Літературні роди і види
Спосіб художнього зображення — головний критерій класифікації літературних творів. Ще славетний античний філософ Арістотель (384 — 322 рр. до н. є.), осмислюючи художній досвід, нагромаджений давньогрецькою поезією, театром, образотворчим мистецтвом, не тільки показав відмінність словесності (літератури) від інших видів художньої творчості, а й відзначив неоднаковість підходів авторів словесних творів до моделювання дійсності. Він вказав на три способи зображення — епічний, ліричний і драматичний і виділив три літературні роди — епос, лірику і драму.
Епос (від. гр. — слово, розповідь) — літературний рід, що об'єднує твори, в яких автор, користуючись словом чи то безпосередньо від себе (форма розповіді), чи від імені вигаданої особи (оповідь) показує життя, його події та явища в розвитку. Епос дає можливість широко охоплювати дійсність, показувати її рух від минулого до теперішнього, навіть прозирати в майбутнє, висвітлювати життя людини в найрізноманітніших суспільних зв'язках і суперечностях. Уже в фольклорі виділилися такі епічні види, як казка, переказ, легенда, історична пісня, дума. Аналогічна диференціація відбулася й у літературі.
Засоби показу характеру в епічному творі — це: показ персонажа у діях і вчинках, у безпосередніх стосунках з іншими персонажами, у його реагуванні на життєві події; авторська характеристика персонажа безпосередньо від себе або від імені іншого персонажа; змалювання зовнішності героя (портретна характеристика); індивідуалізація мови персонажа через використання характерних елементів різних лексичних шарів — діалектизмів, жаргонізмів, професіоналізмів, вульгаризмів тощо; розкриття внутрішнього світу персонажа через показ його почуттів, переживань, настроїв, роздумів. Усі ці прийоми індивідуалізації характеру майстерно використано Панасом Мирним та Іваном Біликом у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», в якому створені яскраві образи Чіпки, Грицька, Максима Ґудзя, Мотрі.
Оповідання — невеликий за обсягом епічний твір, де йдеться, як правило, про кілька подій у житті одного персонажа, характер якого або вже сформований («Екзамен» Бориса Грінченка), або ще не визначився («Морозенко» Панаса Мирного). Оповідання в українській прозі знайшло вираження у формах фольклоризованого («Сал-дацький патрет» Григорія Квітки-Основ'яненка), етнографічно-побутового («Сирітський жаль» Ганни Барвінок), соціально-проблемного («Козачка» Марка Вовчка), ідилічного («Орися» Пантелеймона Куліша), виробничого («На роботі» Івана Франка), політичного («Свинська конституція» Івана Франка) жанрів. На грані XIX і XX століть виникла суспільно-психологічна студія («На дні» Івана Франка), в якій акцент ставився на розкритті процесу мислення людини.
Новела — окремий епічний вид малої форми, в якому, на відміну від оповідання, замість численних описів головну роль відіграють, за висловом Франка, «внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи». Василь Стефаник («Новина»), Михайло Коцюбинський («На камені») у новелах відбивають насамперед динаміку почуттів, переживань, роздумів людини. Захоплення письменників засобами суміжних мистецтв — малярства, графіки, музики — позначається на жанровій диференціації української малої прози перших десятиріч XX ст. Авторські дефініції жанру вказують на близькість новел до музики (імпровізація, ноктюрн, фантазія, арабеска) та живопису (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, бризки пензля, акварель, образок, малюнок, картина). З'являються й такі жанрові визначення, як настрій, враження.
Художній нарис як епічний вид відбиває справжні життєві факти, однак вони белетризуються за допомогою описів зовнішності персонажів, зовнішнього — соціального чи природного — тла, з'ясування причин, що обумовили вчинки героїв. Панас Мирний у нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» не тільки розповів про розбишаку Василя Гнидку, а й торкнувся болючих питань безземелля, напівголодного існування селян, утисків їх з боку «п'явок», які й штовхнули хлібороба на злочини.
