39Структура воєнної політики.

Воєнна політика - частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVHI-XIX стст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Воєнна політика -сукупність принципів, мети і завдань державної діяльності, законодавчо закріплених у формі актів і рішень уряду, по визначенню змісту заходів уряду та його органів, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни. 

Структуру воєнної політики держави складають: мета воєнної політики; суб’єкти воєнної політики; об’єкти воєнної політики; засоби досягнення воєнно-політичної мети і умови в яких здійснюється воєнно-політична діяльність; воєнно-політична обстановка (хоча і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку).

Метою воєнної політики України є забезпечення воєнної безпеки, оборони, самостійності, суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу держави.

Суб’єктами воєнної політики України виступають перш за все народ, вищі органи державної законодавчої і виконавчої влади, структури військового керівництва, органи військового управління, місцевих державних адміністрацій, місцевого самоврядування.

54. Східні сценарії глобального світу.

Східні держави в першу чергу спираються на вчення конфуціанства. За даним вченням Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, віч­ним началом. Завдання людини полягає в тому, щоб знай­ти своє місце у цій вічній гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до досконалості, гармо­нійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам. Центральним етичним поняттям конфуціанства було вчення про жень - людинолюбство. На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила власного життя. У стосунках з ближ­німи головним має бути намагання не робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

Істинність такої моральної вимоги Конфуцій обґрунтовує не посиланням на Бога чи Божу волю, а міркуваннями корисності для суспільсва. Китайській культурі не властивий поділ моралі на божественну й людську. Благо - це те, що більшість людей вважає благом.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина прагне посісти бажане для себе міс­це, де б то не було — в сім'ї, суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує очищення серця, думок, розширення знань.

Найважливішим критерієм людської величі є взаємоповага вдома, старанність на робо­ті, правдивість у стосунках із оточуючими. Особливо важ­ливою є любов і повага до влади, батьків. Сім'ю конфуці­анство вважає основою політичної та соціальної структу­ри суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім'ї. Інтереси сім'ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Все что нашла в лекции:За словами Ні Пей Міна: люди і тварини схожі; екосвідомість властива всім культурам; модель майбутнього світу символізує гармонію ( гармонійне співіснування людини з природою між небом, землею і людиною).

Дипломатія КНР ставить перед собою завдання відмову від претензій на гегемонію або впливати на будь-які сфери. Співпраця КНР в напрямку економічної глобалізації ; визнання різних моделей розвитку і демократії; участь в діалозі цивілізацій культур.

Тактика КНР нарощувати економічні потужності.

Цін Го Фемінь : посилення впливу в південно-східній Азії; важелі економічної допомоги; майстерне проведення пропаганди; відновлення і розвиток з діаспорою; використання в своїх інтересах вільної торгівлі.

.«Тихоокеанська революція» та перспективи нової біполярності 

«тихоокеанської рево­люції», це коли «відбулось пробудження Китаю, вірогідного ліде­ра XXI ст., який зумів у короткий історичний термін, за кілька десятиліть, збільшити свій валовий продукт приблизно у 7-8 разів», А. І. Неклесса «замість комуністичного світу, що розпався, виникає новий реальний опо­нент західної цивілізації - Новий Схід». Тойнбі «у Старо­му Світі майбутнє - за китайцями». Б. М. Занегін, «Китай - соціалістич­на наддержава XXI ст. - посів місце Радянського Союзу в ролі опонента Сполучених Штатів у соціальному плані і геополітичної противаги, привертаючи до себе держави і народи, інтере­си яких зачіпає диктат індустріально розвиненої частини світо­вого співтовариства»

Нині тільки Китай залишився поліетнічною імперією. Він має багате імперське минуле. Впро­довж століть китайські династії здійснювали гегемонію на більшій частині території Азії, проте ця держава виявилася не­спроможною успішно вирішити завдання, що постали з виник­ненням сучасної світової системи. Нині транснаціональні тен­денції у світовій економіці створюють умови для утвердження китайської імперії нового типу, побудованої на зростаючій еко­номічній моці країни.

