49. Тихоокеанська революція та перспективи нової біполярності у кінці хх ст.

Звертаючи увагу на ознаки так званої «тихоокеанської рево­люції», коли «відбулось пробудження Китаю, вірогідного ліде­ра XXI ст., який зумів у короткий історичний термін, за кілька десятиліть, збільшити свій валовий продукт приблизно у 7-8 разів» Ще А. Тойнбі передбачав, що «у Старо­му Світі майбутнє - за китайцями».

Нинішня геополітична ситуація світового безпорядку сприяє формуванню передумов виникнення нової імперії-гегемона у континентальній напівсфері. Нині тільки Китай залишився по-ліетнічною імперією. Він має багате імперське минуле. Впро­довж століть китайські династії здійснювали гегемонію на більшій частині території Азії, проте ця держава виявилася не­спроможною успішно вирішити завдання, що постали з виник­ненням сучасної світової системи. Нині транснаціональні тен­денції у світовій економіці створюють умови для утвердження китайської імперії нового типу, побудованої на зростаючій еко­номічній моці країни.

У новому транснаціональному просторі, що нині формується, перед Китаєм відкриваються великі можливості. За прогноза­ми вчених, нова епоха характеризуватиметься пануванням гігант­ських «імперій», які не матимуть ні централізованого керів­ництва, ні чітко окреслених кордонів, як це було в азійських імперіях минулого. Традиційна система нежорсткого імперсь­кого контролю, яку тривалий час вважали причиною відносно­го відставання Китаю, дасть змогу країні у світі без кордонів випередити провідні нині держави.

Висування Китаю на роль гегемона у телурократичній напівсфері є свідченням існуючої у світі тенден­ції до поступового зміщення центрів морської гегемонії на За­хід, а центрів континентальної гегемонії - на Схід, і це дає підстави очікувати, що саме Азіатсько-Тихоокеанський регіон стане центром наступного глобального протистояння двох ма-кроцивілізацій — Східної та Західної, що ґрунтуються на про­тилежних геополітичних орієнтаціях - континентальній та морській.

50. Політична глобалістика як галузь. Політична глобалістика — галузь політології, що вивчає роль політичного в процесі адаптування людства до нових умов існування, досліджує закономірності формування політики глобальної безпеки, можливості та засоби політичного регулювання процесів глобалізації. стурбовані загостренням багатьох складних і взаємопов'язаних негативних явищ планетарного масштабу в життєдіяльності всього людства, звернулися до їх цілеспрямованому спеціальному дослідженню і теоретичному осмисленню. У досить короткий термін сформувалася нова система наукових знань про життєво важливих загальнолюдських утрудненнях, що отримала назву - глобалістика. В ході подальшої еволюції глобалістики стався поступовий поворот до питань політичної природи. Він полягав у наступному: по-перше, у визнанні ролі і значення політичних, факторів у вирішенні глобальних проблем. По-друге, в розумінні необхідності висунення нових політологічних концепцій, що сприяють стабілізації світового розвитку та забезпечення виживання людства. По-третє, проекти подолання всесвітніх труднощів стали розроблятися як з урахуванням вірогідних змін світового політичного порядку, так і на основі аналізу найважливіших процесів і явищ світової політики. В даний час накопичений досвід вивчення планетарної проблематики та моделювання розвитку світової системи в умовах загострення загальнолюдських труднощів дозволяє зробити висновок тому, що кінцеві результати досліджень подібного роду істотно збіднюється без розгляду політичних факторів і вивчення політичних аспектів.

Уважне ставлення представників практичної політики до глобальних досліджень, багато в чому, пов'язано з нетрадиційним та інноваційним аналізом у цих роботах питань, що мають політичну природу. Серед них насамперед виділяються завдання найбільш загального, фундаментального характеру. Такими є: - Вивчення політичних причин і факторів виникнення та загострення планетарних, проблем; - Пошук політичних шляхів подолання загальнолюдських труднощів; - Прогнозування політичного устрою прийдешнього світового співтовариства, яке зможе стабільно і стійко розвиватися, знаходячи адекватні відповіді, як на вже відомі, так і на нові глобальні виклики. Значний інтерес викликають і більш вузько спеціалізовані дослідження. До цих досліджень, зокрема, відносяться розробка і вивчення в контексті глобальної проблематики актуальних питань, пов'язаних з політикою в областях екології, народонаселення, енергетики, транспорту, використання природних ресурсів, освоєння космосу і Світового океану і т.п. Існує також важливі наукові завдання, які можуть бути вирішені тільки спільними зусиллями політологів і глобалістів. Це перш за все такі питання, як - Осмислення планетарних проблем як фактора світового політичного розвитку; - Аналіз глобалізації політичних процесів на міжнародній арені під впливом загострюються загальнолюдських труднощів і деякі інші завдання.