Повість як епічний вид посідає поважне місце у східнослов'янських літературах. Це епічний твір, в якому висвітлюється доля кількох персонажів («Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського), Як правило, цей вид характеризується однолінійним сюжетом. Розвиток повісті як виду значною мірою був зумовлений давньою традицією, коли ще в часи Київської Русі так називалися літописи («Повість времениих літ»), а також перекладні твори («Александрія»). У жанровій структурі повісті значна роль відводиться оповідачеві («Маруся» Григорія Квітки-Осно-в'яненка) чи самому авторові, який не приховує свого ставлення до зображуваного у творі («Страчене життя» Архипа Тесленка).
Роман (від франц. — романський; так називалися в Середньовіччі твори, написані однією з живих романських мов — італійською, французькою, іспанською, португальською, провансальською та іншими — на відміну від творів латиномовних — вид епічного твору, в якому широко охоплені важливі й складні суспільні процеси, всебічно і в розвитку показані численні персонажі, Життєвий шлях людини, її характер висвітлюються в романі у найрізноманітніших виявах упродовж тривалого часу. В романі розвивається кілька сюжетних ліній, пов'язаних з долею головних героїв. Епічна розповідь у романі ускладнюється авторськими відступами — ліричними, публіцистичними, філософськими, сатиричними, У процесі історичного розвитку склалося чимало жанрових різновидів роману: рицарський (анонімний «Трістан та Ізольда»), сатиричний, оснований на фантастичній образності («Гаргантюа та Пан-тагрюель» Франсуа Рабле), пародійний («Дон Кіхот» Се-рвантеса), родинно-побутовий («Памела» Семюеля Річардсона, *Юлія; або Нова Елоїза» Жан Жака Руссо), історико пригодницький («Айве&го» Вальтера Скотта, «Чорна рада» Пантелеймона Кулііпа), соціально-психологічний («Батько Горіо» Оноре де Бальзака, «Повія» Панаса Мирного), утопічний («Сонячна машина» Володимира Винниченка), фантастичний («Аргонавти Всесвіту» Володимира Владка) та інші.
Епопея, героїчний епос — це епічний віршований твір, який зародився ще в античності («Іліада», «Одіссея» Го-мера, «Енеїда» Вергілія) і потім, змінюючись, вбираючи риси національного життя нових народів, розвивався в Середньовіччі (французька «Пісня про Роланда», іспанська «Пісня про мого Сіда», німецька «Пісня про Нібелун-гів», грузинська «Витязь у тигровій шкурі», вірменська «Давид Сасунський», карело-фінська «Калевала», естонська «Калевіпоег» та інші.
З XIV ст. епопея набуває ознак епічної поеми, наповнюється алегорично-філософським змістом («Божественна комедія» Данте), розгортається на основі біблійних сюжетів («Втрачений рай» і «Повернений рай» Джона Мільто-на), звеличує мужність героїв-мореплавців, що відкривають нові землі («Лузіади» португальця Луїша ді Камоенса). Сьогодні жанр віршованої епопеї занепав.
Комічна епічна поема виникла як пародія на творіння епігонів Гомера (анонімна «Батрахоміомахія», тобто «Війна жаб і мишей»). Потім з'явилося чимало бурлескних переробок епопеї Вергілія «Енеїда» в італійській (Лаллі), французькій (Скаррон), австрійській (Блюмауер), російській (Микола Осипов та Олександр Котельницький) літературах. «Енеїда» Івана Котляревського як травестійно-бурлескна поема вирізняється серед згаданих переробок тим, що в ній на запозиченому сюжеті розгорнуто широкі картини українського життя XVIII — перших десятиріч XIX ст.
Лірика як літературний рід основана на способі художнього зображення, який дає можливості передавати суб'єктивні переживання людини, її емоції, настрої, роздуми, викликані, звичайно, об'єктивними, реальними подіями. Як зазначав Гегель в «Естетиці», «у центрі ліричної поезії має перебувати поетичний конкретний суб'єкт, поет, він і складає справжній зміст ліричної поезії». Інакше кажучи, поет-лірик розкриває насамперед свій внутрішній світ, але завжди співвідносить вияви власних переживань з настроями близьких йому за світоглядом, переконаннями людей. Тому Леся Українка застерігала читачів не сприймати вияви почуттів у віршах за художні сторінки автобіографії митця, бо часто в поезіях «займенник я вживається тільки для більшої виразності». За згаданим я стоїть ліричний герой, не тотожний авторові.
