Pidruchnyk 2003 / біографії / !Достоєвський

Федір Михайлович Достоєвський

Внутрішня (духовна) біографія Достоєвського – типова для інтелектуальної історії ХІХ-ХХ ст. Він, як і багато інших мислителів Заходу і Сходу, пройшов період захоплення атеїзмом і соціалізмом. Доторкнувшись до великої порожнечі “ніщо” і зіткнувшись зі смертю, романіст свої останні надії поклав на Бога і став одним з апостолів неохристиянства.

Народився Ф.Достоєвський 30 жовтня (11 листопада) 1821 р. у Москві в родині лікаря, освіту одержав у Головному Інженерному училищі в Санкт-Петербурзі. Його літературним дебютом стала публікація 1845 р. роману “Бідні люди”. Успіх твору дав змогу молодому літератору порвати з військовою кар’єрою, яку він вимушений був розпочати по закінченні училища, і стати професійним письменником. У творі Достоєвський розвиває художні відкриття Гоголя, створює реалістичні замальовки петербурзького побуту і робить свій внесок у розробку образу “маленької людини”, який виник у російській літературі за 1830-40-х рр. Він зближається з колом В.Г.Бєлінського і підпадає під вплив цього видатного критика, хоча їхня обопільна симпатія була нетривалою. Твори, написані Достоєвським після “Бідних людей” – повісті “Двійник” (1846), “Господиня” (1847) – не сподобалися Бєлінському, який вважав їх затягнутими і гостро критикував. Фінал першого етапу творчості письменника – низка оповідань та повістей, з-поміж яких найвидатнішими є “Білі ночі” (1848) і “Нєточка Незванова” (1849).

Наприкінці 1840-х наступає вимушена перерва в літературній кар’єрі Достоєвського. Це було викликано його участю в революційному гуртку Буташевича-Петрашевського і захопленням соціалістичними ідеями Фур’є. Разом з іншими петрашевцями його було заарештовано і засуджено до розстрілу. Письменник пережив декілька жахливих хвилин чекання смерті. Він не мав жодного сумніву, що його буде страчено. В останню мить смертну кару Достоєвському замінили на чотири роки каторжних робіт в Омській фортеці з подальшим відбуванням довічної служби рядовим.

На каторзі Достоєвський пробув з 1850 до 1854 р., після чого служив у піхотному полку в Семипалатинську. 1857 р. Достоєвський??+ знову стає офіцером і йому повертають дворянство, а також право писати і друкуватися. Достоєвський пише “Дядечків сон” і “Село Степанчиково та його жителі” (1859), дві “провінційні повісті” в комічному жанрі в традиціях Діккенса.

1850-ті рр. – період напруженої духовної роботи Достоєвського, серйозних роздумів на релігійно-філософські теми. У Тобольську він зустрівся з дружинами декабристів, і вони подарували йому Новий Завіт – єдину книгу, яку дозволялося читати в’язням. Вивчаючи Святе Письмо, письменник дійшов висновку про необхідність радикально змінити своє життя і поставив Христа своїм моральним орієнтиром. З іншого боку, тісне спілкування на каторзі з представниками різних верств населення Росії стало для нього справжнім одкровенням: він відчув, що в народній стихії заховані невичерпні джерела віри, що подальший розвиток Росії повинен відбуватися через повернення дворянської культури до народного коріння.

Опинившись 1859 р. у Петербурзі, письменник поклав ці погляди в основу своєї літературної і громадської діяльності. Він закликає освічені класи російського суспільства, виховані на західній культурі, знайти опертя в народній вірі. Він мріяв, що тільки синтез європейської освіченості й народної релігійності – єдиний можливий спосіб перетворення Росії на ідеальну державу, яка базується на братських, християнських началах. На початку 1860-х рр. він пише роман “Принижені й скривджені” (1861) і “Нотатки з Мертвого дому” (1860-61) – остання книга підсумувала його каторжний досвід. Новаторська за змістом і формою, вона знову зробила Достоєвського одним із найвпливовіших письменників Росії.

