30

ВСТУП

Цивільні правовідносини виникають та існують між людьми. З точку зору організації відносин між ними це можуть бути як окремі люди, так і їх колективи. Необхідно зазначити і те, що фізична особа як учасник цивільних правовідносин володіє низкою суспільних та природних ознак та властивостей, які певним чином індивідуалізують її та впливають на її правовий статус.

У сучасних правових літературних джерелах лише частково говориться про засоби індивідуалізації фізичних осіб, але майже нічого не говориться про саму індивідуалізацію: про її необхідність, сутність, види, значення для цивільного обороту.

Традиційно серед засобів індивідуалізації фізичних осіб виділяють ім’я людини і місце її проживання. У той же час сучасні науковці, які досліджують особисті немайнові права, зараховують до їх числа групу прав, спрямованих на закріплення і розвиток індивідуальної фізичної особи: право на ім’я, на індивідуальний вигляд і голос, на честь, гідність і ділову репутацію. Оскільки і засоби індивідуалізації фізичних, і особисті немайнові права, спрямовані на закріплення і розвиток індивідуальності людини, мають один об’єкт – індивідуалізацію фізичної особи, то виникає обґрунтована необхідність розглянути ці питання комплексно.

Зазначені причини зумовили необхідність розгляду засобів індивідуалізації фізичних осіб у всіх зазначених аспектах та обумовили необхідність розглянути ці питання комплексно.

Метою даної роботи є виявлення, з’ясування та вирішення теоретичних проблем індивідуалізації фізичних осіб у сучасному цивільному праві.

У зв’язку з поставленою метою виникає необхідність вирішення наступних завдань:

• з’ясувати поняття фізичної особи як суб’єкта цивільних відносин, а також визначити її правовий статус;

• розкрити поняття та обґрунтувати необхідність індивідуалізації фізичної особи;

• надати загальну характеристику засобам індивідуалізації фізичних осіб, а також навести їх класифікацію;

• розкрити характерні риси та особливості використання окремих цивільно-правових засобів індивідуалізації фізичних осіб;

• відмежувати поняття «ім’я», «найменування» та «комерційне (фірмове) найменування»;

• з’ясувати значення конфіденційної інформації та персональних даних у цивільному обороті.

Кожне питання даної роботи допомагає якнайкраще висвітлити обрану тему.

Кожна людина індивідуальна не тільки з точки зору наявності чи відсутності тих чи інших зовнішніх ознак, унікальних дактилоскопічних відбитків пальців, генокоду тощо, але й у правовому сенсі, як учасник правовідносин у зв’язку з тим, що у кожної людини є свій унікальний набір юридично значущих ознак, які є необхідними для участі в конкретних правовідносинах. При цьому обов’язково слід враховувати, що вирішальне значення для визначення суб’єктного складу правовідносин має не характер та зміст цих правовідносин, а наявність умов, пов’язаних саме з індивідуальними особливостями учасників.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Для позначення такого найтрадиційнішого суб’єкта права, як людина, цивілістична наука та законодавство протягом своєї історії використовує різноманітні поняття: «громадянин», «фізична особа», «особистість», «людина» тощо. Однак аналіз наукових джерел та норм законодавства дає підстави традиційно застосовувати поняття «фізичної особи», як більш широке у порівнянні з вище переліченими.

Кожна людина індивідуальна не тільки з точки зору наявності чи відсутності тих чи інших зовнішніх ознак, унікальних дактилоскопічних відбитків пальців, генокоду тощо, а й у правовому сенсі, як учасник правовідносин у зв’язку з тим, що у кожної людини є свій унікальний набір юридично значущих ознак, які є необхідними для участі в конкретних правовідносинах.

Визначення правосуб’єктності фізичних осіб полягає у визначеній нормами права здатність фізичних осіб бути учасниками правовідносин.

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права) проголошується, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності [1,2].

Правосуб’єктність визначає, якими властивостями повинні володіти суб’єкти для того, щоб мати права і нести (виконувати) обов’язки. С.С. Алексєєв зазначає, що соціальною умовою правосуб'єктності виступає свобода волі людини, а її зміст полягає в тому, що особи володіють здатністю бути носіями юридичних прав і обов'язків. Вітчизняна юридична енциклопедія визначає поняття правосуб'єктність як здатність фізичних і юридичних осіб у встановленому порядку бути суб'єктами права, тобто носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків [3].

Інститут цивільної правосуб’єктності пов’язується з наявністю у осіб таких якостей, як правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Існує думка, що правосуб'єктність «представляє собою єдність її правоздатності і дієздатності». С.С. Алексєєв вважає за доцільне використовувати узагальнююче поняття право дієздатність [4].

