конфликтология / Лекц_я 4

Віддаючи належне зазначеним вище конфліктам, все ж таки слід визнати, що найбільш гострими, масовими і соціально небез­печними є соціальні конфлікти, породжені бідністю. Саме вони є го­ловною проблемою, яка виникає при змінах стратифікаційної струк­тури суспільства за критерієм доходу (або багатства).

Бідність за найбільш поширеними поглядами — це нездатність підтримувати мінімальний рівень споживання, який визначається на основі фізіологічних і соціально обумовлених порогів споживання. Стосовно визначення бідності використовуються такі критерії: аб­солютна, відносна, за структурою витрат, ресурсна, суб'єктивна (співвідношення мінімального доходу і задоволення потреб).

Бідність як соціальній феномен є явищем загальнолюдським. Вона існує не тільки в окремих країнах, а й у світовій співдружності країн у цілому. Це означає, що конфлікти, які породжуються бідністю, мають тенденцію до глобалізації. Наприклад, чимало протистоянь, що існують між країнами і в межах самих країн, випливають з того, що один мільярд багатих людей розпоряджаються доходами, які в 60 разів перевищують доходи одного мільярда найбідніших. Хоча частіше за все можна зустріти інформацію про бідність в країнах, що розви­ваються, бідність притаманна і розвинутому світу. Згідно з статис­тичними даними Ради Європи 57 млн європейців (17% всього насе­лення або кожний шостий житель) у 12 країнах Європейського Со­юзу перебувають за межею бідності.

Особливість і небезпечність конфліктів, що виникають на тлі бідності, полягають в тому, що вони можуть набути антагоністич­ного характеру. Як відомо, ознаками соціальних антагонізмів є: а) втягнутість у них таких великих спільнот, які мають протилежні інте­реси; б) непримиренність інтересів соціальних позицій і цінностей; в) виникнення прагнень до насильницьких методів боротьби; г) на­магання ліквідувати соціальну основу існування протилежної сто­рони, тобто здійснити якісні зміни соціальної системи.

Боротьба з бідністю є актуальною проблемою в стратегії вре­гулювання конфліктів взагалі. Це необхідно для забезпечення май­бутнього тієї країни, де ця проблема набула особливої гостроти. Не­випадково ще Адам Сміт писав, що «злиденне існування трудящих бідняків служить природним симптомом того, що країна переживає застій, а їх голодування — що вона швидко йде до занепаду».

Механізм боротьби з бідністю передбачає необхідність подо­лання її по всіх критеріях. Ігнорування будь-якого з них, навіть суб'єктивного, загострює соціальний конфлікт і може призвести аж до соціальних вибухів.

Другим виміром соціальноі стратифікації суспільства, який по­роджує соціальні конфлікти, є ранжування соціальних спільнот за рівнем належності до влади і могутності. Владу в цьому разі мож­на розглядати як законну здатність до досягнення цілей в соціаль­них системах, а могутність — як не санкціоновану офіційно зако­ном подобу влади. І влада, і могутність виконують певну функціональ­ну роль в управлінні суспільством. Джерелом соціальних конфліктів при цьому виступає те, що певні функції влади за загальним прави­лом здійснюються відповідними соціальними групами. Нерівноз-начність виконуваних функцій веде до соціальної нерівнозначності тих спільнот, що здійснюють їх. При цьому слід мати на увазі, що до­ступ до влади є продуктом того впливу, якого домагається і який ре­алізує на практиці кожна з груп влади в процесі взаємної боротьби.

Можна виділити три основні варіанти структурних перетво­рень, що відбуваються з правлячим прошарком.

Перший варіант полягає в тому, що в ході перетворень повністю змінюється соціальна характеристика і склад правлячого прошарку, що займає домінуючі позиції в суспільстві чи окремій асоціації. Це перетворення революційного за своїми наслідками змісту. Але вони не обов'язково здійснюються насильницькими методами; демокра­тичні інститути відкривають великі можливості щодо різноманітності таких перетворень. Як приклад подібних перетворень можна наве­сти такі, що відбулися в Україні після набуття нею незалежності.

