конфликтология / Лекц_я 5

Названі причини виникнення конфліктів зустрічаються най­частіше, але вони не вичерпують переліку всіх причин, що призво­дять до виникнення та загострення конфліктів як на соціальному, так і на особистісному рівні.

Важливими складовими конфлікту є прагнення сторін, стратегія та тактика їх поведінки, а також сприйняття конфліктної ситуації.

Мотивація конфліктів. При поясненні активності та спрямо­ваності дій опонентів у конфлікті йдеться про мотиви, цілі, інтере­си, цінності, потреби окремих осіб, соціальних груп, держав тощо.

Мотиви в конфлікті — це спонукання до вступу в конфлікт, пов'язані із задоволенням потреб, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають конфліктну активність суб'єкта. В конфлікті ча­сто досить складно виявити істині мотиви опонентів, бо вони у більшості випадків приховують їх, декларуючи мотивацію участі у конфлікті, яка відрізняється від первинних мотивів. Мотив є у діях кожного учасни­ка конфлікту. При цьому мотиви можуть не збігатися і навіть бути про­тилежними. Якщо ми знаємо мотивацію конфліктуючих сторін, то ми значною мірою починаємо розуміти сенс їх протистояння.

Базовим спонукачем активності людей у конфлікті є їх потреби, тобто стан суб'єктів, який утворюється завдяки нестатку об'єктів (ресурсів, влади, духовних цінностей), необхідних для їх існування та розвитку. Потреба в безпеці, визнанні, ідентичності, соціальній належності тощо властива як окремому індивіду, так і соціальним групам, цілим суспільствам і державам.

Аналіз причин поведінки сторін у конфліктах показує, що вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси, які являють со бою усвідомлені потреби. Близькими до інтересів є й цінності, які можна відстоювати у конфлікті. Це можуть бути загальнолюдські цінності, цінності, виражені у якомусь конкретному творі мистецтва, а також особистісні цінності.

Мотиви індивіда, групи не виникають самі по собі і часто виз­начаються умовами, ситуацією, в яких вони знаходяться. Соціально дезорганізуючі процеси у суспільстві деформують суспільну свідомість, яка реалізується і проявляється через потреби, інтереси і, отже, через цілі, вчинки та дії конкретних людей та груп.

Мотиви конкретизуються в цілях, на досягнення яких спрямо­вані дії людини. Ціллю суб'єкта в конфлікті є його уявлення про кінце­вий результат конфлікту. Цілі можуть бути стратегічними та тактич­ними. Основна ціль — оволодіння об'єктом конфлікту. Але залежно від розвитку конфлікту ця основна ціль може бути замінена на іншу, яка на початку конфлікту виступала як ціль-засіб.

Останній елемент спрямувань людини, соціальної групи у конфлікті, який треба обов'язково враховувати, — це позиція, тоб­то система ставлення до елементів конфліктної ситуації, яка прояв­ляється у відповідній поведінці та вчинках. Позиція характеризується, з одного боку, динамічністю, а з іншого — відносною стійкістю.

Традиційно панує думка, що конфлікт завжди є логічно пояс­нюваною суперечністю між людьми, які раціонально відстоюють свої інтереси. Але цьому розумінню суперечать багато чинників, які спостерігають фахівці: конфлікти не завжди піддаються логічній ре­конструкції і часто навантажені ірраціональною складовою, яка ут­ворює індивідуальну своєрідність конфлікту і не дозволяє розв'яза­ти його простими засобами. Особливо це помітно у міжнаціональ­них конфліктах, які через ірраціональність, непродуманість дій лю­дей, перевагу емоцій деструктивного характеру набувають некерованого характеру і в міру свого поширення та загострення пе­ретворюються на катастрофу. Ірраціональний елемент міжосо-бистісного конфлікту може слугувати й істинною його причиною, якщо в ньому беруть участь психічно хворі чи психопатичні особи. Зрозуміло, що об'єктивні, суб'єктивні, ірраціональні компоненти конфлікту, про які йшлося, не завжди мають чіткі межі у реальному житті. Але у всіх випадках ми маємо справу з інтересами людей, які можуть бути більш-менш істотними, стабільними чи ні, явними чи прихова­ними. Нерідко абсурдність та ірраціональність вчинків сторін такою лише здається внаслідок того, що конфлікт був заснований на помил­ковій уяві одного чи обох опонентів про протилежність їх прагнень.