Події у Тайваньській протоці та Південно-Китайському мо­рі у 1995 р. засвідчили, що китайський експансіонізм навряд чи можна стримати загрозою розриву економічних зв'язків, натомість вони продемонстрували, що КНР спроможний опе­ративно реагувати на потенційну загрозу створення регіональ­ної антикитайської коаліції.

В. Б. Тихомирова, у світі нині склалась ситуація, коли поряд із США позиції головної світової дер­жави посів Китай. На його думку, «ці дві держави скоріше ма­ють доповнювати одна одну» Проте вже нині США розглядають Китай як головну пере­шкоду на шляху реалізації своєї глобальної стратегії.

Світ у першу третину XXI ст., за прогнозом І. Валлерстайна, буде біполярним, а не монополярним. П. Кеннеді, світова політика у недалекому майбут­ньому формуватиметься у «стратегічному чотирикутнику», до якого входитимуть США, Росія, Китай та Японія. Г. Розман вбачає тенденції до формування у Північно-Східній Азії китайсько-російсько-янонського стратегічного трикутника, здатного істотно впливати на більшість подій у світі. Він вва­жає ймовірним, що КНР буде лідером у ситуаціях, коли країни трикутника схилятимуться до опозиції США, проте зазначає, що хоча «вони й не будуть танцювати під американську дудку, во­ни й не стануть тащцовати в унісон», зокрема, коли це зачіпа­тиме фундаментальні проблеми безпеки. Японія вірогідніше оби­ратиме сторону США, ніж Росії чи навіть КНР.

Зростання антикитайських настроїв у Росії, дійсно, може підштовхнути Китай «в обійми США», проте нині існує реальна можливість запобігти цьому через сприяння формуван­ню континентального блоку, геополітичною стрижневою віссю якого стане вісь Париж-Москва-Пекін.

Геополітичними цілями нового континентального проекту є такі:

- знищення геополітичного клину євразійського розколу та нейтралізація планів атлантизму щодо встановлення геополітич­ного контролю над Євразією;

- запобігання реалізації атлантистського проекту «зіткнення цивілізацій», напрацювання міжцивілізаційних універсалій, здат­них інтегрувати великі континентальні цивілізації на основі син­тезу православної, індуїстської, конфуціансько-буддійської та ісламської традицій;

- подолання локальної обмеженості «Нового Сходу», що фор­мується, та геополітичне оформлення ідеї східної відповіді на глобальний виклик вестернізації;

- створення геополітичних та цивілізаційних умов для подо­лання техноекономоцентризму, виходу з глухого кута постін-дустріалізму та переходу до постекономічної моделі усталено­го світового розвитку, яка має забезпечити екологічну, соціо-культурну і соціально-політичну рівновагу в світі;

- подолання геополітичного протистояння Північ - Південь, повернення у геополітику морального імператива, звільнення її від ліберального соціал-дарвінізму та привнесення в неї традицій християнського і просвітницького солідаризму.

Політична глобалістика як галузь. Політична глобалістика — галузь політології, що вивчає роль політичного в процесі адаптування людства до нових умов існування, досліджує закономірності формування політики глобальної безпеки, можливості та засоби політичного регулювання процесів глобалізації. стурбовані загостренням багатьох складних і взаємопов'язаних негативних явищ планетарного масштабу в життєдіяльності всього людства, звернулися до їх цілеспрямованому спеціальному дослідженню і теоретичному осмисленню. У досить короткий термін сформувалася нова система наукових знань про життєво важливих загальнолюдських утрудненнях, що отримала назву - глобалістика. В ході подальшої еволюції глобалістики стався поступовий поворот до питань політичної природи. Він полягав у наступному: по-перше, у визнанні ролі і значення політичних, факторів у вирішенні глобальних проблем. По-друге, в розумінні необхідності висунення нових політологічних концепцій, що сприяють стабілізації світового розвитку та забезпечення виживання людства. По-третє, проекти подолання всесвітніх труднощів стали розроблятися як з урахуванням вірогідних змін світового політичного порядку, так і на основі аналізу найважливіших процесів і явищ світової політики. В даний час накопичений досвід вивчення планетарної проблематики та моделювання розвитку світової системи в умовах загострення загальнолюдських труднощів дозволяє зробити висновок тому, що кінцеві результати досліджень подібного роду істотно збіднюється без розгляду політичних факторів і вивчення політичних аспектів.