Другий варіант передбачає часткову заміну правлячого прошар­ку. Це скоріш еволюційна зміна, яка значною мірою відповідає прак­тиці структурних змін в країнах, котрі базуються на засадах грома­дянського суспільства. Такі перетворення правлячого прошарку по­роджуються наявністю певних соціальних проблем і боротьбою різних соціальних груп, які бажають стати правлячим класом. У цьо­му варіанті при проведенні назрілих перетворень забезпечується спадкоємність соціальних засад і владних форм правлячої діяльності, що гарантує стабільність захисту інтересів провідних соціальних груп суспільства, особливо середнього класу.

Третій варіант перетворень взагалі не передбачає змін у соціаль­ному складі владного персоналу. Змінюється лише політика діючої влади. Правлячий прошарок включає в програму своєї діяльності необхідність вирішення нових соціальних проблем, а також вимоги опозиції. Такий варіант змін найповільніший, і у багатьох випадках він виявляється найменш болісним, а тому найбільш бажаним. Пе­ревага його полягає в тому, що він створює можливості регулюван­ня соціальних конфліктів без соціальних чи політичних потрясінь.

Соціальні конфлікти мають певну динаміку. Вони виникають із соціальних суперечностей, які переростають в конфліктні ситуації. Конфліктна ситуація не обов'язково переростає в конфлікт, якщо су­перечності долаються задоволенням соціальних домагань сторін. Це означає, що конфліктні ситуації соціального характеру можуть бути врегульовані соціальними ж засобами, за допомогою яких можна за­побігти соціальному напруженню і конфронтації індивідів і груп, їх об'єднанню в конфліктні групи і подальшій антагонізації відносщ» Якщо конфліктна ситуація переростає в соціальний конфлікт, то його розвиток йде шляхом ескалації до пікових відміток, після чого почи­нається вихід із нього. Соціальний конфлікт, який після його ескалації не знаходить вирішення, переростає в соціальну кризу, тобто відбу­вається розрив у функціонуванні якоїсь ланки соціальної системи.

Суспільна криза і катастрофа. Соціальна криза як суспільне явище має такі характерні риси:

• довготривалість її назрівання;

• швидкість і часто несподіваність її прояву, особливо якщо йдеться про її екстремістські форми;

• глибина впливу на соціальну систему, оскільки криза означає, що та чи інша її система вичерпала свої ресурси і сенс існуваня або наштовхується на суцільний опір зовні.

При аналізі будь-якої соціальної кризи важливо виявити її вито­ки і причини, з'ясувати зовнішні вони чи внутрішні відносно систе­ми, яка потрапила в кризову ситуацію, давні вони чи нові, чи є час для відповіді на кризову соціальну ситуацію і наскільки значними будуть втрати внаслідок подальшого розвитку кризи. При цьому слід мати на увазі, що криза може бути неминучою або випадковою, яку можна своєчасно попередити. Але якими б не були витоки і причини кризи, її гострота і рівень неминучості, вона завжди веде до переходу систе­ми в нову соціальну якість, до нового типу відносин між суб'єктами соціального конфлікту. Якщо такого переходу не відбувається, то соціальна криза у більшості випадків переростає в соціальну ката­строфу, тобто в остаточне руйнування соціальної системи, що потра­пила в кризову ситуацію через конфлікти і виникнення нової систе­ми гіршої якості або взагалі повне припинення соціального розвитку.

Масштаби соціальних катастроф можуть бути різноманітними — від розпаду окремих фрагментів соціальної системи до соціальних подій і руйнувань історичного масштабу. Мабуть, найбільш вражаю­чим з цієї точки зору прикладом є розвиток конфліктів у соціальному просторі, які розвивалися за схемою «проблема-конфлікт-криза-ката-строфа». Катастрофа є відповіддю на повну нездатність суспільства або якоїсь його ланки негайно розв'язати назрілі суперечності.

Щоб виявити вплив кризи на соціальну систему та можливості її переростання в катастрофу, необхідно знати передумови рівнодійно-ю соціального стану цієї системи. Система може бути стабільною — тоді після кризи вона повертається до попереднього стану чи розви­вається і зміцнюється, або нестабільною — тоді вона повинна при­вести до нового типу стабільності чи завершитися катастрофою.