Концепція депривації. Для пояснення причин значних суспільних колізій можна успішно використовувати так звану кон­цепцію депривації. Йдеться про стан, для якого характерною є явна розбіжність між очікуваннями людей і можливостями їх задоволен­ня. Очевидно, що з часом депривація може посилюватися, зменшу­ватися або залишатися незмінною. Посилення депривації залежить від того, в якому співвідношенні знаходяться очікування, з одного боку, і можливості їх задоволення — з іншого. Ріст депривації може відбуватися, по-перше, при зменшенні засобів для задоволення за­питів, які вже сформувалися, що спостерігається, зокрема, в умовах економічної кризи. Чекання багатьох у таких умовах визначаються скромною формулою зберігання статус-кво: «Аби гірше не стало». По-друге, можлива ситуація, коли чекання, запити ростуть значно швидше, ніж можливості їх задоволення. Тоді також спостерігається посилення депривації, а отже, і підвищення можливості виникнен­ня конфлікту.

Збереження стабільного рівня депривації або навіть зниження його (що можливо або при зменшенні рівня домагань, або при більш швидкому, ніж ріст чекань, рості задоволення запитів) веде до ство­рення психологічних умов, що сприяють стабілізації морально-психологічної атмосфери в суспільстві, послабленню напруженості. І, на­впаки, посилення депривації породжує агресивні реакції на фруст­рацію (блокування цілеспрямованої поведінки іншого). Реакція на фрустрацію втілюється звичайно у виступах, спрямованих проти джерел розчарування, справжніх або вигаданих винуватців тяжкого положення; вона може реалізуватися в пошуках «козлів відпущен­ня», якими в одних випадках стають національні меншості, у дру­гих— особи, що одержують «несправедливо багато» за свою працю (залежно від ситуації це можуть бути торговці, приватні підприємці, «взагалі начальники», вчені і т. ін.), в третіх — органи влади і уп­равління, функціонери і лідери правлячої партії. Інакше кажучи, по­силення депривації сприяє росту соціальної напруженості, виник­ненню відкритих соціальних, політичних та етнічних конфліктів.

Польський дослідник Е. Вятр виділяє випадок «умовної» де­привації, відмічаючи, що вона зустрічається в групах, чиї запити особливо сильно зросли порівняно з можливостями їх задоволення. Саме тоді з'являється чітка тенденція до агресивної поведінки, спря­мованої проти політичної системи чи суспільної групи, яку вважа­ють винуватницею депривації. При цьому він посилається на робо­ту А. де Токвіля «Старий порядок і революція», в якій французький вчений XIX ст., мабуть, перший звернув увагу на цей механізм, по­казавши на прикладі Французької революції 1789 р., що революція може спалахнути не тоді, коли маси живуть гірше в абсолютному смислі, а тоді, коли їх становище дещо поліпшилося, викликавши, про­те, значно більш інтенсивний ріст очікувань. Взагалі ж можна ска­зати, що концепція депривації, по суті, розкриває загальний механізм реалізації і взаємодії потреб та інтересів у суспільстві.

Конфлікт потреб. Сучасна ситуація в світі висуває проблему ресурсів або життєвих потреб на одне з перших місць. На думку ба­гатьох вчених, конфлікти з приводу потреб можуть бути поділені на два типи: по-перше, конфлікти через обмеженість ресурсів; по-друге, конфлікти через співвідношення короткочасних і довгострокових потреб. Безсумнівно, що до найбільш істотних довгострокових по­треб всього людства належить опанування навколоземного космічно­го простору. Але реалізація відповідних програм — річ дуже дорога. Це ж стосується і фінансування фундаментальних наукових досліджень, які не можуть швидко дати прибуток.

Проблема орієнтації на найближчі та віддалені цілі є загально­людською і вічною проблемою. Вона стосується не тільки людства в цілому, а й життєдіяльності будь-яких спільнот, соціальних інсти­тутів, соціальних груп і кожного індивіда. Це перша сфера конфлікту на рівні потреб.