Ліричні настрої художні тільки тоді, коли правдиво відбивають емоції окремої особистості чи групи людей, передають їхній потяг до високих громадських і морально-етичних ідеалів.
Пісня — один з найдавніших видів лірики, призначений для співання, На фольклорній основі в давньогрецькій поезії склалася й літературна пісня, що давала змогу щиро розкрити внутрішній світ людини. Характерними жанровими ознаками пісні є яскраве образне втілення мотиву, поділ на куплети, наявність приспіву, що повторюється після кожного з них. В античній ліриці склалися такі пісенні жанри, як гімн (урочиста пісня), ода (пісня на честь переможців у війнах та на олімпійських іграх), пісня про кохання, пов'язана з творчістю Сапфо (VI ст. до н. є.), Ці жанри у процесі розвитку багато в чому змінилися.
Елегія — ліричний вірш, пройнятий почуттям смутку, мінорних роздумів, душевних переживань. Елегія сформувалася в римській поезії І ст. до н. є. До цього жанру зверталися Катулл, Проперцій і особливо Овідій, який на засланні в Причорномор'ї виливав у елегіях свої страждання, пов'язані з відривом від рідної землі.
Сонет (від італ.— звучання, дзвеніння) — 14-рядковий віршований твір з усталеною композицією. У творчості Франческо Петрарки (1304 — 1374), який написав 317 сонетів, високо підноситься образ улюбленої жінки Лаури. Французький поет П'єр Ронсар (1524 — 1585) поетизує уже не ідеальну жінку, а звичайну сільську дівчину. Сонет як любовний вірш знаходимо в поезії Уїльяма Шекспіра, Адама Міцкевича, а Іван Франко перетворив його у твір громадянського звучання (цикли «Вольні сонети» і «Тюремні сонети»). З кінця XIX ст. сонет розвивається і як інтимний вірш, і як поезія, де порушуються важливі суспільні питання.
Медитація (від лат.— роздум) — вид лірики, в якому йдеться про проблеми людського життя, місце людини у світі («Думи мої, думи мої», «Заповіт» Тараса Шевченка).
Ідилія (від гр.— малюнок, пісенька) — вірш, у якому античні поети показували безтурботне життя хліборобів, пастухів, рибалок, підкреслювали їхнє задоволення від побуту серед природи. Ідилії протиставлялися захвалюванням в одах. У нових літературах цей вид згасає, хоч ідилічні мотиви наявні в творах інших жанрів, зокрема епічних (романи Пантелеймона Куліша, оповідання Олекси Стороженка, Ганни Барвінок). Франкова «Ідилія» розкриває світ дитини, де уявлення про реальне життя переплелося з вигадкою, де розгортається мотив віри у світле майбутнє.
Драма (від гр.— дія, дійство) — літературний рід, характерними особливостями якого є те, що життєві події і характери персонажів розкриваються не описово, як в епосі, а через показ їхніх дій і вчинків та розмов, що ведуться між ними. Драматичні твори позначені сконцен-трованістю змісту, гостротою конфліктів, тобто зіткнень протилежних сил, інтересів, ідей, моральних принципів тощо. Характер героя в драматичному творі розкривається у безпосередніх стосунках з іншими дійовими особами. Життя людини в драмі показане так, щоб було видно, як вона долає перешкоди при прямуванні до певної мети, як виходить зі складних життєвих ситуацій. За спостереженням Льва Толстого, в драмі не слід подавати все життя особистості, адже її сутність може виявитися при розплутуванні гострих суспільних чи моральних вузлів, які випали на її долю.
