Українська література(хрестоматія)10_klas

Марище

Чи ти мене не знаєш? — «Той, що в скалі сидить».

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.

Мавка

(...) Я Жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає.

Марище

По чім ти знаєш те?

Мавка

По тім, що муку свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти її забути, я пішла б з тобою, але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття. (...)

(...) З лісу виходить Лукаш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширилаїївеликітемніочі, рухивнеїпоривчастійзникаючі, начещось у ній обривається.

Лукаш

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє не виходячи. Лукаш до матері на порозі).

Готуйте, мамо, хліб для старостів, — я завтра засилаюсь до Килини!

(Іде в хату, двері зачиняються).

«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.

310

Мавка

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!

«Той, що вскалісидить» торкаєтьсядо Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

Дія III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови. (...) Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорноющетиною, адоліпоузліссіснуєтьсярозтріпанийморок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок. Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лі с о в и к у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Лісовик

(придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

Мавка

(трохи поступає до нього)

Се я.

Лісовик

Невже пустив тебе назад «Той, що в скалі сидить»?

Мавка

Ти визволив мене своїм злочином.

311

Лісовик

Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді, що дізнав він - самотнього несвітського одчаю, блукаючи.в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, «хай прагне крові людської, - не вгасить своєї муки злої!

Мавка

Нерадій,- бо я його порятувала.

В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.

Мавка почула; те протяжне виття, вона не змогла жити в кам’яній печері, прокинулася й зрозуміла, що забуття не судилося їй. Силою чарівного голосу Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу.

Лукашева мати лається з Килиною, докоряє невістці, яка довго спить, що вона погана господиня.

Килина вибігла по воду й, побачивши Мавку, запитує, чого вона прийшла. Мабуть, до Лукаша?

Мавка

(...)

(притомніше, відступаючи од дверей)

Стою та дивлюся, які ви щасливі.

Килина

А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим, гіллям. (...)

Хлопчик

(вибігає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти, хочем, а баба не дають!

312

Килина

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього.)

Я там під печею пиріг сховала, — як баба вийде до комори, — з’їжте.

Хлопчик

Ви-те суху вербу встромили тута? (...) Я з неї вріжу дудочку. (...)

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату. З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

Килина

(...) Де тебе носило так довго?

Лукаш

Не питай!..

(...) Ось я тебе тепера попитаю! – Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?,

Килина

(...) А що ж ми мали тута — голод їсти? Прийшли купці, купили та й уже. Велике щастя — дуб!

Лукаш

Таж дядько Лев заклявся не рубати.

(Стає навколішки і п’є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).

(...) Чи тут ніхто не був без мене?

Килина

(жорстко)

Хто ж би тут бути мав?

Лукаш

(спустивши очі)

Не знаю...

313

Килина

(злісно посміхнувшись)

Ти не знаєш, то, може, я що знаю. (...)

Я відаю, кого ти дожидаєш, та тільки ба! — шкода твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пішло... (...)

Мати

(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша. Він холодно приймає те вітання)

Сину!..

Ой синоньку! О, що ж я набідилась з отею відьмою!

Лукаш

(здригнувшись)

З якою?

Мати

(показує на Килину)

З тею ж!

Лукаш

(зневажливо всміхаючись)

І та вже відьма? — Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли. (...)

(Розлючена мати йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця і заходить в хату, хряснувши дверима).

Хлопчик просить батька, щоб той навчив його грати на сопілці.

Лукаш

А дай сюди сопілочку.

(Бере сопілку).

Хороша. З верби зробив?

Хлопчик показує на вербу, на яку перетворилася Мавка.

314

Лукаш

Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини).

Ти посадила?

Килина

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Лукаш починає грати спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки починає промовляти словами.

(...) «Як солодко грає, як глибоко крає,

розтинає мені груди, серденько виймає...»

Лукаш хапає Килину за плече і питає, що то за верба.

Килина

Та відчепися, відки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю

так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сіней сокиру).

Лукаш

(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся удруге — і спустив руки)

Ні, руки не здіймаються, не можу...

чогось за серце стисло...

Килина

Дай-ноя!

(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко зарахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. (...) Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: «Горить! Горить! Рятуйте! Ой, пожежа!..» Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тількиможна вихопити, і наклунках тамішках виносятьскулених Злиднів, що потім ховаютьсяу ті

315

мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

Мати

(до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Лукаш

(...) Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий нестає нікого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з добром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хліборобського начиння.

Килина

(...) Лукашуню, ходімо на село!

Лукаш

Я не піду. Я з лісу не піду. Я в лісі буду. (...)

Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій сорочці і в білій, зав’язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Лукаш

Хто ти? Що ти тут робиш?

Постать

Я — загублена Доля. Завела мене в дебрі нерозумна сваволя. А тепер я блукаю наче морок по гаю,

316

низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. (...)

Ти стоптав дивоцвіти без ваги попід ноги...(...) Похололи вже руки, що й пучками не рушу...

Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає). (...)

Лукаш нахиляється до того місця, де кинув вербову сопілку, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

Постать Мавки

Заграй, заграй, дай голос мому серцю! (...)

...милий, ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихий гілці голос.

Лукаш

Я душу дав тобі? А тіла збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

Мавка

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, — стане початком тоді мій кінець. Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені,

317

їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи вгаю...

Грай же, коханий, благаю! ,

Лукаш починає грати. (...) Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіті з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись,до, берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені,, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...

318

МИКОЛА ВОРОНИЙ

(1871-1938)

Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня 1871 р. на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область).

Микола навчався спочатку в Харківському, а після переїзду батьків — у Ростовському реальному училищі. Хлопець починає захоплюватися ідеями революційних народників, бере участь у різних таємних гуртках. Через зв’язки з народницькими організаціями Миколу було відраховано із сьомого

класу училища із забороною вступати до вищої школи. Здобути вищу освіту Вороний міг лише за кордоном, тому 1895 р. він вступає до Віденського університету, а потім продовжує навчання у Львівському на філософському факультеті. 1903 р. Микола Вороний видав альманах «З-над хмар і долин», який став першою ластівкою українського модернізму. Перші свої вірші поет почав друкувати ще в 1893 р. У 1910 р. Вороний переїхав до Києва, тут побачили світ його збірки «Ліричні поезії» (Ш11) та «В сяйві мрій» (1913).

Пробував себе як літературний і театральний критик, був талановитим перекладачем (перекладав В. Шекспіра, О. Пушкіна, М. Гумільова).

Микола Вороний не сприйняв більшовицького перевороту в Україні, тому 1920 р. виїхав до Варшави, потім повернувся до Львова, а з 1926 р. знову живе в Східній (радянській) Україні. Якийсь час працював у Харкові, потім у Києві.

Помер Микола Вороний 7 червня 1938 р. Ім’я було приречене на довгі роки забуття, і тільки наприкінці 80-х його було повернуто в нашу літературу.

***

Майстер гармонійних дисонансів, піонер формальних пошуків, мрійливий лицар захмарного князівства... Мав сміливість понад усе цінувати красу, прагнув облагороднювати марудну дійсність.

Іван Лучук

***

Доробок Миколи Вороного - міцна і надійна частка того підмурку, на якому повстане і вже повстає велична нова будівля - наша розкрилена духовність.

Григорій Вервес

319