З точки зору класифікації соціальних криз і прояву можливос­тей їх подолання слід відрізняти два типи соціальних криз.

Перший тип — це кризи генетичного характеру, закладені її соціальну систему в момент її виникнення чи утворення. До тако­го типу криз слід віднести соціальні кризи колошніх соціалістичних країн, суспільні структури яких були побудовані з огляду на утопічні принципи соціальної однорідності, повної соціальної рівності, а та­кож класового підходу до вирішення будь-яких соціальних проблем.

До другого типу належать кризи функціонального характеру, тобто такі, що виникають у процесі функціонування системи (внаслідок нагромадження помилок зміни економічних і соціальних і умов існування суспільства тощо). Функціональні кризи можуть і відрізнятися одна від одної за низкою ознак. Існують такі кризи, що виникають у процесі пристосування до внутрішніх і зовнішніх суспільних змін, іх можна назвати адаптаційними. Істотно відмінишими від них є кризи, породжені необхідністю докорінно змінити структуру соціальної системи з метою ефективного виконання нею своїх соціальних функцій. Такі кризи іноді називають патологічними, тобто такими, що породжені хворобливим станом суспільної функціональної системи і ведуть до виникнення соціальних криз. У період соціальних трансформацій суспільства особливого значення набуває функціональна криза, породжена перевантаженням соціальної системи. Подібна ситуація виникає тоді, коли система стикається з необхідністю вирішувати більшу кількість соціальних конфліктів, ніж вона здатна зробити це. Шляхом виходу із такої кризи є визначення послідовності пріоритетів у розв'язанні соціальних конфліктів, які б не довели справу до катастрофи і поступово розряджали соціальну ситуацію. Функціональна криза може бути також «кризою нужденності», коли певна соціальна система не має можливості одержати із своіх власних джерел чи від оточення достатню кількість ресурсів, щоб спираючись на них, подолати існуючі соціальні конфлікти. Що стосується криз перевантаження і криз нужденності, то рівень їх гостроти залежить від рівня домагань, інтенсивності цих домагань, а також соціальної значущості суб'єктів конфлікту, який призвів до кризи.

Особливості структури соціальної кризи. Соціальні кризи як процес і соціальне явище мають певну структуру. Так, виділяють три фази кризи:

• передкризову, коли виявляються перші симптоми, а також причини можливої кризи; соціальна система входить в такий стан, коли і вичерпується її соціальний потенціал;

• кульмінації кризового стану; після неї обов'язково має відбу тися або подолання кризи, або переростання її в катастрофу;

• переходу системи соціальних відносин, яка породила кризу, в її новий стан або руйнування існуючої системи і створення нової.

Звідси випливає, що вихід із соціальної кризи як граничної форми соціального конфлікту можливий у двох варіантах. Перший по­лягає в подоланні кризи, відтворенні на оновлених засадах втраче­ної соціальної рівноваги, відновленні функціонування докризових, але істотно оновлених соціальних структур. У другому варіанті вихід набуває форми руйнації соціальних відносин незворотного характе­ру і остаточного закріплення цієї руйнації. Отже, хоча соціальна кри­за є тяжким явищем у житті будь-якого суспільства, до оцінки цьо­го явища не можна підходити одномірно. За умови її успішного по­долання вона завжди слугує початком нового етапу розвитку суспільних відносин на тому рівні, який був охоплений кризою.

Особливої гостроти проблема соціальних конфліктів набуває в епоху суспільних трансформацій. В ці часи забезпечення стабіль­ності суспільства, а відтак, і нейтралізація негативних наслідків но­вих суспільних конфліктів набувають першочергового значення. По­вною мірою це стосується України, в якій відбуваються інтенсивні трансформаційні процеси.

Найбільш гострими і соціально значущими конфліктами в Ук­раїні, породженими трансформаційними процесами, є соціальні конфлікти, що виникли внаслідок різкої соціальної диференціації і поляризації населення. Так, за даними досліджень, проведеними в Харкові, за останні роки кількість людей, які займають нижчі щаблі соціальної ієрархії, збільшилась з 11,8% до 40,9%, а кількість тих, хто відносить себе до «верхівки» соціальної ієрархії, зменшилась з 10% до 4,75%. Природно, такий стан речей дає поштовх для виникнення і розвитку соціального конфлікту (бо такі передумови вже створені). Якщо виходити із закономірностей динаміки соціального конфлікту, то можна констатувати, що фактично конфлікт уже існує, але поки що знаходиться в латентній фазі.

