Дике козеня

Фашисти пішли на партизанів великими силами. Стріляли з гармат, повзли танками, бомбили з літаків. Але партизани не пропускали їх у ліси ні на крок. Тоді фашисти вилили На ліс із літаків якусь горючу рідину. Відразу високі сосни спалахнули, як свічки. За якусь годину зайнявся величезний ліс. Треба було відходити. Кілька чоловік нас, партизанів, знайшли собі притулок на невеличкому болоті. Воно майже висохло від спеки, але все ж тут залишилося трохи води. Ми припали до землі. Із страшним тріском на нас насувала ся лісова пожежа. Навкруги лютував пекельний вогонь. На очах височезні дерева в одну мить охоплювались червоним полум'ям, тремтіли і пручалися, немов жива людина. В повітрі стояв нестерпний сморід і жара — дихати було важко. Від густого, чорного диму стало аж темно. Звідкіля воно з'явилося — так ніхто з нас і не помітив. Ми очам своїм не повірили, коли побачили біля старого партизана Токаря маленьке, червоне, як жарина, дике козенятко. Воно довірливо підійшло до Токаря, а він неквапливо пригорнув його до грудей. Маленька кізонька на тонісіньких, як олівці, ніжках дрібно тремтіла всім тілом, сумовитими очима дивилася на пожежу. — І тобі немає місця, бідненька, — промовив партизан, ніжно гладячи лискучу руду спинку. Лісова пожежа підійшла до самого болота. На очах згорталося листя вільхи і висихала, мов на велетенській черені, висока болотяна трава. Ось-ось і вона спалахне.

Уважно придивившись, я помітив, що ліс у тому місці, звідки починалася пожежа, вже перегорів. Дерева стояли мертві, чорні від сажі та кіптяви. Тільки на землі ще палало суччя, догоряла трава та окремі кущі. З одного краю враз спалахнуло болото. З гадючим сичанням і тріском насувався вогонь. Я наказав своїм товаришам викупатись у багнюці з голови до ніг. Старий Токар швиденько посадив козеня у свій речовий мі шок, закинув його за плечі і тільки потім занурився у багно. Через хвилину один за одним ми бігли мертвим, вигорілим лісом, задихаючись від спеки й смороду. Пекло в обличчя й руки, але нас рятував мокрий одяг. Його поки що вогонь не брав. Згодом просуватися стало легше. Все рідше зустрічалися палаючі дерева, рідше горіли вогнища з хмизу, дим ставав не та ким їдким і густим. Ми пішли повільніше. Позад усіх стомленою ходою пробирався Токар. З його речового мішка інколи виглядала маленька голівка, і перелякані очі козеняти хмурились від жаху. Зупинились, зібрались до гурту.

• Як ваше козеня, товаришу Токар?

• Сидить смирно.

• — Воно вам, мабуть, з рідні, що прийшло? — пожартував хтось.

• — А мене взагалі тварини люблять, — усміхнувся старий партизан.

Ми підійшли до шосе. За ним стояв рідкий невигорілий ліс. Вже давно зайшло сонце, та навколо було ще видно від далекої заграви лісових пожеж. Фашисти, які охороняли шосе, ніяк не чекали, що з вигорілого лісу можуть з'явитись партизани, бо відкрили стрілянину лише тоді, коли ми ввірвались в їхні траншеї. Швидко замовкли ворожі кулемети. Раптом Токар упав на обочині шосейної дороги.

— Що з вами? — крикнув я, підбігаючи до нього.

У відповідь — тільки приглушений стогін. За якусь хвилину ми перенесли пораненого в ліс. Зупинилися в молодому негустому дубняку. Старий Токар важко дихав, стогнав. Треба було перев'язати йому рану. Він лежав на боці, зігнувшись, а з-за його спини з речового мішка виглядала маленька голівка, здивованими оченятами дивилась на живий зелений ліс. Пораючись біля важко пораненого, ми забули про козеня.

