ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………………....................1

Частина І

Теоретичний огляд категорії модальності, видів та засобів її вираження:........4

Розділ 1. Поняття та визначення модальності…………………………………..4

Розділ 2. Модальні значення та їх типи …………………………………………8

Розділ 3. Засоби вираження модальності………………………………………13

Розділ 4. Засоби вираження припущень в сучасній англійській мові..............17

Частина ІІ

Розділ 1.Інвентар засобів вираження припущення в сучасній англійській мові..........................................................................................................................22

Розділ 2. Визначення комунікативного типу, види, структури комунікативних речень, що містять модальні слова зі значенням припущень...........................24

Розділ 3. Ступені категоричності припущень та засоби іх вираження............26

Бібліографія………………………………………………………………………30

ВСТУП

Темою даної роботи є вивчання випадків вживання дієслів зі значенням припущення в сучасній англійській мові.

Актуальність та новизна даної роботи полягає у тому, що модальність і досі являється недосконало вивченим аспектом у лінгвістиці. Хоча розповсюдження модальності – величезне: кожне висловлювання, повідомлення, оцінка, спонукання тощо мають модальні відтінки.

Метою роботи є дослідження випадків вживання припущення в сучасній англійській мові. Згідно до мети, ми ставимо перед собою завдання дослідити випадки вживання припупщень.

1. Встановити інвентар та ієрархію засобів вираження припущень в сучасній англійській мові.

2. Описати комунікативний тип, вид, структуру речень, що містять модальні слова зі значенням припущень.

3. Визначити різні ступені категоричності припущень та засоби іх вираження.

Основними розділами даної робота є теоретична і практична частини. Теоретична частина роботи складається з 5 розділів, які включають в себе основні визначення модальності, різновиди підходів до встановлення модальних значень, різноманітність класифікацій видів модальності, а також опис засобів вираження модальності і поняття припущень. До практичної частини відноситься саме дослідження.

Новизна роботи полягає в дослідженні модальних засобів вираження припущень в сучасній англійскій мові відштовхуючись від значення до засобів вираження припущень, на основі твору Дугласа Адамса “The Restaurant at the End of the Universe ” 208 стор., 171 приклад.

Робота включає також вступ, висновки та бібліографію.

Результати дослідження можуть у подальшому застосовуватись як додаток до лекцій англійської граматики чи більш детальне ознайомлення з аспектами даної теми в ході вивчання програми англійської граматики.

Частина І

Теоретичний огляд категорії модальності,

видів та засобів її вираження

Розділ 1. Поняття та визначення модальності

Модальність – одна з багатоаспектніших категорій мови і мислення. Існує ціла низка визначень багатьох лінгвістів, які присвятили своє життя науковій праці та вивченню мовознавства. Наприклад, за словником Вебстера, найбільш авторитетному в англомовній лексикографії, модальність - це «кваліфікація логічних суджень, згідно з якою вони розрізняються як стверджують або заперечують можливість, неможливість, випадковість чи необхідність свого змісту».

Для розуміння поняття модальності важливо усвідомлювати, що модальність є предметом вивчення цілої низки різноманітних наук – філософії, логіки, мовознавства. Саме поняття «модальність» бере свій початок у класичній логіці. Якщо звернутися до філософських словників і енциклопедій, то стане очевидно, що всі вони дають вкрай широке і загальне визначення модальності, як наприклад словник філософських термінів (ред. Ахманова): «Характеристика суждения по «силе» высказываемого в нем утверждения: суждение может бать необходимым, возможным, случайным, невозможным. В традиционной логике различают суждения, что выражают необходимость (аподиктические), возможность (проблематические), и действительность (ассерторические)» [30]. Чи визначення, яке дається у Радянській енциклопедії: «Способ (способы), каким нечто существует или происходит (онтологическая М.) или мыслится (гносеологическая и логическая М...)»[31].

Варто розглянути також визначення модальності, які надаються у словниках шкіл західної філософії, як наприклад у словнику Кембриджського університету: «Спосіб, яким судження (або затвердження) описує свій предмет або додається до нього. Відповідно "модальність" відноситься до характеристики явищ або станів, описуваних модальними судженнями »[6, 235].