1864 р. відбулися дві трагічні події: смерть першої дружини письменника, а невдовзі після цього – брата Михайла, якого Достоєвський високо цінував і щиро любив як однодумця і рідну душу. Цього ж року письменник завершив роботу над “Нотатками з підпілля”, які знаменували остаточне оформлення його ідейно-філософської платформи та основ поетики. Творчість Достоєвського вступила в якісно іншу фазу – розпочалася доба великих філософських романів: “Злочин і Кара” (1866), “Гравець” (1866), “Ідіот” (1868-1869), “Біси” (1871), “Підліток” (1875), “Брати Карамазови” (1879-1880). У кожному з них розкрилися різні грані Достоєвського-мислителя і знавця людських душ, проте у всіх творах письменника легко простежується одна наскрізна лінія: боротьба Світла і Темряви, Бога і диявола??, Христа і Тварини.

З 1875 р. Достоєвський видає “Щоденник письменника”, виступає з філософсько-публіцистичними творами. Духовним заповітом Достоєвського??+ стала промова про Пушкіна. У ній він виразив одну з найдорожчих своїх думок – про “вселюдськість, всепримиримість” російської душі, а також про велику історичну місію Росії, яка полягає в об’єднанні у Христі усіх народів Європи. Помер письменник 28 січня 1881 року.

Ф.Достоєвський є одним з найбільш популярних російських романістів у світі. Головна причина цього – у сміливості й гостроті постановки найважливіших етико-філософських проблем. Письменник художньо осмислив головні екзистенціальні чинники буття сучасної людини: її відчуження і самотність, її конфлікт із Богом і тягар вседозволеності, який вона приречена нести, втрату сенсу життя і розірваність свідомості. Багато мислителів і філософів, чиї твори визначили духовну ?? ХХ ст., знаходилися під його прямим або опосередкованим впливом. Як на одного зі своїх вчителів, вказував на нього Фр.Ніцше. Основні філософські теми його творів підхопили й розвинули В.Соловйов, М.Бердяєв, Л. Шестов, М. де Унамуно, А.Камю, Ж.П.Сартр. Поряд із датським філософом С. Кіркегором, його??+ називають одним із попередників екзистенціалізму, впливової філософської течії ХХ ст.

Крім філософського значення, романи Достоєвського є оригінальним явищем з точки зору поетики і знаменують появу нового типу художньої свідомості. Попри зовнішні ефекти (детективний сюжет, “авантюрний елемент”), романи Достоєвського переважно описують атмосферу, зосереджуються на деталях. У Достоєвського відбувається згущення дії у часі й просторі, а сама дія сприймається як щось спресоване.

Інша новаторська риса поетики романів Достоєвського була помічена й досліджена російським літературознавцем М.М.Бахтіним, який називав їх поліфонічними. Під “поліфонією” слід розуміти такий підхід письменника до зображення персонажів, за умов якого кожний з них є втіленням окремої, самостійної ідеї. Увесь роман тоді утворює принципово незавершений діалог рівноправних голосів, які однаково переконливо аргументують свою позицію. Авторський голос – лише один із багатьох. У читача залишається право з ним не погоджуватися.

І, нарешті, романи Достоєвського вирізняються глибоким і комплексним проникненням всередину психічних процесів, які відбуваються в найпотаємніших шарах людської свідомості. Достоєвський??+ художньо досліджує життя “я” в усіх його проявах, у нескінченному розмаїтті почуттів, емоцій, пристрастей, на всіх рівнях: від інстинктів до ситуації інтелектуального і духовного вибору. Досвід Достоєвського-романіста був безцінним для прозаїків російського “срібного віку”, для класиків модернізму (А.Жід, О.Хакслі, Дж.Джойс, В.Вулф), для інших відомих романістів ХХ ст. (А.Камю, Ж.П.Сартр, Т. і Г.Манн, Г.Бьолль, Р.Елісон тощо).

Усі згадані вище особливості світогляду й поетики Ф.Достоєвського віддзеркалюються у романі “Злочин і кара”. “Детективна” історія вбивства старої лихварки та її сестри Родіоном Раскольниковим, студентом, який через фінансові труднощі вимушений кинути університет, стає у Достоєвського приводом для створення складного ідеологічного твору про спроби людини побудувати нову “мораль” за принципами свавілля і про повернення її до віри й духовності.