Трагедія (від гр, — цап і пісня; буквально — цапова пісня, під цапом розумілася міфічна істота сатир) — один з найдавніших драматичних видів. Під пером Есхіла («Про-метей прикутий»), Софокла («Антігона», «Едіп-цар»), Еврі-піда («Медея») антична трагедія в VI — V ст. до н. є. стала найуніверсальнішим літературним видом, у якому розкривався конфлікт людини і долі. Античну трагедію писали віршем, що посилювало її емоційний вплив на глядачів.
Ренесансна трагедія («Гамлет», «Отелло», «Король Лір» Уїльяма Шекспіра) позначена глибоким психологізмом. Класицисти П'єр Корнель («Сід») та Жан Расін («Федра») трактували конфлікти між громадянським обов'язком та інтимними почуттями особистості. Просвітительська трагедія («Брут» Франсуа Марі Вольтера) пройнята тираноборчим пафосом; трагедія Йоганна Вольфганга Ґете «Фауст» порушує проблему гідності людини, її земного призначення.
Драмантична трагедія («Розбійники» Фрідріха Шіллера, «Кромвель» Віктора Гюго) підносить ідею свободи особистості й народу. Автори реалістичної трагедії («Борис Го-дунов» Олександра Пушкіна, «Сава Чалий» Івана Карпен-ка-Карого) прагнуть всебічно обґрунтувати поведінку героя. Та в усі епохи трагедія показувала, як незвичайний герой, опинившись у безвихідному становищі, вступав у боротьбу з нездоланними силами і, як правило, гинув фізично або втрачав свої ідеали. Сльози, пролиті глядачем чи читачем над долею трагічного героя, очищали людину від суєтності.
Комедія (від гр.— святково-веселий натовп і пісня) — драматичний вид, в якому дія та дійові особи подаються в смішних ситуаціях. На думку Арістотеля, смішне є недоладним, отже, засобами сміху можна боротися проти безглуздості суспільних взаємин, викривати людські вади. Комедія пройшла значну еволюцію від творів Арістофана (VI—V ст. до н. є.) до художньої практики сучасних комедіографів. Комедії Лопе де Вега, Уїльяма Шекспіра, Мольєра, П'єра Огюста Бомарше, Миколи Гоголя, Івана Карпенка-Карого, Василя Минка показують, що прийоми викриття постійно вдосконалювалися, але жанрова сутність зберігалася в характерних рисах.
Драма у вузькому значенні терміна є одним з драматичних видів, що оформився теоретично тільки наприкінці XVIII ст., хоч насправді існував ще й раніше. Так, у середньовічній літературі склалися жанри релігійно-дидактичної (міракль), повчально-алегоричної (мораліте) драми, а також містери, що основувалася на біблійних сюжетах. Уїльям Шекспір написав низку історичних драм-хронік на теми з англійської історії (трилогія «Генріх VI», «Річард III», «Генріх IV»). А вже Дені Дідро заявив, що новому часу, новим суспільним і естетичним запитам найкраще відповідає вид «домашньої», родинно-побутової драми і. створив такі свої п'єси, як «Побічний син», «Батько родини», в яких втілює просвітницькі ідеали доброго, порядного громадянина. 8 того часу в усіх європейських літературах драма стає домінуючим видом («Егмонт» Йо-ганна Вольфганга Ґете, «Король забавляється» Віктора Гюго, «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Пігмаліон» Бернарда Шоу, «Щаблі життя» Володимира Винниченка). Леся Українка досягнула значного успіху в проблемних віршованих драмах («Камінний господар»). У драмі дія розгортається природно, поєднуючи в собі і трагічні, і комічні прийоми. Численні жанрові видозміни драми (сцена, драматичний монолог, драматичний етюд, драма-казка, драма-хроніка) інтенсивно розвивалися у творчості Лесі Українки, Володимира Винниченка, Гната Хоткевича, Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Василя Пачовського, що є свідченням інтенсивних пошуків українських драматургів у світлі вимог естетики модернізму.