Уважне ставлення представників практичної політики до глобальних досліджень, багато в чому, пов'язано з нетрадиційним та інноваційним аналізом у цих роботах питань, що мають політичну природу. Серед них насамперед виділяються завдання найбільш загального, фундаментального характеру. Такими є: - Вивчення політичних причин і факторів виникнення та загострення планетарних, проблем; - Пошук політичних шляхів подолання загальнолюдських труднощів; - Прогнозування політичного устрою прийдешнього світового співтовариства, яке зможе стабільно і стійко розвиватися, знаходячи адекватні відповіді, як на вже відомі, так і на нові глобальні виклики. Значний інтерес викликають і більш вузько спеціалізовані дослідження. До цих досліджень, зокрема, відносяться розробка і вивчення в контексті глобальної проблематики актуальних питань, пов'язаних з політикою в областях екології, народонаселення, енергетики, транспорту, використання природних ресурсів, освоєння космосу і Світового океану і т.п. Існує також важливі наукові завдання, які можуть бути вирішені тільки спільними зусиллями політологів і глобалістів. Це перш за все такі питання, як - Осмислення планетарних проблем як фактора світового політичного розвитку; - Аналіз глобалізації політичних процесів на міжнародній арені під впливом загострюються загальнолюдських труднощів і деякі інші завдання.

48. геоіст. фази планет. дуалізму Фаза консолідації відносин планетарного дуалізму є особ­ливою геоісторичною фазою розвитку, яка визначається склад­ними процесами структурування телурократичної і таласокра-тичної напівсфер сучасної світової системи. Вона відповідає Вестфальській системі як історичному типу сучасної світо­вої системи. Для цього типу характерною є ситуація боротьби за гегемонію в океанічній напівсфері між Англією та Голландією та у континентальній - між Францією та Іспанією. Головна су­перечність Суші та Моря на першому етапі її розвитку вияв­ляється у гострій боротьбі між Голландією та Іспанією, а на дру­гому - у англо-французькому протиборстві. Подібна гео-політична ситуація відповідає процесу консолідації таласократії і телурократії, що відбувається у цей період.

Фаза стабілізації відносин планетарного дуалізму відповідає Віденській системі як історичному типу сучасної світової сис­теми і характеризується відсутністю континентального центру-гегемона, який міг би стримувати морську гегемонію Великої Британії. Перемога над Наполеоном забезпечила їй повну ге­гемонію. Відносини планетарного дуалізму на певний час ста­білізувались, і ця ситуація вдало підтримувалась британською політикою «блискучої ізоляції».

Фаза дигресії відносин планетарного дуалізму - чи не най­складніша та неоднозначна в історії його розвитку. Насамперед, вона охоплює два не дуже тривалі історичні типи сучасної світо­вої системи, що мали перехідний характер, - Берлінську та Версальсько-Вашингтонську. Крім того, ця фаза характеризується наявністю певних відхилень у відносинах планетарного ду­алізму, поверховий аналіз яких може призвести до помилко­вих висновків щодо їхньої сутності.