Друга сфера конфлікту, пов'язаного з динамікою потреб, зачіпає форми та засоби організації спільного життя людей. Самі ці засоби невірно уявляти як певну зовнішню силу. Випадки нав'язування політичного устрою дійсно мають місце в історії, але досить рідко вони справляють вирішальний вплив на потреби людей. У більшості випадків ці форми спільного життя людей виробляються суспільством і є істотною характеристикою народного способу життя. Кожний із існуючих сьогодні типів політичної системи спирається на певну су­му стереотипів політичної поведінки, які і складають певні потреби.

Сучасна Україна є суспільством перехідного типу. При цьому становлення нових політичних потреб участі у політичному житті відбувається важко. Головне питання тут полягає у формуванні но­вого морального ставлення до влади, яка сама по собі є досить відда­леною від демократичного ідеалу. Конфлікт між мораллю та політич­ною практикою стає глибинним конфліктом, який розвивається на рівні життєвих потреб людини.

Третя сфера конфлікту на рівні потреб пов'язана з утворенням балансу раціональних та емоційних прагнень, в яких час від часу проявляються підсвідомі сфери мотивації. Конфлікт раціонального та емоційного присутній в усіх сферах і структурах життя. В сучасній кризовій ситуації емоційне начало в людській поведінці все більше відходить від раціональної мотивації і стає підставою для ірраціональ­ної мотивації, немотивованої поведінки. Повсюди спостерігається звернення до забобонів, чаклунства, до піднесення безпосередньо­го почуття переваги інтуїції над розумом. Ця тенденція веде до примітивізації культури, стимулює насильство, яке виступає як ре­акція на безпосередні почуття.

Розгляд конфлікту потреб у трьох сферах життєдіяльності лю­дини та суспільства показує, що не можна зводити потреби лише до суми зовнішніх вимог, які випливають із соціальних та економічних умов. Вони становлять собою певні головні лінії організації всієї си­стеми взаємодії у соціумі, проявляються у масових звичках культу­ри, які засвоюються людьми під час соціалізації, індивідуального розвитку, виховання. Разом з тим визначення пріоритетності тих чи інших потреб залишається найважливішою проблемою соціально-політичного характеру. Жодна держава, жодна політична партія не мо­же в своїй практичній політиці закривати очі на конфлікти потреб, пов'язані не тільки з певними варіантами використання ресурсів, а й з вибором певних варіантів розвитку самої культури.

Конфлікт інтересів. Зіткнення інтересів особистості, групи, суспільства з об'єктивними можливостями в соціальному житті, конк­ретних умовах взаємодії з іншими соціальними суб'єктами — це, як правило, зіткнення одних інтересів з іншими, що їм перешкоджають.

На відміну від когнитивного (пізнавального) конфлікту проти­борство, засноване на зіткненні інтересів різноманітних соціальних суб'єктів, ми (услід за багатьма дослідниками) назвемо конфліктом

інтересів.

У відносинах між собою всі соціальні суб'єкти звичайно окрес­люють сферу своїх інтересів, співвідносячи їх з уявленнями про те, якими повинні бути інтереси іншого і якими вони є насправді. Не слід думати, що в спілкуванні інтерес — це абсолютне і незмінне вира­ження наміру однієї особи безвідносно ситуації. Інтерес при взаємодії завжди включає якийсь уявлення про припустимі і можливі інтере­си іншого. Уявлення про себе, співвіднесені з уявленнями про інших і виражені так чи інакше в поведінці суб'єкта, формують те, що іноді позначається як «самовизначення» у спілкуванні. Наприклад, у си­туації міждержавного спілкування це може бути визначення меж власної території, що пов'язано з уявленнями про те, якою повинна бути межа сусіди.

