ораторське)

Ораторське мистецтво в античні часи

Публічна промова була найбільш поширеним жанром в середовищі освічених людей античності. Знання, що дають людям володіння усною мовою, що займає розуми і серця людей, називалося риторикою. За місцем, займаним в мистецтві художнього слова давньої Еллади, риторика була порівнянна з такими жанрами мистецтва, як героїчний епос або класична грецька драма. Зрозуміло, такого порівняння припустиме лише для епохи в якій ці жанри співіснували. Згодом, за ступеня впливу на розвиток пізнішої європейської літератури риторика, грала ще значну роль в середні століття, в новий час поступилася місцем інших жанрів словесності, що визначив характер національних культур Європи на багато століть. Треба особливо відзначити, що з усіх видів художнього слова в античному світі публічна промова була найбільш тісно пов'язана з сучасною їй політичним життям, соціальним ладом, рівнем освіти людей, побутом, способом мислення, нарешті, з особливостями розвитку культури народу, який створив цей жанр.

Рито́рика є однією з найдавніших наук, її виникнення припадає на античні часи. Вона була засобом захисту і звинувачення на судовому процесі. Громадяни Давньої Греції могли самі захищати себе в суді, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися до фахівців, чиїм ремеслом було складання промов. Розвиток ораторського мистецтва продовжується й у Давньому Римі. Найвидатнішим римським оратором був Цицерон, він досягнув високої майстерності в складанні й виголошенні промов, став автором трактатів про ораторське мистецтво. У середньовічній Європі риторика була перш за все мистецтвом християнської проповіді. На землях Київської Русі ораторське мистецтво розвивалося під впливом візантійського красномовства. У XVI — XVIII ст. на українських землях риторика набула найбільшого розвитку. У XIX столітті риторика в Україні переживала занепад через утиски українського слова. На сучасному етапі розвитку риторики відбувається піднесення всіх її жанрів, створюється багато посібників із ораторського мистецтва.

Стародавня Греція

Риторика як мистецтво й сам термін зароджується в античній Греції. Ядро проблематики грецької риторики знаходимо в діалозі Платона «Горгій».

Діючими особами виступають Херефонт, Пол, Каллікл та відомий софіст Горгій, що вважає риторику інструментом громадянського управління. Після виголошення промови перед народом Горгій зупиняється для бесіди з Сократом. Горгій вважає риторику найкращою з мистецтв. Сократ на противагу йому доводить, що всі мистецтва за головну складову мають слово, тому риторика не є окремим мистецтвом. Більш того, справжніми мистецтвами слід вважати: для душі - управління державою, для тіла - гімнастику й медицину. Риторика - це тільки тінь управління державою.

Платон протиставляє риторику й етику. Мета красномовства залежить від етичності оратора. Роздуми й промови слід спрямовувати на пошук істини, а не на те, щоб довести свою точку зору будь-якими засобами.

До відомих майстрів ораторського мистецтва цього періоду належать Лісій, Горгій, Ісократ. Першим теоретичним обґрунтуванням риторичної науки стала книга Арістотеля «Риторика», в якій ідеться про засоби переконання, способи висловлення думки, особливості людського сприйняття, риси, необхідні оратору. Арістотель вважав, що суспільства різняться в залежності від того, яким чином у них організують промови.

Римська імперія

Розвиток ораторського мистецтва продовжується й у Давньому Римі. Найвидатнішим римським оратором був Цицерон. Він не лише досягнув високої майстерності в складанні й виголошенні промов, а й став автором трактатів про ораторське мистецтво. Однією з найвидатніших у риторичній науці стала праця римського вченого Квінтіліана «Виховання оратора», яка ще багато століть по тому використовувалася як посібник із вивчення риторики.

Цицерон розробляв питання співвідношення позитивного знання (положень, свідчень, перевірених на практиці) та ораторства. Красномовство не є здобутком виключно оратора: «...якщо Демокріт, відомий фізик...відзначався красою стилю, то предмет його викладення належить фізиці, а краса стилю, звісно ж, - належність оратора. І якщо Платон так божественно говорив про предмети, що зовсім чужі громадянським диспутам, то я залюбки визнаю його красномовство, якщо Арістотель, Феофраст або Карнеад були красномовними в обговоренні своїх предметів і викладали їх привабливо й гарно, то нехай предмети їх обговорення відносяться до інших розділів наукової діяльності, проте саме мовлення їх невід'ємно належить до того розділу, який ми намагаємося зрозуміти в нашій розмові», - писав він у своєму трактаті «Про оратора». Предмет риторики можна розуміти і як структуру промови на будь-яку тему, і як мистецтво передавати свої думки за допомогою слова. Та на громадянській суперечці мало хто звертає увагу на позитивне знання - мета оратора полягає в тому, аби довести свою точку зору. Оратор має постійно поповнювати свою ерудицію, володіти здоровим ґлуздом. Наприклад, нестерпна відповідь Сократа, що не відповідала законам громадянського диспуту, привела суддів в обурення, тому вони засудили невинну людину на смерть. ^[2]

У III ст. теоретичні аспекти риторики розробив Гермоген. Вони стали базовими для красномовців античного світу, Середньовіччя.

В Римській імперії ораторське мистецтво було необхідним для становлення громадянської кар'єри. Риторика займалася розробкою техніки підготовки доповіді, вихованням оратора. Державні установи виступали в якості арени для діяльності ораторів.

В області державного управління Римська республіка була сполученням демократії (інститут трибунів), аристократії (сенат) та монархії (інститут консулів). Кожний з них мав свою область влади, контроль здійснювався з боку цензора.

Правила навчання оратора включали в себе гімнастику, акторську майстерність, граматику, філософію, право, риторику, а також вправи для здобутку ораторського досвіду шляхом копіювання й наслідування зразковому оратору.

Технологія складання доповіді оратором розділялася на кілька етапів: винайдення, правильне розташування, словесне висловлювання, запам'ятовування й виголошення.