Драма-феєрія (від франц.— фея, чарівниця) — один із жанрових різновидів драми. Для цього драматичного виду властивий фантастично-казковий сюжет, у ньому відбуваються неймовірні з реального погляду перетворення, поряд з людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти. Яскравим зразком драми-феєрії є «Лісова пісня» Лесі Українки.
Драматична поема — це літературний вид, що виник при поєднанні всіх трьох способів художнього моделювання дійсності — драматичного, епічного і ліричного. Драматична поема оформляється віршем, в ній зосереджується увага на ідейному конфлікті між персонажами. Інакше кажучи, це поема в драматичній формі чи драма — у віршовій, з спалахами ліричних переживань. Цей літературний вид сформувався наприкінці XVIII ст., і його зразками можна назвати твори Готхольда Лессінга («Натак Мудрий»), Фрідріха Шіллера («Дон Каряос»). Розвиток драми у XIX — XX ст. дає можливість визначити внутрішні якості жанру: у драматичних поемах Джорджа Бай-рона («Каїн»), Олексія Толстого («Дон Жуан»), Лесі Українки («Кассандра», «Бояриня»), Андрія Малишка («Тарас Шевченко») основні колізії розгортаються в драматично-трагедійному аспекті, ліричний елемент превалює над драматичним (поетичні прологи, емоційні ремарки, особливості ставлення автора до зображуваного, схвильованість, піднесеність монологів, особливо внутрішніх, віршова форма організації викладу), наявні філософічність художніх узагальнень, афористичність висловлення думки.
Ліро-епічна поема також виникла в результаті схрещення ліричних та епічних прийомів зображення. У ній поєдналися сюжетна розповідь з суб'єктивно ліричним ставленням поета до подій, що розгортаються у творі. Так, у поемі «Паломництво Чайяьд-Гарольда» Байрона не тільки показано подорож героя, а й розкрито внутрішній світ людини, яка сама аналізує свої переживання. Автор втручається в цей самоаналіз, активно виявляє свою позицію в оцінках мрійника, зрештою, герой заступається образом автора. У XIX — XX ст. ліро-епічна поема стала домінуючим жанром в усіх європейських літературах, в українській вона яскраво заявила про себе у творчості Тараса Шевченка («Катерина», «Наймичка*, «Неофіти»), Івана Франка («Іван Вишекський», «Мойсей»), Лесі Українки («Давня казка»), Миколи Вороного («Євшан-зілля»), Павла Тичини («Похорон друга»), Андрія Малишка («Прометєй»).
Притча — дидактично-алегоричний літературний вид, в якому поєднані всі способи художнього зображення і прагнення до глибинного пояснення життєвих явищ та морально-повчального їх трактування. Спочатку притча входила як обов'язковий компонент до історій, що розповідалися у Старому і Новому Заповітах («Притча про блудного сина»), та до церковних проповідей, «учительної прози». Згодом притча стала існувати як окремий жанр повчального характеру, зокрема у збірці Івана Франка «Мій Ізмарагд» притчі складають цілий розділ («Притча про життя», «Притча про вдячність», «Притча про радість і смуток» тощо). Художня своєрідність притчі виявляється в яскравому образі, загостренні тих якостей, які визначають поведінку і долю.
Байка — повчальний твір дидактичного спрямування, оснований на алегоричному (інакомовному) змісті. У байці стисла розповідь про людські стосунки, певні життєві події насичується діалогом, який рухає дію, сприяє окресленню конфлікту. Мова байок проста, автологічна (слова й вирази вживаються у їхньому прямому значенні). Персонажі байкарів XIX—XX ст=, на відміну від концентрованих узагальнень в античних зразках цього жанру (Езоп, Федр), виписані в їхній конкретній сутності, діють у достовірних художніх ситуаціях (Петро Гулак-Артемов-ський, Євген Гребінка, Леонід Глібов). Для байки притаманні дотепне афористичне висловлення думки, різностопний ямб, що надає розповіді природності зЕучання. Починаються або закінчуються байки мораллю, тобто повчанням. Подію.покладену в основу твору, називають фабулою.