Про наявність ознак соціального конфлікту, викликаного різким розшаруванням населення, свідчать дані про соціальні настрої, що виявлені у процесі зазначених досліджень (табл. 1, у відсотках що­до тих, хто відповів, по кожній підгрупі).

Таблиця 1

Соціальні настрої	Прошарки
	нижчі	вищі	середні
Обурення, гнів	24,6	11,8	13,6
Страх, відчай	15,4	4,9	6,8
Тривога	30,4	30,0	18,2
Ііайдужість	11,6	11,8	9,0
Упевненість	3,8	10,6	18,2
Оптимізм	8,9	23,0	25,0

Про об'єктивну конфліктність ситуації, хоча і в латентній її фазі, свідчить те, що, наприклад, серед нижчих прошарків лише один з двадцяти п'яти має соціальну впевненість, а кожен четвертий відчу­ває гнів з приводу свого соціального і економічного стану. Потенційні можливості соціальних конфліктів підсилюються тим, що підвищи­ти свій статус шляхом переходу в більш вищі прошарки хотіли 6 61% представників середніх і майже 90 % представників нижчих про­шарків (причому 26,6% представників нижчих прошарків вислови­ли прагнення до переходу не у середній, а у вищий клас). Ці прагнен­ня, які відображують можливість соціальних конфліктів, значною мірою пояснюються не тільки самим процесом розшарування. Спра­ва у тому, що цей процес мав у багатьох випадках штучний характер. Наприклад, значна частина науковців, які раніше належали до верхніх прошарків, без усякої соціальної мотивації перемістилися до ниж­чих, хоча об'єктивно потреба в науковому потенціалі як основі інте­лектуального стану суспільства не зникла. Єдність суперечностей соціальної стратифікації як об'єктивного процесу і реального ме­ханізму цієї стратифікації обумовлює гостроту існуючої ситуації як латентної фази можливого соціального конфлікту. При цьому слід особливо зазначити, що негативні соціальні настрої існують також се­ред середніх і навіть вищих прошарків суспільства. Досить сказати, що лише один із п'яти представників вищого прошарку має впевненість у своем статусі. Таке становище свідчить про те, що, по-перше, соціальні проблеми і суперечності не мають свого вирішення, від чо­го страждають обидві сторони; по-друге, існує загроза переривання чи послаблення функціональної діяльності керуючих соціальних струк­тур, тобто латентна фаза можливих соціальних конфліктів має кризо­вий характер. Підкреслити це необхідно тому, що соціальна криза при безпорадності керуючих суспільних структур має тенденцію вести до руйнування існуючих відносин, фактичного припинення діяльності соціальних інститутів і виникнення соціальних відносин уже гіршої якості. А все це взяте разом означало б соціальну катастрофу.

Одним з далекосяжних наслідків соціальної стратифікації і еко­номічної перебудови суспільства у процесі його трансформації слід вважати також соціальні конфлікти, джерелом яких є структурні дис­пропорції між попитом та пропозицією робочої сили і виникнення на цій основі безробіття. Істотною особливістю безробіття в Ук­раїні є існування поряд з відкритим безробіттям, яке фіксується офіційною статистикою, безробіття прихованого. Саме воно (20-30% від кількості працюючих) відбиває стан соціальної проблеми і дійсну небезпеку, пов'язану з небажаням її вирішувати. Існує побоювання, що проблеми, пов'язані з посиленням безробіття, і переростання без­робіття прихованого у відкрите стануть найбільш актуальними з усіх існуючих соціальних колізій країни. Підтвердженням цьому є наро­стаюче соціальне напруження, посилення в останні роки страйково­го руху на підприємствах усіх галузей національного господарства.