А в Оксфордському довіднику з філософії категорію модальності визначають так: «Модальна значимість твердження є спосіб або «модус », згідно з яким воно істинно або хибно ...»[7, 581].

Далі звернемося до визначень модальності, існуючих в авторитетних лінгвістичних виданнях. В «Русской грамматике» (1980) представлено наступне визначення модальності: «термин «модальность» в языкознании многозначен: им называются разные явления, объединяемые тем признаком, что все они так или иначе — грамматически, лексически, интонационно — выражают отношение говорящего к сообщаемому или сообщаемого к действительности»[37, 214]

У цієї дефініції чітко окреслюється сутність терміна «модальність», яка полягає у вираженні ставлення мовця до повідомляємо чи повідомлюваного до дійсності. Автор «Русской грамматики» (1980), Н.Ю. Шведова, розмежовує, щонайменше, чотири кола явищ, які належать до сфери модальності:

1) значення реальності / ірреальності: реальність позначається синтаксичним індикативом - часом справжнім, минулим і майбутнім, ірреальність - ірреальними способу: умовним, бажаним, спонукальним.

2) суб'єктивно-модальні значення, тобто ставлення мовця до предмету повідомлення.

3) у сферу модальності включаються слова - дієслова, короткі прикметники і предикативи, які своїми лексичними значеннями виражають можливість, бажання, повинність, необхідність, вимушене явлення, готовність.

4) значення, які належать до сфери затвердження, заперечення, питання.

В “Лінгвістичному енциклопедичному словнику” категорія модальності визначається так: “функционально-семанти­че­ская категория, выражающая разные виды отношения высказывания к действи­тель­но­сти, а также разные виды субъективной квалификации сообщаемого. Модальность является языковой универса­ли­ей, она принад­ле­жит к числу основных категорий естественного языка, «в разных формах обнару­жи­ва­ю­щих­ся в языках разных систем..., в языках европейской системы она охватывает всю ткань речи”[24].

Не можна не зупинитися на визначенні категорії модальності В.В. Виноградовим, оскільки воно мало великий вплив на ставлення багатьох радянських лінгвістів до категорії модальності. Загалом, саме В.В. Виноградова вважають засновником теорії модальності. У своїй статті «Про категорії модальності і модальні слова у російській мові», опублікованої в 1950 р., він піддав критиці Ф. Брюно за те, що він не відрізняє експресивних форм висловлювань від категорії модальності і «вслед за анализом способов выражения таких модальных оттенков, как возможность, уверенность, очевидность, сомнение, неправдоподобие или невероятность и т.п., тут же рассматривает синтаксические и лексические формы выражения таких „модальностей чувства" как ожидание, надежда, беспокойство, боязнь, изумление, согласие, одобрение, удовлетворение, безразличие, отказ, неудовольствие и т. п.». [14, 62]. В. В. Виноградов вказав на необхідність «проводить принципиальную грань между разными эмоциональными формами реакций на действительность и модальной оценкой отношения высказывания к действительности…», допускаючи при цьому, що обидві сфери мовних явищ знаходяться між собою в тісній взаємодії. Однак у цій же статті В. В. Виноградов у значній мірі розширив поняття модальності за рахунок включення слів і сполучень слів емоційно-експресивного характеру в число засобів, що передають модальні значення. Це можна бачити у формулюванні В. В. Виноградовим того, що слід відносити до категорії модальності: «Любое целостное выражение мысли, чувства, побуждения, отражая действительность в той или иной форме высказывания, облекается в одну из существующих в данной системе языка интонационных схем предложений и выражающих одно из тех синтаксических значений, которые в своей совокупности образуют категорию модальности»[14, 55].

