Практичне заняття № 3
Творчість Григорія Сковороди
-
1. Сковорода – поет, автор «Саду божественних пісень» :
а) літературно-естетичні погляди Сковороди.
Сковорода не міг ужитись в тому світі, який вимагав, зоб усі коліщата рухались тільки в одному напрямку,- це не тільки суперечило його поглядам, але й не дало б йому здіснити одну із найосновніших ідей його життя: жити так, як учиш. А він хотів жити так, щоб у світі панували три вічні істини: чесність, мир і любов.
Так, він жив як учив. Самостійний, самолюбний, гордий, дивакуватий, убогий, але мудрий, будив сумління і научав
Перша його турбота була: зводитти свій дім не на піску, а на камені. Каменем для нього стала філософська спадщина не лише античниого світу й мислителів західноєвропейських, але й рідного народу. Бог для Сковороди- це всесвітній розум, вічність, та сила, що приводить у рух цілий всесвіт, мов механізм годинника, творець світової гармонії. Власне, Бог і природа-одне і те ж.
Одна з великих ідей Сковороди: потрвбне-легке, а непотрібне- важке, тобто те, до чого маєш схильність, робитимеш залюбки, легко, а невластиве тобі діло- важко, з нехіттю. Ще одна з великих ідей Г. Сковороди, запозичена в античних мислителів- про споріднену працю, адже спорідненість- це входження в гармонію із природою. Біда тому, хто зроджений до більшого дійства, а мусить обертатися в малих колах, але суспільна біда, коли народжений для того, щоб обертатись у малих колах, займає високі посади. Щоб такого не сталося, треба пізнавати себе, розрізняти своє добре від лихого, адже й добре, й лихе живуть в одній людині.
б) Сковорода теоретик i практик поезії;
Григорій Сковорода писав важким язиччям, але незважаючи на це, його досить часто друкують і у грунтових наукових виданнях, і в популярних, і от що дивно- книги ці незмінно розкуповуються: тож інтерес до його творів не зникає.
Творячи свою збірку «Сад божественних пісень», автор не просто проявив свої емоції, а й склав насправді «Керівництво до мистецтва поезії», яке дає поняття про всі можливі в тодішній нашій поезії віршовані розміри та строфи. Поет ніде не повторив у своїй збірці однієї й тої ж побудови строфи, і це був авторський намір, бо «Сад» і явив собою «Мистецтво до керівництва поезії». В невеличкій поетичній книжці ми вимічаємо цілу систему, притому досить складну, строфобудування, і лише кілька пісень написані традиційно просто- це тоді, коли вживається чисте використання того чи іншого розміру. В «»Садв божественних пісень» вживаються всі типи силабічного вірша з широком діапазоном кількості складів у рядку- від 4 до 16, використано так само елементи сапрфіричної строфи,а в пісні 8 і саму сапфіричну строфу( римовану примінено до слов янського віршування).
Сковорда використовує значною мірою не лише досягення академічної поезії, яка творилася за традиційними поетиками, але передусім так званих «пісень світових», отже використовує досвід тієї поезії, яка виходила за регламентаційні межі иївських поетик і розвивалася саморушно. Поет також широко вживає 8-складовий вірш, який тонізувався стихійно і наближає його поезію до силабо-тонічної.
в) композиція збірки «Сад божественних пісень»;
Збірка «Сад божественних пісень», як вважають учені, була складена з 50-х рр. по 1786-й. Збірка була поетичним викладом філософських ідей Г. Сковороди. «Сад божественних пісень»- це ніби два будинки: один- це виклад думок мислителя, інший- «Керівництво до мистецтва поезії».
Аналіз поетичних творів Сковороди із формального боку свідчить, що поет глибоко знав українську барокову поезію, а ще виявив себе реіорматором поетичної техніки. Григорій Сковорода зробив свій підручник за власним уподобанням та розмислом.
З аналізу перших 10 пісень цілком ясно, що пееред нами трикутник: зло( кривавий шлях), яке приносить задоволення ілюзорне, а потім- печаль, сум, невдоволення; добро, в якому нелегко жити, але яке дає радість душевну, спокій та задоволення; і людина, що стає на середохресті і має вибрати, куди їй іти.
Подальших десяток продовжує розвивати філософські ідеї мислителя.
Третій десяток подає низку нових ідей( пошук щастя у світі, потреба шукати вічних цінностей, про ставлення до часу і його використання, ще раз про спокій душевний і боротьбу з печаллю і т. ін.)
Оригінальність Сковорди була в тому, що він усі мотиви, часто запозичені з літературних джерел, з античних авторів, із Бібліхї, давнішніх українських поетичних творів, з єднав у власну мислительську систему, тобто надав своїм поезіям сили універсального погляду на світ і людину.