А.В. Міцкевич вважає, що поняття правосуб'єктності має бути розширене і не обмежуватися інститутами правоздатності і дієздатності. До нього також мають бути включені і самі права і обов'язки, які випливають із дії законів (наприклад, конституційні права громадян) [5].

Найбільшого визнання отримало трактування правосуб'єктності у працях С.Н. Братуся, на думку якого поняття «правосуб'єктність» співпадає за змістом з поняттям «правоздатність». «Правоздатність - це право бути суб'єктом прав і обов'язків. Правоздатність і правосуб'єктність - рівнозначні поняття». Аргументами цієї точки зору є констатація того, що для визнання громадянина суб'єктом більшості цивільних прав, достатньо володіти правоздатністю.

Відповідно до статті 25 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті [6]. Правоздатність – це не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійний громадський стан особи, не саме володіння правами, а здатність володіти правами.

ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи невичерпним чином – шляхом вказівки на те, що фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК. Вона також здатна мати майнові права, не встановлені ЦК, іншим законом [7].

Обмеження правоздатності можливе лише у вигляді санкції за скоєння адміністративного правопорушення чи злочину і передбачено відповідно адміністративним чи кримінальним законом.

Другою складовою правосуб’єктності фізичної особи є її дієздатність. Відповідно до статті 30 ЦКУ цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність на відміну від правоздатності залежить від віку, фізичного стану та інших особистих якостей людини, які з’являються у неї в процесі розумового, фізичного та соціального розвитку.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності:

• повна дієздатність настає з 18 років;

• неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років. Законодавством передбачена можливість надання неповнолітній особі повної дієздатності, якщо вона: 1) зареєструвала шлюб; 2) записана матір’ю або батьком дитини; 3) досягла 16 років і працює за трудовим договором або займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду;

• часткова дієздатність – до 14 років;

• обмежена дієздатність;

• абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Вона нерозривно пов'язана з дієздатністю.

У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, в Україні кримінальній і адміністративній відповідальності піддягають особи, яким до здійснення злочину виповнилося 16 років, а за види злочинів підвищеної соціальної небезпеки (особливо тяжкі злочини) вона настає з 14 років. Не досягнувши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент здійснення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Таким чином, фізична особа для визнання її учасником правовідносин повинна володіти правосуб’єктністю. Інститут цивільної правосуб’єктності пов’язується з наявністю у осіб таких якостей, як правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Цивільна правоздатність – це здатність фізичної особи мати права та обов’язки, вона виникає у момент народження особи.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Ця категорія залежить від віку особи, фізичного стану та інших якостей людини.

Деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Вона нерозривно пов'язана з дієздатністю.

РОЗДІЛ 2

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗАСОБІВ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

У сучасних умовах зростає значення індивідуалізації учасників правовідносин, що зумовлено сучасними технологіями, передумовами участі в низці правовідносин як елементів статусу, сучасної системи безпеки, запобіганням випадків несанкціонованого вторгнення в закриті інформаційні системи, проявом індивідуальності та неповторності особистості. За анонімної участі в правовідносинах складно захистити права потерпілого від умисних правопорушень суб’єктивних прав та охоронюваних інтересів. Через ці причини вимоги до персоніфікації фізичної особи в цивільних правовідносинах є актуальними.

У цивілістичній науці окремі аспекти засобів індивідуалізації громадян аналізувалися радянськими науковцями М.М. Агарковим, С.Н. Братусем, Я.Р. Веберсом, О.А.Красавчиковим, Н.С. Малеїним та іншими. На сучасному етапі окремі питання індивідуалізації фізичних осіб через призму особистих немайнових прав людини розкриваються в роботах О.М. Калітенко, М.Н.Малеїної, О.О.Пунди, Р.О. Стефанчука та інших. 

Р.Б. Шишка зазначає, що індивідуалізація стає передумовою для участі у цивільних правовідносинах і може бути загальною та спеціальною. Перша служить інтересам суспільства і відображає створені нею системи відстеження всілякої інформації про об’єктів права та суб’єктів, друга – забезпечення потреби самовираження особистості [8].

Н.В. Волкова у своїй праці схиляється до думки російських науковців, відповідно до якої у громадянина ( фізичної особи) є три характеристики. Перша характеристика – формального характеру, оскільки містить формальні ознаки: людині привласнені визначені ім’я, по батькові і прізвище, вона має дату і місце народження, громадянство, зареєстрована за визначеним місцем проживання. Друга – соціального характеру, містить соціальні ознаки: громадянин є унікальним членом людської сім’ї і відрізняється від інших членів суспільства своїм зовнішнім виглядом, біологічними і соціальними якостями. Третя – правового характеру, оскільки містить правові (правосуб’єктні) ознаки. У ній людина постає як суб’єкт цивільного права, що бере участь в цивільних правовідносинах. Отже, індивідуалізувати людину можна трьома способами: формально (за іменем, по батькові, прізвищем, місцем проживання і т. д.), соціально (за зовнішнім виглядом, зв’язком з родичами і т. д.) і правосуб’єктно (за наявністю будь-яких ознак, що дають або не дають йому можливості брати участь в цивільних правовідносинах) [8]. 