Термін “модальність” використовується для визначення широкого кола явищ, неоднорідних по своєму об’єму, граматичним властивостям і ступеню оформленості на різних рівнях мовної структури. Питання про межі цієї категорії вирішується різними дослідниками по-різному. До сфери модальності відносять: протиставлення висловлювань по характеру їх комунікативної мети (ствердження-питання-спонукання); протиставлення з ознакою “ствердження-заперечення”; градацію значень в діапазоні “реальніст-ірреальність” (реальність-гіпотетичність-ірреальність); різну ступінь впевненості мовця в достовірності змісту висловлювання; різноманітні видозміни зв’язку між підметом і присудком, що виражені лексичними засобами (“бажає”, “може”, “повинен”, “необхідно”) і т.д. (В. В. Виноградов, Ш. Баллі).

У західноєвропейській лінгвістиці найбільше розповсюдження отримала концепція модальності Ш. Баллі. На його думку, в будь-якому висловлюванні можна виділити основний зміст (диктум) і його модальну частину (модус), в якій виражається інтелектуальне, емоційне або вольове судження мовця. Модуси розділяються їм на експліцитні та імпліцитні; при цьому основною формою вираження експліцитного модусу є головне речення у складі складнопідрядного з підрядним додатковим. Модальність трактується Баллі як синтаксична категорія, у вираженні якої першорядну роль відіграють модальні дієслова [36].

У лінгвістиці намітилася тенденція до розширеного тлумачення категорії модальності, що призвело до того, що модальність як мовна категорія стала втрачати визначеність своїх кордонів і перетворилася у всеосяжну категорію. Часто вона розглядається як структура, що зв'язує суб'єкт і його буттєву ознаку.

Звернення до категорії логіки позначилося продуктивним для лінгвістичної трактування категорії модальності, дозволило систематизувати різноманітні модальні значення, що виражаються мовними формами, виявити їх універсально-понятійну основу і пов'язати їх з більш загальними категоріями дійсності і пізнання.

Модальність є універсальною категорією мови і обов'язковою установчою ознакою будь-якого висловлювання. Кожне висловлювання має співвіднесення предмета думки і його ознаки через ствердження чи заперечення зв'язку між ними, що в мові виражається категорією предикативності.

Розділ 2. Модальні значення, їх типи та класифікація модальності

Видатний радянський лінгвіст Золотова Г.А., спираючись на концепцію модальності Виноградова В.В., запропонувала класифікацію, що обмежує діапазон модальності рамками судження і форм її вираження дієслівним нахилом, що невдовзі отримало велике розповсюдження у радянській лінгвістиці і стало традиційною класифікацією. Сама класифікація пропонує розділення модальності на три основні види: граматична, лексико-граматична та лексична модальності[21, 140].

Об'єктивна модальність – обов'язкова ознака будь-якого висловлювання, одна з категорій, яка формує предикативну одиницю – речення. Об’єктивна модальність виражає відношення того, хто повідомляє до дійсності в плані реальності (здійснення) та ірреальності (нездійснення). Головним засобом оформлення модальності в цій функції є категорія способу дієслова. На синтаксичному рівні об’єктивна модальність представлена протиставленням форми синтаксичного дійсного способу формам синтаксичних ірреальних способів (умовного, бажаного, спонукального, примушеного і т. д.) Категорія дійсного способу (індикатива) заключає в собі об’єктивно-модальні значення реальності, тобто часової визначеності. Об’єктивна модальність органічно пов’язана з категорією часу і диференційована за ознакою часової визначеності/невизначеності. Об’єктивно модальні значення організовуються в систему протиставлень, що виявляються в граматичній парадигмі речення.

Суб’єктивна модальність, тобто відношення мовця до того, про що повідомляється, на відміну від об’єктивної модальності, є факультативною ознакою висловлювання. Семантичний об’єм суб’єктивної модальності більше, ніж семантичний об’єм об’єктивної модальності; значення, що складають зміст категорії суб’єктивної модальності, неоднорідні, потребують впорядкування; багато з них не мають прямого відношення до граматики. Смислову основу суб’єктивної модальності утворює поняття оцінки в широкому значенні слова, включаючи не лише логічну (інтелектуальну, раціональну) кваліфікацію того, про що повідомляється, але й різні види емоційної (ірраціональної) реакції. Суб’єктивна модальність охоплює всю гаму реально існуючих в природній мові різноаспектних й багато характерних способів кваліфікації того, про що повідомляється.