48. геоіст. фази планет. дуалізму Фаза консолідації відносин планетарного дуалізму є особ­ливою геоісторичною фазою розвитку, яка визначається склад­ними процесами структурування телурократичної і таласокра-тичної напівсфер сучасної світової системи. Вона відповідає Вестфальській системі як історичному типу сучасної світо­вої системи. Для цього типу характерною є ситуація боротьби за гегемонію в океанічній напівсфері між Англією та Голландією та у континентальній - між Францією та Іспанією. Головна су­перечність Суші та Моря на першому етапі її розвитку вияв­ляється у гострій боротьбі між Голландією та Іспанією, а на дру­гому - у англо-французькому протиборстві. Подібна гео-політична ситуація відповідає процесу консолідації таласократії і телурократії, що відбувається у цей період.

Фаза стабілізації відносин планетарного дуалізму відповідає Віденській системі як історичному типу сучасної світової сис­теми і характеризується відсутністю континентального центру-гегемона, який міг би стримувати морську гегемонію Великої Британії. Перемога над Наполеоном забезпечила їй повну ге­гемонію. Відносини планетарного дуалізму на певний час ста­білізувались, і ця ситуація вдало підтримувалась британською політикою «блискучої ізоляції».

Фаза дигресії відносин планетарного дуалізму - чи не най­складніша та неоднозначна в історії його розвитку. Насамперед, вона охоплює два не дуже тривалі історичні типи сучасної світо­вої системи, що мали перехідний характер, - Берлінську та Версальсько-Вашингтонську. Крім того, ця фаза характеризується наявністю певних відхилень у відносинах планетарного ду­алізму, поверховий аналіз яких може призвести до помилко­вих висновків щодо їхньої сутності.

Відносини планетарного дуалізму в умовах Версальсько-Ва-шингтонської системи мали перехідний, а отже, нестабільний характер. Вони визначались остаточним переміщенням геопо-літичного центру таласократії за океан: британська таласокра-тія військовим шляхом зруйнувавши (тимчасово) морську си­лу Німеччини, зазнала відчутного удару від США з їх вимогою «свободи морів» та паритету морських озброєнь. Усі ці про­цеси створили передумови для розгортання планетарного ду­алізму в умовах нової, Ялтинської системи.

Фаза експлікації планетарного дуалізму — це його розвиток у напрямі кількісної та якісної абсолютизації, що відбувається в умовах біполярної Ялтинської системи. Основою її став аме-рикано-радянський кондомініум, утворений за підсумками Дру­гої світової війни задля здійснення геополітичного контролю у світовому масштабі з боку двох наддержав - США та СРСР. Зміни у співвідношенні сил у сучасній світовій системі були закріплені рішеннями Ялтинської 1943 р. та Потсдамської 1945 р. конференцій, тому новий історичний тип сучасної світо­вої системи має назву Ялтинської системи.

Ця система характеризується переходом планетарного дуа­лізму у фазу експлікації, розгортання, що виявляється насам­перед у реалізації вперше у сучасній світовій системі біпо­лярної геополітичної моделі у планетарному масштабі.

У процесі розвитку Ялтинської системи чітко виявилися два напрями демократичних перетворень - капіталістичний та со­ціалістичний, які ґрунтувалися на відмінних концепціях демо­кратії - конкурентній та ідентітарній. Якщо перша органічно вла­стива англосаксонським таласократіям, то друга - набуває дос­коналої цілісності у міру просування в глиб географічної Євразії.

51. історія, основні риси і типол. міжнар. Організацій Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів. Умовно можна виокремити п"ять основ­них стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:

Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV—VIст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних Інститутів - сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії - - це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релі­гійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святили­щем, скарбницею, правилами ведення війн.

Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передовсім під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі). Водночас на світовій арені почали з'являтися торговельні со­юзи. Прикладом такого торговельного об'єднання е один із найвідоміших союзів цього типу — Ганза, що існував з XIVпо XVIIст. Міста — члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні Інтереси і навіть вести війни з іншими державами.

Епоха великих географічних відкриттів, промислових рево­люцій та формування світового ринку. характеризується появою цілої низки організацій, яким уже були притаманні риси сучасних міжнарод­них установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, по­рядку роботи та ін.

Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу 1815 р. Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судно­плавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814 — 1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з сере­дини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі органі­зації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874) та ін. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Період між Першою та Другою світовими війнамиознаме­нований появою першої у світі міжнародної організації універ­сального типу з широкою компетенцією — Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського пре­зидента Вільсона. Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версальської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року. Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років.

Сучасний етап розвитку МОпочинається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

- збільшення впливу міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне;

- посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світо­вих проблем (через систему консультацій);

- поява і вже понад 50-річне успішне функціонування уні­версальної організації глобального типу – Організації Об'єдна­них Націй;

- утворення інших функціональних організацій глобального типу - - Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгів­лі; Всесвітньої торговельної організації;

- формування мережі міжнародних організацій наднаціо­нального типу, які інституціонально забезпечують діяльність ре­гіональних інтеграційних угруповань;

- посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спе­ціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних орга­нізацій;

- розширення сфери діяльності міжнародних організацій;

- значне збільшення кількості як міждержавних, так і недер­жавних міжнародних організацій.