Індивідуалізація фізичної особи формалізована з моменту її народження, а після у свідоцтві про народження вже повне ім’я в паспорті чи інших документах , що видані на ім’я фізичної особи. Відповідно, мова йде про ідентифікаційні ознаки фізичної особи. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» під ідентифікацією особистості розуміється встановлення на підставі документів, що посвідчує особистість володільця, і фіксації в письмовій формі фамілії та імені, дати народження й адреси особи, яка здійснює угоду, а також назви, номера та дати видачі поданого документа, назви закладу, який його видав. Проте ідентифікаційних ознак набагато більше і вони є звичаєвими (прізвисько родини), набутими, присвоєними за заслуги чи діяння  тощо. У фізичної особи може бути псевдонім, прізвисько, та інші індивідуальні ознаки [10].

Розглянемо ознаки, які служать засобами формальної індивідуалізації фізичної особи:

1. Ім’я. Найбільш явним і наочним засобом індивідуалізації фізичної особи є її ім’я. Формальна індивідуалізація людини за іменем призначена для того, щоб персоніфікувати індивіда або в його соціальних зв’язках неправового характеру, або в правових зв’язках (правовідносинах). Характерними рисами імені фізичної особи є наступні: ім’я носить універсальний характер, відображає стан «поіменованості», яке слід відносити до цивільних станів. У окремих випадках імені може бути недостатньо для достовірної індивідуалізації людини, і в таких випадках разом з ім’ям використовуються інші засоби індивідуалізації. Тому ім’я - первинний засіб індивідуалізації, на відміну від інших засобів, які є вторинними. 2. Місце проживання. Місце проживання фізичної особи відображає стан володіння певним місцем проживання, стан мешкання у визначеному місці. Основною функцією місця проживання є функція формальної індивідуалізації, хоча не можна виключати його із засобів соціальної і статутної індивідуалізації повністю.

3. Стать. При індивідуалізації громадянина певне значення відіграє і стать, що відображає стан статевої приналежності громадянина, причому стать може бути віднесена і до формальних, і до соціальних і до статутних засобів індивідуалізації фізичних осіб.

4. Вік. Однією з індивідуалізуючих ознак, що виконують функцію формальної індивідуалізації, є вік людини який, відображаючи стан вікової приналежності, є цивільним станом особи. Формальна індивідуалізація за допомогою вказівки на вік особи тісно пов’язана з правосуб’єктною індивідуалізацією, оскільки вік дозволяє визначити обсяг дієздатності особи.

5. Місце народження. Однією з індивідуалізуючих ознак, що виконують функцію формальної індивідуалізації, є місце народження громадянина, яке є цивільним станом особи, відображаючи стан походження з певної місцевості.

6. Зовнішність. Наступною ознакою, що виконує функцію формальної індивідуалізації, є зовнішній вигляд людини, тобто опис особи (ріст, колір волосся, колір очей, особливі прикмети). Цю ознаку відображає стан приналежності особі певної сукупності візуально сприйманих ознак. Зовнішній вигляд людини виконує формально - індивідуалізуючі функції і у разі розміщення в документах фотографії особи (у паспорті й ін. документах).

Наведені засоби індивідуалізації фізичної особи не є вичерпним, оскільки фізична особа на думку Р.Б. Шишки може мати й інші індивідуальні ознаки, що можуть бути постійними чи змінюваними, однак більш прийнятними є перші.

Засоби можуть бути необхідними і факультативними. Необхідними є такі, що вимагаються чинним законодавством  для даного виду правовідносин. Так, якщо у позові не буде вказано індивідуальні ознаки позивача чи відповідача такий позов не приймається до розгляду. Анонімна заява у державні органи не підлягає розгляду. У той же час, автор письмового літературного твору може вказати свої власне ім’я, вигадане ім’я (псевдонім) чи взагалі їх не вказувати, а опублікувати цей твір анонімно.

Індивідуалізація фізичної особи може визначати коло його суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, Р.Б. Шишка таким чином аргументує дане положення: спадщина відкривається за місцем проживання померлого, а якщо воно невідоме – за місцем знаходження його нерухомості або його основної частини, а за відсутності нерухомості – за місцезнаходженням основної частини рухомості (стаття 1221 ЦКУ).

З точки зору цивільного права засобами індивідуалізації фізичних осіб слід вважати:

1) цивільні стани;

2) особисті немайнові права.