Пояснення природи суспільних конфліктів має давню традицію, що віддає пріоритет аналізу протиборства інтересів. У глобальному масштабі таке протиборство виявляється в боротьбі держав за зміну критеріїв і підстав розподілу ресурсів, придбання територій і т. ін. Най­частіше інтерес прямо не асоціюється з матеріальними благами, він може випливати з релігійних, культурних, фахових прагнень. Об'єктивний і детальний аналіз суперечностей, зіткнень інтересів (особливо класових, групових і національних) може істотно прояс­нити картину конфліктів у країні, регіоні, малій соціальній групі.

Аналіз найрізноманітніших конфліктів свідчить про те, що які б конкретні причини не лежали в основі поведінки протиборчих сторін, у кінцевому результаті вони відображують їх інтереси, які у разі конфлікту виявляються несумісними чи протилежними. Гітлерівська Германія прагнула до захоплення чужих земель, євро­пейські країни — до незалежності і суверенітету. Злодій викрадає чуже майно, власник його захищає. Чоловіки сваряться з приводу грошей: кожний прагне самостійно використовувати сімейні засо­би, і кожний по-своєму правий, коли відстоює власні інтереси.

При аналізі інтересів деякі дослідники звертають увагу на суміжні соціальні і психологічні явища, в тому числі такі, що гене­тично передують інтересу. Такою є, наприклад, категорія потреби, що тлумачиться звичайно як стан нестачі чого-небудь, як те, що ор­ганізм (особа, група, суспільство) намагається заповнити. Потреба пе­редує інтересу, який є усвідомленою потребою (а часом і усвідомле­ним шляхом її задоволення).

При характеристиці взаємовідносин може бути використане і по­няття позиції, що визначається як комплекс фактичних прав, обов'язків і можливостей суб'єкта в конкретній ситуації спілкування.

Якщо в когнитивному конфлікті мета кожного суб'єкта — пе­реконати опонента, довести свою правоту або, зрештою, виявити хи­би власної точки зору, то в конфлікті интересів кожний прагне захо­пити чи відвоювати якусь «зону», яка відповідає його самовизначен­ню, обмеживши інтереси іншого, зрадивши його позицію. Конкрет­но це може виражатися у прагненні захопити і відібрати в іншого якийсь матеріальний об'єкт, розширити свої права за рахунок обме­ження чужих або, наприклад, підпорядкувати іншого своєму впли­ву. Для характеристики поведінки в ситуації конфлікту інтересів мо­же бути використане поняття авторитарного засобу особистісного включення, розроблене А. Харашем. Авторитарне включення в сфе­ру чужої життєдіяльності і чужої свідомості — це з необхідніс шіключення (витиснення) із цієї життєдіяльності (і відповідно свідо­мості) якихось утримань, що є її власними складовими.

Когнитивний конфлікт у кінцевому результаті може призвести пише до спростування однієї з точок зору, до логічної безвиході чи шіроблення загального вірного рішення. Конфлікт інтересів, навпа­ки, чреватий серйозними втратами або навіть загибеллю однієї чи обох сторін, тобто витисненням центральних, життєво важливих «складових» тієї чи іншої сторони.

Саме цей тип конфліктів буде основним предметом нашого по­дальшого розгляду. В реальному житті майже всі виникаючі колізії та всі без винятку конфлікти з використанням сили є результатом чіткнення інтересів. Тут можна здивовано запитати: хіба ідейні розбіжності і суперечки не ведуть до жарких сутичок, бійок у пар­ламенті, приниження політичних опонентів? Зрозуміло, це так; ког­нитивний конфлікт у чистому вигляді можна знайти, мабуть, лише в «Діалогах» Платона або роздивляючись роденовського «Мислите­ля». Насправді ж оцінка будь-якого соціального явища, в тому числі й конфлікту, є амбівалентною, двоїстою, в ній присутня якась неод­нозначність, суперечливість.

Конфлікт цінностей і норм. Багато властивостей конфлікту інтересів, зокрема його амбівалетність, притаманні й конфлікту цінно­стей, що являють собою узагальнені уявлення людей щодо цілей і норм своєї поведінки. У цінностях втілюються історичний досвід і культура окремих груп (етносів, класів і т. ін.), тобто вони служать своєрідним орієнтиром, з яким люди співвідносять свої дії.