г) використання бiблiйних мотивів та образів;
Проповідником біблійних заповідей був Григорій Савич Сковорода. Його поетична збірка "Сад божественних пісень" проросла із зерен Священного Писанія. Перед кожною із тридцяти пісень Сковорода поставив епіграф, найчастіше це були рядки із Псалмів. Визнаючи Біблію за окремий світ, світ символів, високо підносячи її авторитет і спираючись на біблійне вчення у всій своїй творчості, Г. Сковорода скептично висловлювався про її священність, піддавав сумнівам її "бабські історії" та вигадки. Своє розуміння і тлумачення Біблії та біблійних образів Г. Сковорода виклав у трактаті "Кільце". Він визнає двоїстий характер цієї книги книг, відзначає, що її всі читають, та не всі розуміють. На його думку, "Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган", "вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками"; "Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх". Бог і премудрість, — учить Г. Сковорода, — безначальні. Мудрість, виражена в Біблії, — випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно: "Зневажати Біблію — означає мудрувати, ніби ми щось краще вигадали... Високо мудрувати — означає ніби в наш вік народилась істинна премудрість, невідома давнім вікам і нашим предкам". Сковорода визнає, що "Біблія досить погана і нескладна дуда, якщо повертаємо її до наших плотських справ", тобто якщо все, написане в цій, сприймаємо на віру й тлумачимо на побутовому рівні. Звідси його тирада: "Чи можливо, щоб Єнох з Іллею залетіли в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилась? Щоб людина воскресла? Який суддя на райдузі? Яка вогняна ріка? Які челюсті пекельні? Вір цьому, груба давнино, наш вік просвіщенний!" ("Кільце"). Ці рядки давали підставу поверховим дослідникам нового часу вважати Г. Сковороду мало не атеїстом і хулителем Біблії. Насправді філософ був великим знавцем Біблії, мав свою концепцію розуміння біблійного світу, виділяючи його навіть в окремий мікросвіт. У всіх біблійних оповідях, несумісних із новітніми раціоналістичними поглядами, Г. Сковорода бачив подвійний зміст, тлумачив їх у символічно-алегоричному дусі, згідно з досягненнями тогочасної богословської науки.
Ставлення до Біблії, її розуміння й використання у Г. Сковороди однозначне. Вона була одним із джерел його творчості, активно присутня у всій його філософській системі. Він не заперечував Біблію, а утверджував її як джерело знань, мудрості, вікового досвіду пояснення і пізнання світу.
д) соціально-етична проблематика у піснях 10 i 20;
Пісня 10 говорить про людські пристрасті й різномисля, які руйнують людину, про ненаситне накопичення багатства. Пісня 20- гімн душевній і сердечній чистоті, непорочності і невинності, заклик будувати в душі чудовий град.
е) своєрiднiсть панегіричної поезії у піснях 25-27;
Пісні 25-27- три пісні з присвятами Г. Якубовичу, І. Козловичу та І. Миткевичу- типові по своїй суті панегірики, але з думкою Сковородинівською: достойна людина на достойному місці- то світові й країні радість.
ж) естетичні функції пейзажу у піснях 3, 13, 18;
У пісні 3 славиться той, хто переміг печаль і в кого душа стала садом і дає плоди. Пісня 13 є хвалою Природі, міста ж з їхньою штучною величчю заперечуються. Пісня 18- вірш- втеча від моря життя, що кипить, як Червоне море, ця втеча- знову до природи, у тишу і спокій.
з) життєва програма Сковороди у пiснi 18.
2. Вiршi Сковороди, які залишилися поза збiркою «Сад божественних пісень».
У 1766 році філософ пише трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» та «Симфонія, названа книга. Асхань про пізнання самого себе». Це перший твір у вигляді книги, бо попередні написані ним — були лише уривкові, у віршах і прозі.
1775-1776 рр. були написані твір «Книжечка, названа Silenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова». Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою» написані Сковородою в 1783-1784 роках. У наступному році автор об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень». У 1787 році автор пише «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», побудованих на байково-притчевій поетиці. Слід зазначити, що аналогій цим двом творам у нашій літературі немає. Розказані у творах історії виводяться на рівень алегорії, написані на тему 8 строфи 14 пісні та на основі другої строфи тієї ж пісні «Саду божественних пісень». Еродій — птах, уподібнений душі, яка не хоче ганятися за «мирськими марнотностями», та підіймається в небо. Твір побудовано на трьох символах. Еродій тут — символ доброчестя. У 1791 році мислитель завершує філософський твір «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний».
Значна частина поезій Сковороди залишилась поза збірником. Серед них викликає інтерес вірш «De Liberate» («Про свободу »), в якому автор Визначає Особисту Свободу Людини Як Одну З Найбільших Життєвих Цінностей. Серед філософських праць Сковороди складною побудовою та смисловою глибиною відзначається діалог «Алфавіт, чи Буквар світу». Автор зверта ється до важливих питань самопізнання, визначення людиною своїх природних нахилів, розглядає проблеми «сродної праці» та людського щастя.
3. Філософська проза та її зв’язок з античною літературою і працями викладачів КМА.
Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів´я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об´єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.