як він сам писав пізніше, обставина, яка змусила його прийняти рішення стати військовим – його ім’я. До чотирнадцяти років хлопчик вважався сином поміщика А. Шеншина і носив його прізвище. Воно гарантувало йому дворянський титул, який відкривав юнаку можливості проявити себе на видних посадах у столиці. Але несподівано з’ясувалося, що він був незаконнонародженим (з’явився на світ до шлюбу Шеншина з його матір’ю). З цих причин дворянин А.А.Шеншин став “іноземцем А.Фетом” (Фет – німецьке прізвище першого чоловіка його матері) і втратив усі права на дворянство і спадок. В той момент тільки служба в армії давала змогу доволі швидко повернути собі втрачений соціальний статус. Проте бажаної мети він тоді так і не досяг: вимоги до отримання дворянства ставали щоразу дедалі суворішими, і Фет вийшов у відставку тим, ким був – безрідним різночинцем.

Тим часом ускладнюється становище Фета і в літературному світі. 1853 р. він випускає третю збірку віршів “Поезії А.Фета”, в якій пише про вічні теми: кохання, красу ночі, солов’їні співи. На початку 1860-х рр., коли вийшло нове видання книги (1863), демократичний табір накинувся на нього за відсутність у його доробку творів громадянського спрямування. Його охрестили представником “чистого мистецтва”. На нього друкувалися численні дошкульні пародії.

Після 1863 р. Фет вирішив відійти від красного письменства. Він продовжує писати поезії, показує їх своїм найближчим друзям (Л. Толстому), але нічого не друкує. Його життя також змінюється: він стає поміщиком, успішно займається сільським господарством, до нього приходить багатство, а 1873 р. йому повертають дворянські права і привілеї.

Проте новий прихід А.Фета до літератури все ж таки відбувся, і він був тріумфальним. Вже людиною похилого віку, він опублікував чотири випуски поезій під назвою “Вечірні вогні” – одне з найвищих досягнень російської філософської лірики. Центральні теми поезій – час, пам’ять, спогади, записи візій, пережитих під час контакту з вищої Істиною буття. Світогляд Фета стає трагічним. Він захоплюється песимістичною філософією А.Шопенгауера, чию працю “Світ як воля і уявлення” перекладає російською. Він також перекладає твори Горація і “Фауста” Гете. Помер А.Фет 1892 р.

Найвражаючим фактом біографії поета є співіснування в ньому двох осіб: Фета-людини, військового, поміщика, цілеспрямованого й обережного господаря, і Фета-митця, витонченого лірика, мрійника, візіонера, філософа. Є відомий анекдот про те, що він писав свої піднесені вірші на зворотному боці рахунків. Поєднання цих несумісних боків особистості Фета завжди дивувало його найближчих друзів. Вони глузували з його прозаїчної зовнішності й практицизму і ніяк не могли зрозуміти, як під оболонкою офіцера і землевласника може існувати поетичний геній. Наприклад, Л.Толстой, високо оцінивши поезію “Серед зірок”, зазначав у своєму листі до Фета: “Дружина звернула увагу на те, що на тому самому аркуші, на якому записано вірш, містяться скарги, що керосин став коштувати 12 копійок”.

Сам Фет проводив чітку межу між повсякденним і піднесеним, між наукою і поезією, між життям і красою. Реальність і творча мрія – то були абсолютно різні речі, які не можна було змішувати. В поезії, в мистецтві він шукав “притулку від усіх негараздів”, скорбот, нецікавого і сірого. Проте в обох розгалуженнях життя – в практичній діяльності і красному письменстві – він був однаково здібним, однаково геніальним, бо і тут і там досягав того, чого хотів – вершин досконалості. А. Фет на власному досвіді продемонстрував, що світ поділяється на два шари: звичайне життя, побут і царство мрії. Вони поряд, але розмежовані.

А. Фет присвятив свої поезії виключно вічним та інтимним темам: природі, красі, коханню. Проте цей зведений до камерності художній світ відкривається у Вічність, яка гойдає людину на своїх хвилях. Поезія Фета, за висловом російського філософа В.С.Соловйова, звертається “до головного постійного боку явищ, відвертаючись від усього, що пов’язано з процесом, з історією”. Про мотиви лірики Фета критик-філософ пише з глибокою симпатією: “ … вічна краса природи і нескінченна сила любові – і становить зміст чистої лірики”.