Взагалі ціннісно-нормативний конфлікт має порівняно з конфліктами, викликаними потребами та інтересами, більш вираже­ний ідеологічний характер. Тут стикаються різні і навіть протилежні інтерпретації цілей суспільного розвитку. Люди вірять у можливість досягнення кращого життя, в те, що саме ця група політичних лідерів знає правильний шлях виходу з кризи. Вони вірять в той чи інший варіант ідеї справедливості та свободи. Відповідно з цим будується і знання, тобто система раціональних аргументів, які пояснюють і виправдовують вихідні символи віри, на основі яких складається да­на система цінностей.

З цього погляду дуже важливе місце в європейський культурній традиції посідає питання про ставлення до державної влади. Безпе­речно, сама ця влада є суспільно значущою цінністю чи благом. Але ця цінність може мати й інструментальний характер, тобто розгля­датися як засіб, шлях для досягнення якихось інших цілей — слави, багатства тощо. За умов зламу однієї політичної системи і заміни її іншою в масовій свідомості поширюється негативне ставлення до влади як головного джерела зла. Але ж треба мати на увазі, що владні відносини присутні в усіх суспільних структурах, не тільки в то­талітарному, айв найбільш демократичному суспільстві. Відмінність лише в тому, як і яка саме частина цих відносин усвідомлюється. Слід мати на увазі, що людина відчуває себе тим більше вільною, чим менше вона зазнає тиску владних структур. Будь-який примус зачіпає права особистості, обмежує можливості індивідуального ви­бору. І влада, яка має реальні засоби примусу, сприймається як дже­рело погрози. Водорозділ між цінностями демократичного і недемо­кратичного суспільства знаходиться на межі відповідей на питання про засоби, що використовує влада як інструменти мобілізації та соціального контролю.

Є точки зору масової свідомості головним сьогодні є питання про ставлення до влади. І саме в цій сфері глибинним конфліктом стає конфлікт між мораллю та політичною практикою, який розви­вається на рівні життєвих потреб людини. Весь спектр думок про вла­ду знаходиться між двома полюсами: або «чиста совість», або політи­ка і влада. Ототожнення влади і політики з «брудною справою» про­вокує реальне творення «брудної політики», стає умовою, що сприяє формуванню громадянської безвідповідальності саме в тій сфері, яка повинна була б являти собою взірець найбільшої моральної відповідальності.

У зв'язку з цим О. Здравомислов виділяє сім норм-цінностей, до­держання яких є неекономічною умовою «добробуту всіх» і які пов'язані з фундаментальними формами людського співжиття: до­держання біблійної заповіді «не укради», тобто чесність як норма поведінки, пов'язана з додержанням права власності; 2) норма лю­бові до ближнього та терпимості, яка б допомагала уникати помсти як однієї з найбільш поширених сьогодні форм співіснування; 3) нор­ма турботи про дітей з боку батьків, важливість якої викликана поши­ренням практики підкидання дітей та дитячої безпритульності; 4) нор­ма турботи про родичів старшого покоління, про старість; 5) норма заборони проституції; 6) норма чесності при виконанні службових обов'язків, засудження хабарництва; 7) норма збереження власної гідності, недопущення розпаду особистості. Ці сім норм-цінностей охоплюють найбільш важливі сфери людських взаємостосунків — сімейні відносини, відносини власності, ставлення до державного апарату, до самого себе і собі подібних. В умовах аномії, поширен­ня негативізму, правового та політичного нігілізму норми-цінності пе­ретворюються на майже єдину опору суспільства, надають йому мож­ливості вижити, подолати конфлікти тощо.

Відносно самостійними є внутрішні психологічні конфлікти. Як­що 3. Фрейд все більше схилявся до оцінки такого роду конфліктів як сутички між силами, що витиснені, і силами, що витискують, то су­часні дослідники вважають, що в число внутрішніх конфліктів повинні бути включені суперечливі ставлення не тільки до інших людей, а й до самого себе, суперечливі якості і суперечливі множини цінностей.