Цивільні стани забезпечують формальну і правосуб’єктну індивідуалізацію людини, а особисті немайнові права - її соціальну індивідуалізацію.

Виділяють наступні юридичні ознаки індивідуалізації:

• вони набуваються на основі приписів законодавства чи самостійними діями особи та призначені як відрізняюча ознака;

• визначають індивідуальне правове положення особи;

• підлягають охороні та правовому захисту у випадку порушення;

• є відрізняючою ознакою.

Таким чином, під індивідуалізацією фізичної особи слід розуміти притаманні конкретній фізичній особі особисті ідентифікаційні ознаки, які відрізняють її з поміж інших  фізичних осіб і мають правове значення, персоніфікують правовідносини або зумовлюють певні суб’єктивні права і юридичні обов’язки, підлягають охороні  та захисту у встановленому законом порядку.

Отже, під впливом механізму забезпечення безпеки особи та суспільства, введення та розповсюдження електронних та новітніх комунікаційних та операційних технологій, електронних гаманців, документів, розповсюдження реєстраційних процедур зростає необхідність у засобах індивідуалізації фізичних осіб.

Виділяють наступні види індивідуалізації фізичних осіб:

а) індивідуалізація формального характеру, оскільки містить формальні ознаки: людині привласнені визначені ім’я, по батькові і прізвище, вона має дату і місце народження, громадянство, зареєстрована за визначеним місцем проживання; соціального характеру, містить соціальні ознаки: громадянин є унікальним членом людської сім’ї і відрізняється від інших членів суспільства своїм зовнішнім виглядом, біологічними і соціальними якостями; правового характеру, оскільки містить правові (правосуб’єктні) ознаки;

б) загальна та спеціальна. Перша служить інтересам суспільства і відображає створені нею системи відстеження всілякої інформації про об’єктів права та суб’єктів, друга – забезпечення потреби самовираження особистості;

в) постійні та змінювані;

г) необхідні і факультативні. Необхідними є такі, що вимагаються чинним законодавством  для даного виду правовідносин.

РОЗДІЛ 3

ВІДМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «ІМ’Я», «НАЙМЕНУВАННЯ», «КОМЕРЦІЙНЕ (ФІРМОВЕ) НАЙМЕНУВАННЯ»

У цивільному законодавстві існують інститути особистих немайнових прав, а також права інтелектуальної власності, що охоплюють терміни «ім’я», «найменування», «комерційне (фірмове) найменування». Перелічені поняття є засобами індивідуалізації суб’єктів цивільного права, проте вони значно відрізняються один від одного. Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існування і соціальне буття, а права інтелектуальної власності, одним з інститутів якого є право на комерційне найменування, надають можливість відрізнити юридичну особу від фізичної.

У ЦКУ законодавець поділяє особисті немайнові права на права, що забезпечують природне існування фізичної особи, і права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. До другої групи віднесені права, спрямовані на індивідуалізацію фізичної особи.

Для здійснення та захисту прав суб'єкта, забезпечення стабільності цивільних відносин необхідна чітка індивідуалізація кожного учасника цивільного права. Серед засобів такої індивідуалізації ЦК виділяє ім’я.

Міжнародна конвенція про права дитини 1989 р. визнає за дитиною право на ім’я з моменту її народження (ст. 7) [11]. З ім’ям пов’язують сукупність уявлень про зовнішність людини та її внутрішні якості, які визначають індивідуалізацію останньої у суспільстві і цивільному обороті.

Відповідно до статті 294 ЦКУ фізична особа має право на ім’я. Під власним ім’ям фізична особа вступає у цивільні правовідносини, набуває та реалізує цивільні права та обов’язки. Ім’я особи фіксується у паспорті та інших відповідних документах, воно складається з прізвища фізичної особи, власне імені та по батькові.

За статтею 145 Сімейного кодексу України, прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. У разі відсутності такої згоди спір може бути переданий на розгляд суду [12].

Ім’я дитини, за статтею 146 СК, визначається за згодою батьків. А якщо дитина народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі, - то за згодою матері. Дитина може мати більше двох імен, якщо таким є звичай національної меншини, до якої належать батьки або один із них.

По батькові визначається за іменем батька (особи, зареєстрованої як батько). Відповідно до статті 149 Сімейного кодексу, змінити по батькові дитини, яка досягла 14 років, можна, у разі зміни батьком свого ім’я, лише за її згодою. У цьому Кодексі немає прямої заборони щодо зміни по батькові повнолітньої особи тоді, коли батько не змінив свого ім’я.

Прізвище може бути змінене у зв'язку з реєстрацією шлюбу, розірванням шлюбу чи визнанням його недійсним.