Українська література(хрестоматія)10_klas

ІВАНОВІ ФРАНКОВІ

Відповідь на його Посланіє

La hjezie n’a pas la veerite pour objet, ele n’a qu’elle-meme.

Charles Baudelaire1

Ні, мій учителю і друже, Про мене все це не байдуже.

Життя з його скаженим шалом,

Зпогонею за ідеалом,

Зйого стражданням і болінням

Іневгамованим сумлінням, Життя — се дві противні сили, Що між собою в бій вступили. Одна з них — велетень-гнобитель,

Адруга — геній-визволитель; Його двосічна гостра криця Влучна, як з неба блискавиця; Але і велетень могучий В руці тримає меч блискучий;

Страшні, тяжкі його удари,

Аще страшніш таємні чари...

Як маю я його цуратись, Чи від ударів ухилятись?

О ні! Я, взявши в руки зброю, Іду за генієм до бою. Рубаюсь з ворогом, співаю, В піснях до бою закликаю Всіх тих, що мляві, чи недужі,

Чи під укриттям сплять байдужі. 1 знаю я, що замість плати Мене чекають кари, страти...

Та чи ж грізний удар обуха Там, де буяє творчість духа? Одна хвилина раювання Там відкупляє всі страждання. Бо то чуття свобідні, щирі Бринять у святобливій лірі.

І прикро, як ураз зі мною

1 Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність. Шарль Бодлер (фр).

320

Стають, немовби теж до бою, А справді для пихи своєї З порожнім серцем фарисеї

Іпаперовими мечами Вимахують над головами. Хто кликав їх? Чого їм треба? Чи хробакам потрібно неба? Нехай ідуть всі ті нездари На торговиці та базари!

Нікчемний крам, дрібні вигоди От їх найвищії клейноди! Але коли повсякчас битись, То серце може озлобитись. Охляти може, зачерствіти, Зав’януть, як без сонця квіти. Душа бажає скинуть пута, Що в їх здавен вона закута, Бажає ширшого простору Схопитись і злетіти вгору, Життя брудне, життя нікчемне Забути і пізнать надземне. Все неосяжне — охопити, Незрозуміле — зрозуміти!

О, друже мій, то не дурниці Всі ті щасливі небулиці Про райських гурій, про нірвану, Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидають

Ідушу раєм надихають.

Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути?

Ічи можливо без утрати Свобідний творчий дух скувати?

Іхто Поезію-царицю

Посміє кинуть у в’язницю? Хто вкаже шлях їй чи напрямок, Коли вона не зносить рамок?

Вній всі краси й кольори сяють,

Вній всі чуття і змисли грають!.. До мене, як горожанина, Ставляй вимоги — я людина.

321

А як поет — без перепони

Ястежу творчості закони; З них повстають мої ідеї Найкращий скарб душі моєї. Творю я їх не для шаноби; Не руш, коли не до вподоби.

І ще скажу, мій славний друже,

Яне беру життя байдуже. Високих дум святі скрижалі, Всі наші радощі і жалі, Всі ті боління і надії І чарівливі гарні мрії,

Все, що від тебе в серце впало, Не загубилось, не пропало...

Моя девіза: йти за віком І бути цілим чоловіком!

БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами Весна запашна, Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар з-поза хмар Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить майорить, Довгождана, нездоланна...

Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай; луги, поля, вся земля Їй виспівує: «Осанна!».

А вона, як мрія сна чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою, Сміючись на пелюстках, на квітках Променистою росою.

322

Іуже в душі моїй в сяйві мрій

В’ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, Гомонять-бринять пісні голосні

Ісплітаються в гротески.

ІНФАНТА

Різьблю свій сон... От ніби вчора ми Зійшлись, — і стріча та жива.

На землю тканками прозорими Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними День хвилював і тихо гас. Над килимами вогнелунними Венера кинула алмаз.

У завивалі мрійнотканому Дрімала синя далечінь, — І от на обрії туманному Замиготіла ваша тінь.

Дзвінкою чорною сильветою Вона упала на емаль, А поза нею вуалетою

Стелився попелястий жаль.

Ви йшли як сон, як міт укоханий, Що виринає з тьми століть. Вітали вас — мій дух сполоханий, Рум’яне сяйво і блакить.

Бриніли в серці домінантою Чуття побожної хвали, Коли величною інфантою Ви поуз мене перейшли.