Суперечності, пов'язані з безробіттям і невиплатою заробітної плати, що з економічної точки зору рівнозначно безробіттю, поки що знаходяться в Україні на латентній фазі — етапі спроб вирішен­ня проблеми безконфліктними засобами. Але латентна фаза не мо­же бути нескінченною, колись неминуче виникне інцидент і поч­неться фаза відкритого конфлікту. В зв'язку з цим і теоретично, і практично виникає проблема ціни конфлікту. При визначенні її що­до соціального конфлікту, який може виникнути на тлі некеровано-го безробіття, слід виходити принаймні з такого.

По-перше, цей конфлікт буде масовим і наслідки його немину­че приведуть до якісних змін у соціальних відносинах суспільства в цілому. Якими будуть ці зміни, важко прогнозувати. Скоріше за все соціальний стан суспільства погіршиться.

По-друге, розвиток і розв'язання цього конфлікту пов'язані з матеріальними і соціальними втратами для всіх його суб'єктів і учас­ників, а оскільки втратам чиниться опір і завжди виникає прагнен­ня компенсувати їх за рахунок протилежної сторони, то такий конфлікт має тенденцію до ескалації і може дестабілізувати все суспільство.

По-третє, конфлікт подібного змісту і масштабу завжди веде до прямих матеріальних збитків і соціальних втрат (падіння рівня ви­робництва, зменшення обсягу соціальних послуг та погіршення їх якості, втрати у зв'язку з неможливістю виконання укладених узгод тощо). Причому цілком імовірно, що ці збитки значно більші тих ви­трат, які знадобилися б для того, щоб вирішити проблемну ситуацію, яка призвела до конфлікту.

Наявність зазначених конфліктних процесів, існування латент­них фаз можливих соціальних конфліктів фактично свідчать про те, що розвиток соціального напруження в разі нехтування ним може призвести в Україні до виникнення як соціальних конфліктів, так і соціальних криз.

Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки.

Соціальний конфлікт — це боротьба соціальних спільнот, що мають протилежні інтереси, за домінування або підвищення їх соціального статусу в ієрархічній структурі суспільства. Отже, пред соціальні спільноти і особи, які входять до них і прагнуть захисти­ти свої інтереси шляхом зміни соціального статусу.

Соціальні конфлікти є зіткненням соціальних груп, але це зіткнен­ня проявляє себе через дії і вчинки окремих осіб. Тому індивідуаль­на воля учасника соціального конфлікту завжди має соціальну зна^ чущість. Тому в процесі соціального конфлікту не можна нехтувати соціальною волею і енергією будь-якого його учасника.

В сучасних умовах об'єктивною основою виникнення соціаль­них ситуацій, що призводять до соціальних конфліктів, є процеси соціальної стратифікації (поділ суспільства на певні соціальні гру­пи за якоюсь істотною об'єднуючою соціальною ознакою) і соціаль­ної мобільності (процес руху від однієї соціальної групи до іншої). Це означає істотне зниження ролі класового конфлікту і перетворен­ня його на різновид одного з багатьох;соціальних конфліктів. Голо­вними вимірами стратифікації є доход або багатство, належність до влади і соціальних можливостей, які вона надає, престиж професії і трудової діяльності, освітній вимір стратифікації.

Динаміка соціального конфлікту включає в себе латентну (при­ховану), відкриту конфліктну і постконфліктну фази. Перехід від ла­тентної фази до відкритої значною мірою залежить від соціальної політики, змін у змісті конфлікту, а також можливостей його впливу на стан суспільства. Вони розвиваються за схемою « конфліктна си­туація — соціальний конфлікт — соціальна криза — соціальна ката­строфа». Перехід від однієї фази до іншої має свої закономірності, але це не означає, що поглиблення соціального конфлікту і перехід його до соціальної кризи або катастрофи є неминучим. Розвиток соціальної кризи за допомогою адекватних засобів соціальної політи­ки можна нейтралізувати на будь-якому етапі її розвитку.

Головними джерелами реальних і можливих соціальних конфліктів в Україні зараз є різке соціальне розшарування населен­ня за розмірами багатства і доходів, загострення проблем зайнятості, незахищеності, падіння престижу професій, тобто практично по всіх критеріях соціальної стратифікації.

9