Лев і Данилович 1264-1301

    

    Василько і Швар­но бу­ли в близ­чо­му со­юзі з со­бою, а Лев дер­жав­ся ос­то­ронь. На сім ґрунті ста­ла­ся кріва­ва подія, що спля­ми­ла осо­бу Льва.

    Річ в тім, що син Мен­довгів, Ли­товський князь Вой­шелк, зять Швар­на, був у ве­ликій при­язні з Ва­сильком. Ро­ку 1267 він за­ду­мав пост­риг­ти­ся у ченці, а Ли­товське князівство пе­ре­дав Швар­но­ви. Те­пер Га­лицько-во­линській дер­жаві усміха­ла­ся не аби-яка бу­дучність, але спра­ву поп­су­вав Лев: заздрісне йо­му ста­ло, що Ли­товські землі Вой­шелк пе­ре­дав Швар­но­ви, а не йо­му. Стрів він якось Вой­шел­ка у дядька сво­го Ва­силька у Во­ло­ди­мирі і, був­ши на-підпит­ку, убив йо­го. Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським став Трой­ден, во­ро­жий до Ро­ма­но­вичів і вза­галі до всього русько­го.

    Незабаром по то­му Швар­но у 1269 р. по­мер бездітний, і Лев підгор­нув під се­бе йо­го уділ. На дру­гий рік після Швар­на, по­мер і Ва­силько, і кня­зем Во­линським став йо­го син Во­ло­ди­мир. Він виз­на­чав­ся ве­ли­ким ро­зу­мом, лю­бив на­уку й книж­ки, і літо­пись зве йо­го „ве­ли­ким книж­ни­ком і фільозо­фом, яко­го ще не бу­ло і не бу­де". Він лю­бив бу­ду­ва­ти церк­ви, був по­бож­ний, ти­хий, прав­ди­вий, але тяж­ка хво­ро­ба (рак на щоці) ра­но за­ве­ла йо­го в мо­ги­лу. Уміра­ючи у 1289 році бездітний, він, при Ле­вові і двох ха­нах та­тарських Те­ле­бузі та Ал­гуєві, пе­ре­дав усю Во­линську зем­лю бра­то­ви у-пер­вих Мстис­ла­вові, бо лю­бив йо­го більш усіх. Те­пер Ро­ма­но­ва спад­щи­на поділя­ла­ся на два князівства. Га­лицьке - кня­зя Льва, і Во­ло­ди­мирське - Мстис­ла­ва. Тільки тоді як за пер­ших Ро­ма­но­вичів Га­лицько-Во­линська дер­жа­ва бу­ла од­ним тілом, те­пер во­на бу­ла справді поділе­на на дві по­ло­ви­ни і се ос­лаб­ля­ло дер­жа­ву.

    Лев пе­реніс свою сто­ли­цю у го­род Львів, що був збу­до­ва­ний ще за батька. Він жив у зла­годі з Та­та­ра­ми і з ха­на­ми їх Но­гаєм та Те­ле­бу­гою хо­див на Польщу, (мав на думці зро­би­тись польським кня­зем у Кра­кові), здо­був для си­на сво­го Юрия го­род Люб­лин. Се бу­ла ос­тан­ня пе­ре­ва­га Ру­си над Польщею. З си­ми ж та­ки ха­на­ми хо­див він і на Лит­ву - до­би­ва­ти Ят­вягів, та на Угор­щи­ну - на який­сь час за­гор­нув був під се­бе час­ти­ну Угорської Ру­си. Лев був ду­же здібний, жва­вий чо­ловік і уся­ко­во ста­рав­ся вдер­жа­ти у Га­ли­чині батьківські по­ряд­ки, а си­нові свой­ому ос­та­ви­ти спад­щи­ну (наслідство), що дос­та­лась йо­му од батька. При кінці жит­тя сво­го він на-но­во по­бу­ду­вав го­род Львів і зміцнив йо­го кріпості, осе­лив у ньому чу­жин­них купців з Німців, Вірменів та ин­ших. Іду­чи слідом давніщих князів, ос­тан­нні дні свої він про­жив, як пе­ре­ка­зу­ють, у ма­нас­тирі чен­цем. Умер він десь ко­ло 1300 ро­ку.

    

Юрий і Львович 1301-1308

    

    Після Льва зро­бив­ся кня­зем син йо­го Юрий І. В йо­го ру­ках зібра­ли­ся усі Ро­ма­нові землі, бо про Мстис­ла­во­вих синів нічо­го не чу­ти; Юрий пе­реніс сто­ли­цю до Во­ло­ди­ми­ра (Во­линсько­го).

    За йо­го кня­зю­ван­ня По­ля­ки заб­ра­ли на­зад Люб­линську зем­лю, - нічо­го не по­мог­ло й те, що він оже­нив­ся на доньці кня­зя Ку­явсько­го (одно з польських князівств) Ка­зи­ми­ра, та був з ним в со­юзі.

    Инший со­юз був з пруським (німецьким) хрес­то­нос­ним ри­царст­вом. Ще за Да­ни­ла по­чав­ся сей со­юз - найбільш про­ти ве­ли­ко­го князівства Ли­товсько­го, що по смер­ти Мен­дов­га ду­же зміцняється і стає ду­же не­без­печ­ним сусідом для Га­лицько-во­линської дер­жа­ви.

    Взагалі ж кня­зю­ван­ня Юрия бу­ло ча­сом розцвіту і си­ли Га­лицько-Во­линської дер­жа­ви. Між ин­шим за Юрия І в га­лицько-во­линських зем­лях пос­тав­ле­ний був свій мит­ро­по­лит Ніфонт, бо київський пе­реїхав на північ у Во­ло­ди­мир Суз­дальський.

    Літописець так опи­сує нам сього кня­зя: „Юрий був муж муд­рий, лас­ка­вий і для ду­хо­венст­ва щед­рий; за йо­го кня­зю­ван­ня Руська зем­ля тіши­ла­ся спо­коєм і сла­ви­ла­ся своїм ба­гацт­вом". Підпи­су­вав­ся він так: „Ко­роль Руський, Ве­ли­кий князь Київський, Во­ло­ди­ми­ро-Во­линський, Га­лицький, Луцький і До­ро­ги­чинський". Що він зве се­бе „ко­ро­лем" (як давніще Да­ни­ло), се то­му, що, за нього, Па­па Римський знов ду­мав був за­вес­ти унію в йо­го дер­жаві і ма­буть прис­лав йо­му ко­ролівську ко­ро­ну.