Ліричний герой в поезіях Фета – щомиті в стані, близькому до екстазу, коли відкриваються таємничі смисли буття, він зливається зі Всесвітом у божественному ентузіазмі. Він вже справжній пророк і “ясновидець”. Тільки у Вічності йому “легко жити”, тільки там “втішаються?? болі” (“В борні житєйській згубивши надію…”). Причинами такого духовного піднесення, як правило, є споглядання природи, самозосередження, закоханість, музика. Збуджена красою світу, людина починає співати. Пісня, спів, сповнені безмежної сили і краси – вигук щастя з приводу відкриття оновленого світу. Цим почуттям ліричний герой поспішає поділитися з іншими: з друзями, з однодумцями, своєю коханою. Йому бракує слів, аби розповісти про те, що він переживає. Саме такий душевний стан фіксує відомий вірш “Я прийшов до тебе, здрастуй…”

А.Фет мав непересічні здібності пророка, який бачить подвійний смисл будь-якого явища. Найкращим доказом чутливості Фета до містичного є образ кохання в його віршах. Стосунки чоловіка і жінки визначені провидінням. Воно може їх зводити або заважати їхнім зустрічам, але вони в жодному разі не діють за власною волею. Обрати жінку як предмет обожнювання для ліричного героя Фета рівнозначно розв’язанню загадки буття, свого призначення на землі, а неможливість зв’язати долі – те саме, що поразка. Шлюб – це священнодійство, акт втаємничення. Тому, якщо дві споріднені душі не можуть стати чимось єдиним, особливо тоді, коли один із коханців помирає, відбувається катастрофа.

Твори Фета є записом екстазів. Проте такий стан душі вимагає від людини навчитися розмовляти якось по-новому – зробити свою мову пророчою. Він розумів, що традиційне віршування сковує стрімкий політ мрії і також намагався переглянути підходи до написання поезій. Вірш “Шепіт, лагідне дихання…” – свідчення новаторства поета. Текст становить перелік прикмет літньої ночі, яка завершується світанком. Тут відтворюється процес змін, метаморфоз: не тільки природи, а й обличчя коханої. Саме в цій мінливості світу і полягає сутність краси, проте в творі, сповненому рухами, немає жодного дієслова, тільки іменники, швидке чергування яких визначає швидкий ритм.

У поезії Фета всі явища перебувають у стані синтезу. Деталі краєвиду і подробиці любовного побачення утворюють єдиний ряд – кохання є продовженням життя природи, одне невідривне від іншого. Колір і звук, зорові і слухові образи доповнюють одне одного. А.Фет відчуває органічну єдність усіх людських почуттів, споглядає вільне перетікання кольору в звук, звуку в запах, мелодії в барву і перетворення їх на складові одного надрозумного вищого тексту, смисли якого відкриваються тільки пророку-поету, чиї фрази вражають своєю гнучкістю, динамікою і формальною свободою віршування. Поет тікає від точності й “розмовляє” натяками і неясностями в своїх віршах (“Сонця промінь між лип …” та ін.).

А.Фет, як і Тютчев, усвідомив недосконалість звичайної мови, її обмеженість “у душевних справах”, її слабкість у тих випадках, коли людині треба виразити себе (“Яка бідна наша мова!..”), і вважав, що місце слова повинна заступити музика, бо тільки вона в змозі розкрити всю складну гаму емоцій і примирити поета з життям (“Сяяла ніч …”). Вірші А.Фета вирізняються мелодійністю звучання, недарма їх так охоче використовували для написання романсів композитори. Проте музичність його лірики означає дещо більше, ніж просту милозвучність поетичної фрази, на яку легко написати прекрасну мелодію. Музика для поета була найвищою стихією і силою, яка без слів могла виразити всю повноту душевних переживань. Отже, фетівська лірика зупинилася на порозі кольоропису, синестезії і верлібру.