Засоби суб’єктивної модальності функціонують як модифікатори головної модальної кваліфікації, що виражена дієслівним способом. Вони можуть переривати об’єктивно-модальні характеристики, утворюючи в модальності ієрархії висловлювання кваліфікацію “останньої інстанції”. При цьому об’єктом факультативної оцінки може бути не лише предикативна основа, але й будь-який інформативно значущий фрагмент повідомлення; в цьому випадку на периферії речення виникає імітація додаткового предикативного ядра, створюючи ефект поліпредикативності повідомлення.

Розглянемо приклад альтернативного розмежування, запропонований Л. С. Єрмолаєвою. Вона розрізняє дві основні модальності - «внутрішню» і «зовнішню». Під «внутрішньою» модальністю розуміється відношення суб'єкта дії до здійснюваної їм дії, під «зовнішньої» - відношення змісту пропозиції до дійсності в плані реальності-нереальності (I тип) та ступінь впевненості мовця у повідомлюваних йому фактах (II тип)[21].

При визначенні об’єму та характеру модальних значень необхідно, на думку Є.І. Бєляєвої, виходити з функціонально-семантичного уявлення про модальність як граматичну категорію, в основі якої лежить категорія оцінки. Суб’єктом модальної оцінки є мовець, об’єктом – різні аспект відношень змісту висловлювання до дійсності, засоби оцінки – мовні одиниці, що належать до різних рівнів мови: морфологічного, синтаксичного, лексичного, просодичного, а також комбінації цих засобів[13, 65].

Як визначає у своїй роботі З.М. Байкова, “…вираження модального значення впевненості/підтвердження в англійській мові може бути передане не лише за допомогою лексичних одиниць, що входять в лексико-семантичне поле, що об’єднане модальним значенням впевненості (підтвердження), що представлені модальними прислівниками ряду certainty, або їх функціональними еквівалентами, але також іншими лексико-семантичними засобами, що утворюють поле більш складного типу”[11, c.15].

Близькість модальних емоційних значень, наявність різних відтінків та варіантів спонукання створюють певні труднощі при спробі систематизувати види спонукання. Зайцева Г.А. наводить класифікації таких вчених: А.В. Бєльський виділяє 6 видів спонукання: прохання, наказ, примушення, заклик, пропозиція, порада. С.П. Еліешюте, відбираючи слова з спонукальною семантикою, виділяє 26 видів спонукань. [18, 86]. “Велика роль належить лексиці, наприклад, слова: duty, order, command, necessary передають характер соціальної оцінки дії з точки зору мовця і, незалежно від інтонації, диктують адресату умови спілкування, при яких виконання дії стає обов’язковим, необхідним або бажаним. Слова: whiff, smell, stench, незалежно від інтонації, виражають ступінь негативного (заперечного) відношення мовця до дії, заключаючи в собі значення цієї часткової модальності” [18, 87].

Як відзначає у своїй роботі Г.Є. Сал’є: “Сполучення з інфінітивним визначенням належать периферії поля модальності в англійській мові. Являючись периферійним для модальності явищем, вони виявляють, по-перше, відсутність специфічних засобів вираження модальності, а по-друге, сполученням модальних значень іншими значеннями. Модальні значення подібних сполучень відмічались в англійських граматиках. Так, Р. Клоуз трансформує їх в речення з дієсловами must та can…”[29, 72].

Звєрєва Є.А. також відзначає, що важко погодитись і з В.Г. Адмоні, який серед модальних значень виділяє значення стверджування (аффірмативності) та заперечення[19, 14], [10,130]. Різниця між стверджувальними та заперечувальними реченнями не відображає відповідності висловлювання реальної дійсності.