Відносини планетарного дуалізму в умовах Версальсько-Ва-шингтонської системи мали перехідний, а отже, нестабільний характер. Вони визначались остаточним переміщенням геопо-літичного центру таласократії за океан: британська таласокра-тія військовим шляхом зруйнувавши (тимчасово) морську си­лу Німеччини, зазнала відчутного удару від США з їх вимогою «свободи морів» та паритету морських озброєнь. Усі ці про­цеси створили передумови для розгортання планетарного ду­алізму в умовах нової, Ялтинської системи.

Фаза експлікації планетарного дуалізму — це його розвиток у напрямі кількісної та якісної абсолютизації, що відбувається в умовах біполярної Ялтинської системи. Основою її став аме-рикано-радянський кондомініум, утворений за підсумками Дру­гої світової війни задля здійснення геополітичного контролю у світовому масштабі з боку двох наддержав - США та СРСР. Зміни у співвідношенні сил у сучасній світовій системі були закріплені рішеннями Ялтинської 1943 р. та Потсдамської 1945 р. конференцій, тому новий історичний тип сучасної світо­вої системи має назву Ялтинської системи.

Ця система характеризується переходом планетарного дуа­лізму у фазу експлікації, розгортання, що виявляється насам­перед у реалізації вперше у сучасній світовій системі біпо­лярної геополітичної моделі у планетарному масштабі.

У процесі розвитку Ялтинської системи чітко виявилися два напрями демократичних перетворень - капіталістичний та со­ціалістичний, які ґрунтувалися на відмінних концепціях демо­кратії - конкурентній та ідентітарній. Якщо перша органічно вла­стива англосаксонським таласократіям, то друга - набуває дос­коналої цілісності у міру просування в глиб географічної Євразії.

51. історія, основні риси і типол. міжнар. Організацій Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів. Умовно можна виокремити п"ять основ­них стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV—VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних Інститутів - сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії - - це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релі­гійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святили­щем, скарбницею, правилами ведення війн.Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передовсім під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі). Водночас на світовій арені почали з'являтися торговельні со­юзи. Прикладом такого торговельного об'єднання е один із найвідоміших союзів цього типу — Ганза, що існував з XIV по XVII ст. Міста — члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні Інтереси і навіть вести війни з іншими державами.Епоха великих географічних відкриттів, промислових рево­люцій та формування світового ринку. характеризується появою цілої низки організацій, яким уже були притаманні риси сучасних міжнарод­них установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, по­рядку роботи та ін. Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу 1815 р. Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судно­плавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814 — 1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з сере­дини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі органі­зації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874) та ін. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці.Період між Першою та Другою світовими війнами ознаме­нований появою першої у світі міжнародної організації універ­сального типу з широкою компетенцією — Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського пре­зидента Вільсона. Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версальської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року. Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років.Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

- збільшення впливу міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне;

- посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світо­вих проблем (через систему консультацій);- поява і вже понад 50-річне успішне функціонування уні­версальної організації глобального типу – Організації Об'єдна­них Націй;- утворення інших функціональних організацій глобального типу - - Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгів­лі; Всесвітньої торговельної організації;- формування мережі міжнародних організацій наднаціо­нального типу, які інституціонально забезпечують діяльність ре­гіональних інтеграційних угруповань;- посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спе­ціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних орга­нізацій;- розширення сфери діяльності міжнародних організацій;- значне збільшення кількості як міждержавних, так і недер­жавних міжнародних організацій.

Типізація міжнародних організацій

Критерії типізації  1) Членство держав-- Міжнародні між­державні організації (це об'єднання держав, які створені на основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів, мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб'єктність І засновані згідно з нормами міжнародного права.)

-- Міжнародні недержавні організації (організаційно оформ­лені за спільними або близькими соціальними, політичними, еко­номічними, ідейними, професійними та іншими Інтересами , об'єднання різних громадських угруповань з різних країн.)

-- Змішані (ні перше і не друге. наприк. Міжнародна організація праці як міждержавна організація складається з представників урядів, але також вклю­чає представників професійних спілок та робітників)