Оскільки конфлікти часто стосуються переконань, віри або мо­ральних цінностей, їх визнання припускає, що ми розвинули свою влас­ну систему цінностей. Просто запозичені переконання, які не є части­ною нашого Я, навряд чи володіють достатньою силою, щоб виклика­ти конфлікти або служити головним критерієм при прийнятті рішень. Такі переконання, якщо на них справляється вплив, легко замінюють­ся на інші. Якщо ми просто запозичали вирощені в нашому оточенні цінності, то конфлікти з дуже важливих для нас питань не виникають.

Якщо, наприклад, син ніколи не сумнівався в мудрості свого обмеженого батька, то виникне ледь помітний конфлікт, коли бать­ко зажадає, аби син обрав професію, що відрізняється від тієї, якій він сам віддає перевагу. Одружений чоловік, який любить іншу жінку, перебуває в реальному конфлікті; і якщо він не зміг розібратися у своїх поглядах на смисл шлюбу, то просто обере шлях найменшо­го опору, замість того щоб визнати існування конфлікту і прийняти однозначне рішення.

Свою специфіку мають й інші рівні конфлікту цінностей: між індивідами, малими або великими групами. Геополітики знаходять різкі розходження між цінностями не тільки окремих країн, а й цілих цивілізацій. Християнська цивілізація, наприклад, відвіку як канони визнає десять моральних заповідей. Проте в розвинутих країнах За­ходу традиційні форми релігії (протестантизм, католицизм) перебу­вають у занепаді: рівень відвідування церкв знижується, знецінюється і роль традиційної моралі. Люди в меншому ступені порівняно з ми­нулими десятиліттями схильні підтримувати вимоги щодо абортів, самогубств, гомосексуалізму, розлучень.

Водночас ісламський фундаменталізм з його цінностями зна­ходиться на видимому підйомі, особливо в тих країнах, де економіка або слабко розвинута, або заснована винятково на продажу нафти.

Конфлікти цінностей в Україні та інших країнах у так званий перехідний період (проведення кардинальних економічних і політич­них реформ) також мають певні специфічні риси. Попри всю роз­маїтість процесів у цих країнах найбільш значним вважається конфлікт між традиціоналізмом і модернізмом. Цей конфлікт розви­вався поступово, він з багатьох причин передував політичним подіям початку 90-х років XX ст.

Іншими найважливішими видами конфліктів цінностей є: конфлікт між свободою і рівністю, справедливістю і нерівністю, ко­лективізмом і індивідуалізмом, ксенофобією (ворожнеча і вороже ставлення до іноземців) і відкритістю до світу, демократією і авто­ритарністю, прагненням до суспільної власності і орієнтацією на приватну власність тощо. Взагалі можна стверджувати, що конфлікти цінностей помітно прискорюють чи уповільнюють суспільні зміни. У розвинутих західних країнах сьогодні спостерігається посту­пове зникнення тих систем цінностей, що склалися в умовах дефіци­ту, і явне поширення серед сегментів суспільства, кількість яких постійно збільшується, цінностей, в основі яких лежать заможність і стабільність (Р. Інглхарт). Це обумовлюється беспрецедентно ви­соким рівнем реального добробуту, яким характеризується станови­ще народу в передових індустріальних країнах, на відміну від умов існування більш ранніх суспільств. У розвинутих індустріальних країнах більшість людей вважають достаток за звичайну річ і сприй­мають його як належне. І саме тому, що вони ставляться до свого матеріального добробуту як до належного, вони не усвідомлюють ступеня впливу цієї даності на їх світогляд.

У новій системі цінностей ті з них, що відвіку грали ключову роль у становленні індустріального суспільства, тобто економічні досягнення, ріст і раціональність, певною мірою втратили свій вплив. На рівні суспільства в цілому спостерігається радикальне зміщення пріоритетів раннього етапу індустріалізації, посилюється тенденція до переносу упору з економічного росту на занепокоєність його не­гативним впливом на навколишнє середовище. На рівні індивідуу­ма максимізація економічних успіхів поступово позбавляється пріори­тету: для основної частини населення куди більш значущими ста­ють самовираження і прагнення до осмисленої праці. Змінюється і мотивація праці: максимізація прибутків як головний пріоритет усе очевидніше поступається місцем ступеню задоволеності самим про­цесом праці.