Крім того, до модальних значень відносять емоційно-експресивне відношення мовця до змісту висловлювання. Наприклад, Звєрєва відмічає, що Ш. Баллі значною мірою перебільшує значення емоційно-сценічного фактору і тому до модальних слів, що утворюють разом з модальним суб’єктом модус, що виражає модальність речення, відносить дієслова, що передають різноманітні відтінки судження, почуття та волі [36, 44], наприклад, такі як savior “узнавти”, affirmer “стверджувати”, pretendre “претендувати”, croire “вірити”, nier “заперечувати”, contester “сперечатись”, douter “сумніватися”.

Серед лінгвістів існує розбіжність щодо змісту модальних значень реальності/ірреальності. Різне тлумачення значень реальності/ірреальності можливо відзначити і при розгляді значень модальних дієслів. Л.Л. Іофік, наприклад, вважає, що модальні дієслова (в англійській мові) можуть виступати засобом вираження як нереальної, так і реальної модальності. Нереальну модальність передають:

1. форми минулого часу модальних часів в сполученні з інфінітивом невизначеного розряду в контексті теперішнього часу та

2. форми теперішнього та минулого часів в сполученні з перфект ним інфінітивом в любому часовому контексті.

“Всі інші випадки вживання модальних дієслів в складному присудку залишаються в межах реальної модальності”[22, 185].

Серед лінгвістів і до сих пір ведуться суперечки щодо чітких кордонів модального значення реальності-нереальності, але в дечому можна побачити основні положення, які співпадають у всіх дослідників відносно модальних значень, розташованих на крайніх полюсах – реальності та нереальності. Значення можливості, необхідності, припущення і т.д., що посідають проміжну позицію між цими полюсами, відносять або до реальних (Л.С. Єрмолаєва, Я.Я. Іофік) або до нереальних (К. Вельке). Звєрєва говорить, що достовірніше було б говорити про реальну модальність при наявності відповідності (з точки зору мовця) змісту висловлювання дійсності, а інші модальні значення розмістити по шкалі зменшення ступеню відповідності модального значення реальності до протилежного полюсу ― ірреальності, тобто повної невідповідності дійсності[19,18].

Важливою складовою вивчення будь-якого граматичного аспекту є його видова класифікація. Одним із лінгвістів, що запропонували розподілення модальності за видами, був Зайнуллін М.В., який у своїй книзі «Модальність як функціонально-семантична категорія» називає наступні види модальності[17]:

1. Модальність дійсності означає, що зміст висловлюється з точки зору мовця особи, відповідає об'єктивній реальності: суб'єкт сприймає повідомлюване як реальний і достовірний факт.

2. Модальність недійсності навпаки означає, що зміст повідомлюваного не відповідає об'єктивній реальності, суб'єкт сприймає повідомлюване як не реальне, тобто як можливе, бажане, гадане, сумнівне і т.д.

Модальність недійсності підрозділяється на наступні семантичні види:

• модальність необхідності і повинності (дебітивная модальність)

• модальність можливості і неможливості (потенційна модальність)

• передбачувана (гіпотетична) модальність

• спонукальна (імперативна) модальність

• модальність наміри (інтенціональна модальність)

• бажана (оптативна) модальність

Як зазначає фахівець Массачусетського технологічного інституту К. фон Фінтель, за сенсом можна виділити такі види модальності[3, 24]:

1. Алетична модальність (іноді логічна чи метафізична модальність) – стосується того, що вірогідно чи обов’язково станеться в широкому сенсі. У сучасній англійській мові практично не вживається.

2. Епістемічна модальність (від грец. – «знання») – стосується того, що можливо чи обов’язково станеться, враховуючи відомі та наявні факти.

3. Деонтична модальність (від грец. – «обов’язок») – стосується того, що можливе, необхідне, допустиме чи неодмінне, спираючись на моральні принципи, правові норми та ін..

4. Булетична модальність (іноді буломаїчна модальність) стосується того, що можливе чи необхідне, виходячи з особистих бажань.

5. Циркурстанцийна модальність (іноді динамічна модальність) – стосується того, що можливе або необхідне, виходячи з поточних обставин.

6. Телеологічна модальність (від грец. – «мета») стосується того, що є потрібним, можливим чи необхідним для досягнення мети.