Нараз старий партизан широко відкрив очі.

— Випустіть... — прошепотів він.

— Хай біжить.

Ми зрозуміли його. Я обережно витяг з мішка козенятко. Токар широко відкритими очима дивився на маленьку покірну тваринку. Коли я поставив козеня на тоненькі тремтячі ніжки й ви пустив з рук, воно ще якусь хвилину стояло нерухомо.

• Іди, — ледве чутно прошепотів партизан.

Козенятко наче тільки й чекало цього наказу. Воно враз зірвалося з місця, стрибнуло раз-другий і, мов легке полум'я, погасло серед кущів. Услід йому немигаючим поглядом широко відкритих очей назавжди задивився наш хороший друг, наш незабутній товариш, старий бувалий партизан Токар.

Гвардії Савочка. Це було в ті часи, коли Радянська Армія гнала з на-ої землі фашистів. Гвардійський полк вступив у одне невеличке :раїнське село. Тут зовсім не було людей. Та й саме ло було спалене до останньої хати. Зупинились в селі тільки кашовари. Вони видавали ід бійцям, які проходили дорогою. Довгенько тривав й солдатський обід. Одні відходили, інші приходи-:. Підставляли похідні казаночки, на ходу сьорбали рячий борщ. І вже тільки тоді, коли повз кухню ойшов увесь полк, почали збиратися в дорогу кашо-ри. Саме в цей час, немов з-під землі, виріс біля кухні ленький хлопчик. Солдати аж остовпіли з подиву. —Дяді, а ви вже наші?—    Наші, наші...— відповіли хлопчику.—А ти ж відкіля взявся?—    Коли фашисти людей виганяли та село палили, я в окопчику заховався. Оглянули той окопчик. З подиву хитали головами. —А тебе як звуть, хлопче?—    Савочка... —То ти, мабуть, і їсти хочеш?Савочка тільки облизнувся. Кашовари щедро нагодували хлопчика. І вже поча-збиратися в дорогу. —    Дяді, візьміть і мене з собою. Порадившись, солдати сказали: —    Добре, Савочко. Будеш ти синок нашого полку. Йому пошили манюсінькі чобітки, шинельку. На плечі нашили сержантські погони, а на голову вдяг Савочка солдатську шапку. Ніякі морози не страшні були малому вояці: що шинель гріла, а що — гаряча похідна кухня. Дуже його любили і солдати, й офіцери. Часто, бувало, кликали: —    Сержант Савочко! Савочка негайно ж кидався на поклик: хвацько козиряв, доповідав дзвінко: —    Гвардії Савочка з'явився! —    Молодець, Савочко! —    Служу Радянському Союзу! Часто його запитували:—    А хто твій татусь, Савочко?

—    Гвардійський полк, товаришу командир! — чітко доповідав хлопчик. —    А хто мама?—    Кухня, товаришу командир! Присутні аж похитувалися з реготу. Хитро посміхався й Савочка. Він, звичайно, розумів і любив дружні жарти.

Шевченко

Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом —

Аж сам собі дивується

На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою —

Та й спать ляже, втомившися

Турбóю такою.

Сонце заходить, гори чорніють,Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люде, що одпочинуть, А я дивлюся… і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб і не чули.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила... А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойдаються Нехрещені діти. Як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує. Як сон-трава при долині Вночі розцвітає... А про людей... Та нехай їм. Я їх добре знаю. Добре знаю. Зоре моя! Мій друже єдиний! І хто знає, що діється В нас на Україні? А я знаю. І розкажу Тобі; й спать не ляжу. А ти завтра тихесенько Богові розкажеш.

І досі сниться: під горою

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться, вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: — Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.

Тече вода з-під явораЯром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою. А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми.

Тече вода край города. Вода ставом стала. Прийшло дівча воду брати, Брало, заспівало. Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати?

Сухомлинський