323

Ви усміхнулись яснозоряно Холодним полиском очей — І я схилився упокорено, Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я Був по той бік добра і зла...

А наді мною Революція В червоній заграві пливла.

324

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

(1878-1944)

Олександр Іванович Кандиба народився 5 грудня 1878 р. на хуторі біля містечка Білопілля (нині Сумська область), у родині дрібного службовця, який походив із чумацького роду.

Олександр навчався в хліборобській школі. 1903 р. вступивдоХарківськоговетеринарногоінституту. У цей час він розпочав літературну діяльність. 1907 р. побачила світ збірка поета «З журбою». 1909 р. в Петербурзі вийшла друком друга збірка, що дістала

назву «Поезії. Книга II», а згодом у Києві було видано «Книжку третю». Молодий поет захоплювався музикою: грав на арфі, лірі й кобзі. 1911р. Олесь переїхав до Києва й зосередився на творчо-видавничій праці. 1913 р. поет побував в Італії, під враженнями від цієї країни він написав низку віршів з морськими мотивами («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась» та ін.).

1919 р. Олександр Олесь емігрував з України. Поет мешкав у Відні, а з 1923 р. й до кінця життя — у Празі. Збірки, написані в еміграції: «Чужиною» (1919), «Поезії» (1931), «Кому повім печаль мою» (1931), насамперед перейняті мотивом ностальгії. Не обминув поет і болісну тему Голодомору 1921-1922 рр. (цикл «Голод»), створив також низку іронічно-сатиричних відгуків на емігрантське життя: збірка «Перезва» (1921). Чимало творів Олесь написав для дітей. Це вірші, віршовані казки і п’єси — «Злидні», «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси», «Водяничок» та ін. ,

Помер Олександр Олесь 22 липня 1944 р., похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.

***

Олександр Олесь - найпопулярніший український лірик початку XX століття. УйогоособіУкраїнадісталапоета-лірика, котроговиглядалавід часів Шевченка.

Михайло Грушевський

325

***

Романтичне світосприйняття, щедро напоєне народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічно визрівало до вершин бездоганного словесного інструментування. Читачів буквально зачаровували алітерації та асонанси поезій Олеся.

Микола-Жулинський

***

З журбою радість обнялась...

Всльозах, як в жемчугах, мій сміх, І з дивним ранком ніч злилась, І як мені розняти їх?!

Вобіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня...

Ійде між ними боротьба,

Ідужчий хто — не знаю я...

ЧАРИ НОЧІ

Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там, — Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе — І струмінь власної душі Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся.

326

Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості, На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття; Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття,

Ізахолонуть груди.

Ісхочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі, Над нас — глухі й нечулі...»

Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: «Цілуй, цілуй, цілуй її — Знов молодість не буде!»

327

***

Ослово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам’ятно забутий.

Ослово рідне! Шум дерев! Музика зорь блакитнооких, Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев...

Ослово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.

ПО ДОРОЗІ В КАЗКУ

Етюд на 3 картини

І КАРТИНА

Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати.

Убрання не має ознак нації й часу.

Він.

Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти). Дівчина.

Окремі голоси з юрби:

—Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.

—Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.

—А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.

—Ет! Що мороз?! В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..

—Останній хліб ми доїдаєм... Що далі будемо робити?!

Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.

328

—Ми помремо всі з голоду...

—Не бійсь! До смерті ще далеко!..

—А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Аджежон живитьсятравоюбуйвіл, кінь, коза. Коли ми хлібувесь з’їмо, гайда усі на пашу!

—Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави„наскубти... А нам Бог дав, крім рота, — руки. — Чого ви завелись?! Скажіть ви краще

—хіба трава людині не завадить?

—Дарма! Привикнути до всього можна. Авжеж! Як звикне — буде

жити.

—Ми на зиму нагорнем гори сіна!

—Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.

—Хати збудуєм.

—А чим палити?

—Навколо — ліс! Палити є чим.

—Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили...

—У лісі живемо, у лісі й заблудились.

—Ішли вночі.

—В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.

В і н. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!

Сміх.

—Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи...

—Я щоку розірвав.

—Я око виколов.

—А в мене брата задавив ведмідь.

—Піди та пошукай ведмедя.

—Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога...

—Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.

Сміх.

Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах...

— Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе.

Д і в ч [ и н а]. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.

— І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: «Мамо, мамо!»

329